Акута поблизу не було. Гадаючи, що хлопець не відстає від нього, він посувався далі. Джек більше не мав бажання випробовувати долю, наражаючись на смертоносні списи. Нечутно ковзаючи з гілки на гілку, хлопець невідступно посувався за вояками, що поверталися додому.
Але ось один із тубільців відстав на вузенькій стежці, якою чорношкірі один за одним простували до селища. Хижа посмішка освітила обличчя хлопця. Він тихенько поспішив уперед, аж доки не опинився якраз над вояком, що від утоми майже втратив свідомість, — Джек пантрував над ним, як патрувала за своєю здобиччю пантера Шіта, — бо хлопець вже не раз упродовж свого життя в джунглях бачив Шіту під час полювання.
Раптово і мовчки стрибнув він униз на широкі плечі своєї здобичі. Під вагою хлопцевого тіла чорношкірий важно впав на землю. Якийсь час він несамовито пручався, намагаючись вивільнитися від свого супротивника. Але чимдалі він більше знемагав і врешті затих... А потім мовчазна істота, яка так підступно вчепилася в нього, повільно потягла його в кущі по той бік стежки.
Нарешті хлопець зрозумів, що вояк мертвий. Тоді дивне почуття охопило Джека. Все тіло його тремтіло. Він несамохіть підвівся і поставив ногу на тіло своєї жертви. Груди його здималися. Він підвів голову до неба, розтулив рота й видав дивний, мовчазний крик, — бо насправді жодного звуку не злетіло з його вуст, він лише стояв отак цілу хвилину з обличчям, звернутим до неба, схожий наживе втілення помсти.
7
Помітивши, що хлопця немає поруч, Акут повернувся назад, шукаючи його. Йому не довелося довго блукати, бо невзабарі він раптово зупинився, здивований виглядом дивної постаті, що посувалася до нього крізь кущі. То був Джек, але чи був то він? У руці він тримав великого списа, за спиною в нього висів довгий щит, такий, як у чорношкірих вояків, що напали на них. На руках і на ногах у хлопця були залізні й міцні браслети, а стегна його спереду прикривала пов'язка, теж як у чорношкірих. (Ножа він викинув у кущі).
Побачивши мавпу, хлопець поспішив уперед, щоб показати їй свої трофеї. Він гордовито демонстрував їй кожну здобуту річ, вихваляючись, розповідав подробиці своєї пригоди.
— Я міг би заприятелювати з ними, — сказав він, — але вони визнали за краще стати моїми ворогами. А тепер, коли я маю списа, я зможу показати навіть Нумі, що означає стати моїм ворогом. Тільки білі люди, Акуте, і великі мавпи — наші друзі. Їх ми шукатимемо, а всіх інших або уникатимемо, або вбиватимемо. Цього я навчився у джунглях.
Вони обминули селище чорношкірих і рушили далі, до узбережжя. Хлопець дуже пишався своїми новими надбаннями — зброєю і прикрасами. Упродовж їхньої небезпечної мандрівки він безупинно вправлявся в метанні списа, годинами кидаючи його в якусь ціль поперед себе, аж доки не досяг у володінні зброєю досконалості, якої лише юні м'язи можуть набути так швидко. Акут же увесь час невтомно навчав його життю в джунглях. Джунглі тепер, не були для Джека однією непролазною хащею, а стали розгорнутою книгою перед очима хлопця. Те, чого нізащо не помітила б цивілізована людина, те, що лише частково вловлював її родич-дикун, набувало для допитливого хлопця знайомого і зрозумілого сенсу. Він умів розрізняти запахи численних хижаків, травоїдних, умів визначити, чи тварина наближається, чи віддаляється від нього, — з того, як гойдається трава від її кроків. Йому не потрібно було тепер неодмінно бачити на власні очі, двоє левів крадуться неподалік чи четверо, за сто метрів вони від нього чи за півмилі, коли звірі йшли за вітром. Багато чого з цього навчив його Акут, але куди важливішим було інстинктивне знання — крихти чудесної інтуїції, успадкованої від батька. Він полюбив життя джунглів. Постійна війна м'язів і чуттів супроти численних смертельних ворогів, яка тривала вдень і вночі на шляху, сповненому пригод і небезпек, будила в ньому дух пригод, що живе в плоті і крові кожного Адамового нащадка. Втім, хоча Джек любив джунглі, він не давав. своїм егоїстичним настроям узяти гору над почуттям обов'язку, яке постійно нагадувало йому про те, що він учинив негаразд, здійснивши карколомну втечу до Африки. Любов до батька та матері й далі міцно гніздилася в глибині його душі і була надто сильна, щоб дозволити йому безтурботно втішатися життям, коли вони журилися. Тож він твердо вирішив дістатися до якогось порту на узбережжі, де він міг би встановити зв'язок з ними й отримати від них гроші на повернення до Лондона. Джек був певен, що батьки дозволять йому проводити більшу частину свого часу в африканському маєткові, який, — він зробив цей висновок з кількох випадкових зауважень ще вдома, — посідав його батько. Оце була б краса, не те що життя за приписами цивілізації.
Тепер він радів частіше, бо кожен крок наближав його до узбережжя, хоча так само щиро він тішився й волею, і всіма принадами свого дикого існування. Але він знав, що робить усе можливе для повернення додому, до батьків. Він чимраз частіше вдивлявся вперед, сподіваючись знову зустріти білих людей, — істот однієї з ним породи, — бо було чимало обставин, за яких він волів би бути радше в їхньому товаристві, аніж у компанії старої мавпи. Пригода з чорношкірими глибоко вразила його. Він прийшов до них з наївною доброзичливістю та дитячою переконаністю в тому, що вони радо зустрінуть його, а тим часом ця зустріч дощенту зруйнувала його хлоп'ячі ідеали. Він більше не вважав чорношкірих своїми братами — скоріше залічив їх до тих незчисленних ворогів, якими роїлися кровожерні джунглі, хижаків, тільки не четверо-, а двоногих.
Але нехай чорношкірі були його ворогами, та на світі мають бути й інші, ті, хто завжди зустрічав би його з розпростертими обіймами, хто приймав би його як друга і брата і від кого він міг би чекати захисту супроти будь-якого ворога. Очевидно, що це мусили бути білі люди. Десь далеко на узбережжі або в глибинах джунглів були білі. Для них він мав би бути жаданим гостем. Вони зустрінуть його приязно. І були ще великі мавпи — друзі його батька і Акута. Як вони зрадіють, побачивши Тарзанового сина з великих мавп! Він сподівався, що зустріне їх, перш ніж дістанеться купецького осідку на узбережжі. Він хотів би сказати батькові, що знайомий із його давніми друзями з джунглів, що полював разом із ними, товаришив їм у їхньому дикому житті і лютих, первісних обрядах — дивних обрядах, про які йому щось намагався розповісти Акут. Це надихало хлопця на пошуки, які мали б спричинитися до цієї щасливої зустрічі. Він часто повторював довгу промову, заздалегідь приготовану для мавп, у якій змальовував життя їхнього колишнього короля відтоді як той залишив їх.
Іншими днями Джек бавився в зустріч з білими людьми. Він весело сміявся, уявляючи собі, які вони будуть спантеличені, уздрівши перед собою вбраного в шати чорношкірого воїна напівголого білого хлопця, який мандрує джунглями лише в товаристві великої мавпи.
Минали дні. Мандрівка, полювання і спинання на дерева так розвинули й зміцнили м'язи ,хлопця, що навіть незворушний Акут захоплювався успіхами свого учня. І хлопець, певний своєї сили й спритності, став необачним. Він ходив джунглями, високо задерши голову, не зважаючи на небезпеку. Якщо Акут опинявся на дереві, щойно вчувши запах Нуми, то хлопець реготав просто в обличчя королеві звірів, відважно проходячи близенько від нього. Довгий час йому просто таланило. Чи то леви, які йому траплялися, були не голодні, чи, можливо, зухвала поведінка цього дивного створіння так вражала їх, що вони не те що не нападали, а наче кам'яніли, — остовпіло дивилися, як він підходить до них і простує собі далі. Хай там як, а хлопець кілька разів проходив повз величезних левів, які щонайбільше загрозливо рикали на нього.
Але немає на світі навіть.двох левів з однаковою вдачею. Вони різняться між собою так само, як і особистості людського роду. Якщо десятеро левів за певних умов поводились однаково, то це ще не означає, що так само поведеться одинадцятий. Лев — істота з дуже чутливими нервами. Маючи мозок і нервову систему, він водночас має вдачу, яка бурхливо змінюється під впливом різних обставин. Одного чудового дня хлопець стрів такого одинадцятого лева, простуючи малою галявиною, облямованою невеличкими кущами. Акут був за кілька метрів від Джека, що перший помітив присутність Нуми.
— Тікай, Акуте! — зареготав Джек. — Нума лежить у кущах праворуч від мене. Хутчій на дерево, Акуте! Я, син Тарзана, захищу тебе!
І хлопець, сміючись, попрямував далі повз самісінькі кущі, в яких лежав причаєний Нума.
Мавпа закричала Джекові, щоб.відійшов убік, але хлопчисько лише махнув списом і закружляв в імпровізованому військовому танку, щоб показати королеві звірів свою перевагу. Крок за кроком він підходив усе ближче до страшного хижака, аж доки лев з раптовим лютим риканням підвівся за якихось десять кроків від хлопця.
Він був величезний, цей володар джунглів і пустелі. Густа скуйовджена грива вкривала його шию. Великі щелепи були озброєні смертоносними іклами. Жовто-зелені очі дивились виклично й ненависно.
Хлопець, із своїм жалюгідним списом напоготові, швидко збагнув, що цей лев зовсім не такий, як ті, що зустрічалися йому раніше, але він уже надто близько підійшов, щоб відступати. Найближча деревина росла за кілька десятків метрів ліворуч — лев наздожене його, перше ніж він пробіжить половину цієї відстані, і тоді... У хлопця не було ніяких сумнівів щодо намірів звіра, який оце дивився на нього. Позад лева росло шпилькове дерево — лише за кілька кроків позаду. То був найреальніший порятунок, але поміж ним і Джеком стояв Нума.
Довгий спис, який він далі стискав у руці, і дерево позаду лева навели хлопця на думку, безглузду, безнадійну і відчайдушну водночас, але не було коли розмірковувати — був лише один простий шанс, який звався шпильковим деревом. Якщо лев стрибне, буде вже надто пізно — хлопець повинен стрибнути перший. І на превеликий подив Акутові і не менший — Нумі, хлопець швидко помчар назустріч звірові. На мить лев закляк від подиву, і саме в цю мить Джек Клейтон утнув одну із своїх шкільних штук.
Він біг назустріч дикому звірові, тримаючи спис перед собою, але впоперек тіла.