Та які вже тут заняття, коли дзвінок .деренчить не вгаваючи.
А попід вікнами зібралися малюки, навіть ще й не першокласники, скакають на одній нозі й кричать:
Учитись — нудота!
Учитися — ми не охочі!
Грайте в ігри
Зранку й до ночі!
Учителі в своїй кімнаті дві години обговорювали поведінку своїх учнів. Їх, звичайно, радували п'ятірки. Але звідки діти знали всі уроки, навіть те, чого не проходили? Не могли ж вони за один вечір вивчити підручники від дошки до дошки!
— Коли так і далі триватиме, ми не потрібні їм, — пожартував історик.
Учителі посміхнулися. На столі перед ними лежали сині обгортки. Хтось узяв папірця і голосно прочитав :
— "Я ВСЕ ЗНАЮ". Чи ж не правда, дивовижний збіг?
— До чого тут шоколад, місяцит, марсіад — не можу сказати певно, як це називається! — суворо заявив директор. — Якби знання можна було одержувати з місяцитом-шоколадом, ми з вами давно працювали б не тут, а на кондитерській фабриці. Давайте простежимо, що буде в класах завтра.
А назавтра в школі видався звичайнісінький день, навіть гірший, ніж звичайний. Ніхто з учнів — від першого класу до десятого — уроків не вивчив. Місяциту цього разу в партах не було. Ось чому в класних журналах упродовж одного тільки дня було поставлено сто вісімдесят сім двійок і одну трійку. Трійку дістав Вова Коробков, який насилу пригадав ріки Азії.
Як відомо, вчора ввечері Вова намагався позбутися місяциту, аж поки не вибився із сил. Намагаючись нічого не говорити, він прочитав сторінку з підручника географії і дещо запам'ятав. А на ніч зав'язав рота рушником.
Після уроків Коробков розшукав у дворі Максима, що грався з товаришами, попросив розкрити йому таємницю: як позбутися місяциту. Він розповів, як страждав цілий вечір, як спав із зав'язаним ротом, як він ненавидить свій місяцит, і Максим пожалів бідолашного Коробкова.
— Спробуй сказати так, —запропонував Максим і розхвилювався, уявивши, що його чує зараз таємничий Автук, який, щоб покарати, зірвав тоді з нього летючий бант. — Спробуй запитати: "Чому місяцит усе вміє?" Ну!
— "Чому місяцит усе вміє?" — повторив зблідлий Коробков.
— "Чому вміє геть усе на світі?", "Навіщо він мені потрібен?"
— "Навіщо він мені потрібен?" — луною відгукнувся п'ятикласник і зачудовано подивився на свою порожню долоню. Він засунув руку до кишені, підскочив на місці. — Ура, місяцит зник! — радісно вигукнув Коробков. — Ура, я вільний! Дякую, Максиме. — І побіг.
Максим подивився йому вслід: "Щаслива людина". А хто підкаже йому, Максимові, як зарадити його другові?
Недавно він спитав батька:
— Що треба робити, щоб людина росла?
— Щоранку їсти кашу, — пожартував батько.
— Я не про кашу, я серйозно.
— Ну, треба робити гімнастику, займатися спортом.
— А коли людина зовсім не росте? Минає рік за роком, а вона така сама, як і була.
Батько пильно глянув на нього і сказав:
— Максиме, ти найтиповіший чомукало.
— А що значить най-ти-по-ві-ший?
— Ти, як і багато дітей, без кінця ставиш запитання, на які дуже важко відповісти.
"Авжеж, — сказав собі Максим, — ніхто не може відповісти на найпростіше запитання. Ані на Землі, ані в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ..."
Я НІЧОГО НЕ ВМІЮ
— Здоров був, Великий Фантазере!
Так зустрічали Максима приятелі.
Тож не дивно, що Максим запишався. Хто краще за нього вигадував найцікавіші ігри? Хто в будь-яку мить міг вирушити в гості до Гум-гама? Всі бачили, як зник Максим після того, як Коробков попросив пробачення, і за півгодини він з'явився у вбранні з барвистого пір'я і з бойовим індійським списом.
— Гум-гам усіх вітає! — вигукував посильний, потрясаючи списом. — Гей, Вітько, тягни отого ящика. Будемо кидати в нього списа!..
Так, нелегко бути Фантазером, коли в кишені кожного плитка місяциту. Дуже давно власники місяциту виходили через зачинені двері, не гаяли дорогоцінного часу, щоб умитися, почистити черевики, пережувати котлети, — вони грали тільки в "р-раз!". Забуто м'ячі, книжки, ляльки, олівці, пластилін. Усе попереднє життя здавалося ігрунам дуже далеким, як у повернутому навпаки біноклі. Тільки до місяциту тяглася рука, до магічного місяциту, що так і просився до рота.
Увесь двір знав історію про те, як Великого Фантазера визнали наивідоміші забіяки, три здоровані з восьмого класу.
Максим біг асфальтовою доріжкою і наштовхнувся на одного із забіяк.
— Гей, ти, свинюко! — вилаяв його забіяка й показав кулака. — Забруднив мені черевики!
— Не свинюка, а собака, — виправив його приятель, — шмигає, розумієш, поміж ногами.
— Я ненавмисне, — виправдувався Максим.
— Не огризайся, осел! — вигукнув третій забіяка, — бо схопиш!
— Ах, так! — погрозливо промовив Великий Фантазер і поліз по місяцит.
Забіяки враз повеселіли.
— Дивися, дивися! — їх аж трясло від сміху. — Оце так! Ого-го! Сміхота!
І Максим засміявся. В одного забіяки замість носа стирчав червоний п'ятачок. У другого з рота стирчали люті ікла. А третій стояв, роззявивши рота, й поводив великими, як лопухи, вухами.
Лобуряки тицяли один в одного пальцями і мало не плакали від сміху. Потім отой, з п'ятачком, занепокоєно помацав свого носа, вихопив з кишені дзеркальце. Він аж рохнув з жаху й кинувся в кущі. Приятелі — за ним.
Малюки гасали за забіяками й верещали від захоплення та страху. Куди б ті не ховалися, скрізь їх переслідував сміх.
Лише Зайчик пожалів нещасних:
— Чого з них усі сміються?
— Ніяких чого! — урвав його Максим. — їх покарано.
Максим загрався з друзями й згадав про забіяк аж тоді, коли Зайчик запитав:
— Тепер вони завжди будуть такі потворні?
— Зовсім забув! — мовив Максим і дістав місяцит.
Кажуть, що забіяки, ставши самими собою, поклялися ніколи не говорити таких слів, як "собака", "осел", "свиня", коли звертаєшся не до тварини, а до людини. Більше ніхто не чув, щоб вони лаялися. А зустрічаючись із Максимом, віталися перші.
І продавці в магазині іграшок знали Фантазера. Максим, Мишко й Сергій прийшли туди купувати маски. Вони давно вигадали спектакль для малят з дитячого садка, тільки ніяк не могли домовитися, кого їм показувати. І тут, у магазині, вони продовжували сперечатися.
— Я буду за Бармалея, — заявив Мишко.
— А я — за Вовка, — сказав Сергій.
— Ні, не можна, — зітхнув Максим.
— Як не можна?! — обурилися брати. — Ми вміємо гарчати. І клацати зубами. І промовляти страшним голосом.
— Не можна, — наполягав Максим. — Малюки почнуть ревти і зіпсують усю виставу.
— Але ж тут самі Бармалеї та Вовки!
Брати мали рацію: над прилавком висіли, вишкіривши зуби, картонні страховиська.
— У вас немає інших масок? — спитав Максим.
— Ні-ні, — позіхнув продавець.
— А ви подивіться на складі.
— І на складі немає... Василю Кузьмичу, вони в яас ще з минулого року?
— З позаминулого, Степане Степановичу, — уточнив другий продавець. — Беріть, хлопці, інших не буде.
— Будуть!
Максим клацнув пальцями, промовив: "Р-раз!" Продавці ахнули. На їхніх обличчях з'явилися маски. Ошелешені продавці зняли з себе маски і здивувалися ще більше: вони тримали дурненьке каченя і зайця-хвастуна.
А над прилавком погойдувалися добрі, веселі, пустотливі обличчя та мордочки: Буратіно, Їжачок, Лисиця, Колобок, Червона Шапочка...
— Слухай-но, Максиме, як це ти здогадався? — зашепотіли брати-близнята. — Отепер малеча повеселиться. Давай купувати маски! Дядечку, скільки вони коштують?
— Карбованець двадцять дві копійки за штуку, — хором відповіли продавці й перезирнулися.
Покупці підійшли до прилавка, стали вибирати маски.
Продавці тільки встигали знімати з гвіздків Червоних Шапочок та Лисиць. Загортаючи покупку нашим друзям, продавець Степан Степанович нахилився до Максима:
— Скажи, хлопчику, як це в тебе вийшло?
— Таємниця, — недбало кинув Максим.
А другий продавець — Василь Кузьмич — попросив :
— А ти не міг би замінити нам не тільки маски, але й іграшки? Яких ніхто не купує...
— Гаразд, іншим разом, — мовив Максим.
Ніхто у магазині не звернув уваги на хлопчину з блакитним обличчям. Він стояв у кутку і з задоволенням спостерігав за перетворенням масок. Коли три приятелі забрали свої покупки й пішли, він сказав собі:
— Прекрасний фокус-мокус. Запам'ятаємо... Гум-гам — а це, звичайно, він спостерігав за Максимовою грою — незадоволено оглядав нові Здаски.
— По-моєму, трохи дурнуваті й сумні обличчя.
Великий Фантазер трошечки помилився... Нехай вони будуть розумніші, веселіші, — бубонів Гум-гам. Він якусь хвилину подумав і тоді клацнув пальцями: "Р-раз!" Маски над прилавком стали блакитні. "Ха-ха!" — радів у своєму закутку Гум-гам. — Здається, я впізнаю ці кумедні обличчя. Отой, кирпатий, — Тінь-лінь. А суворий, замріяний, — викапаний мій старший брат Кри-кри. А оцей симпатичний пустун? Невже це я?.. Ну тепер усе гаразд: торгівля піде нарозхват..."
— Це ви мені загортаєте? — пролунав обурений голос. — Я платив за Буратіно та за гидке каченя, а ви мені загортаєте якихось синіх привидів!
— Вибачте, зараз заміню, — бадьоро сказав продавець.
Він повернувся й сторопів: на полицях висіли тільки блакитні маски.
— Василю Кузьмичу, — покликав Степан Степанович, — десь була коробка з масками.
Нахилившись, продавці видобули запорошену коробку. Вони довго вовтузилися під прилавком і вилізли дуже похмурі.
— У нас всі маски однакові, — буркнув Степан Степанович. — Якщо вам не подобається, поверніть чек до каси.
— Неподобство! — обурився покупець і рушив до каси. — Адже я купую дітям!
— Вічно ці дорослі сердяться, — здивувався Гум-гам і вийшов з магазину. — Він хоче порадувати дітей гидким каченям. Дивак!
А в цей час Максим, Мишко й Сергій, обережно несучи свої маски, забігли у двір і, здивовані, зупинилися : весь двір сміявся. Сміялися школярі з портфелями, сміялися дорослі на балконах й у вікнах, сміялися діти, качаючись по зеленій траві. Підходили перехожі, питали: "Ви не знаєте, чого всі сміються?" І самі починали хихотіти... На двір напала епідемія сміху.
Та й почалася вона нібито з дрібниці: з під'їзду вискочив Петько Зайчиков, а за ним бабуся з ополоником. Вони побігли довкола клумби, але Зайчик так смішно підстрибував, а бабуся так хвацько розмахувала ополоником, наздоганяючи внука, і так грізно вигукувала: "Де мій обід? Куди ти подів суп?..", — що діти, які спостерігали цю сцену, зареготали. Вони сміялися так заразливо, що дорослі, які визирали з вікон, не могли утриматися від сміху, а в школі припинилося навчання.