Тарзанів син

Едгар Райс Барроуз

Едгар БЕРРОУЗ

ТАРЗАНІВ СИН

1

Великий човен з "Марджорі В" поволі зносило вниз океанським відпливом і течією повноводої Угамбі. Його залога втішалася неробством, пригадуючи собі каторжно важкий шлях угору річкою. Миль за три нижче стояла сама "Марджорі В", готова відплисти, щойно вони перейдуть на борт корабля й підіймуть на нього човна, закріпивши на шлюпбалках. Та ось несподівано (вони знічев'я балакали чи куняли) їхню увагу привернула метушня на північному березі річки. Там, вигукуючи щось хрипким фальцетом і вимахуючи кістлявими руками, стояла якась дивна проява.

— Це що, в дідька? — випростався один із залоги.

— Білий! — пробурмотів помічник капітана і додав: — Хлопці, на весла! Треба трохи налягти, й побачимо, чого він хоче.

Коли човен підплив до берега, його залога побачила змарнілу істоту, зарослу білявими пасмами ріденького волосся, геть скуйовджену. Вихудле, мов скіпка, тіло прикривала лише пов'язка на стегнах. Сльози котилися по запалих, подзьобаних щоках. Чоловік забелькотів до них щось незрозумілою чужою мовою.

— Росіянин, — озвався помічник капітана, повагавшись. — Тямиш по-англійському? — звернувся до чоловіка.

Той трохи тямив. Перекручуючи й ламаючи слова мови, якою не користувався вже багато років, він заходився благати матросів, щоб забрали його з собою геть із цього триклятого краю. Уже аж на борту "Мерджорі В" чужинець розповів своїм рятівникам нещасливу історію своїх поневірянь, знегод і мук, яких він зазнав за останні десять років. Одначе не розповів їм, яким чином опинився в Африці, навівши матросів на думку, що деякі обставини власного життя не втрималися в його пам'яті, витіснені тяжкими злигоднями, що скалічили його фізично й психічно. Він не назвав їм свого справжнього імені, тож вони з ним зазнайомилися просто як з Міхаїлом Сабровим, попри те, що не було жодної схожості поміж цією жалюгідною руїною й колишнім здорованем, безсовісним Алєксєєм Павловичем.

Минуло десять років, відколи росіянин уник долі свого приятеля, триклятущого Рокова, хоч не раз за ці десяток років Алєксєй Павлович кляв долю, що послала Ніколаю Рокову смерть, позбавивши того страждань. Бо його самого спіткали страхіття існування, значно гіршого за смерть, що вперто уникала зустрічі з ним, Алєксєєм Павловичем.

Побачивши, як Тарзанові звірі та їхній дикий володар дісталися на палубу "Кінкеда", Павлович подався в джунглі й з остраху, що Тарзан наздожене його й скарає, зашився якнайглибше в нетрі, — щоб урешті вскочити в лабети одного з племен дикунів-людожерів, які зазнали на собі всіх утисків і знущань Рокова. Лише якась дивна примха вождя племені врятувала Павловича від смерті, задля того тільки, щоб усе його дальше життя сповнилося самих страждань і жахів. Десять років він був сільським посміховиськом, його били навіть жінки й діти, обкидали камінням, кололи, різали й принижували воїни. Він був жертвою численних безнастанних нападів пропасниці найлиховісніших різновидів. Але не помер. Віспа лишила на його обличчі сліди своїх жахливих пазурів, украй бридкі тавра хвороби. Від цього та від знущань усього племені вираз обличчя Алєксєя Павловича так змінився, що й рідна мати не впізнала б синового виду в жалюгідній масці, яку він тепер носив. Кілька ріденьких жовто-білих пасемець лишилися на його голові з колись густого чорнявого чуба. Його руки й ноги зігнулися й тремтіли, спина згорбилася, він ледве пересувався. Зубів зовсім не було — повибивали дикі хазяї. Навіть сама його свідомість була ніби гірким посміхом з минулого.

Його взяли на "Марджорі В", заходились підгодовувати й доглядати. Він трохи вичуняв, але ніколи вже не став таким, як був колись Алєксєй. З нього став обшарпаний упосліджений покидьок, що гільки й чекав смерті. У свої тридцять Павлович виглядав на всі вісімдесят. Незбагненна природа від нього схотіла більшої заплати, ніж від його зверхника Рокова.

В голові у Алєксєя Павловича не лишилося і тіні думок про помсту — сама лише притлумлена ненависть до людини, яку він і Роков марно намагались подолати. Жевріла в ньому ненависть і до Рокова, через якого йін зазнав страшних поневірянь. Жила ненависть до поліції цілої низки міст, з яких йому довелося тікати. Не згасла ненависть до закону, до порядку, до всього на світі. Кожна мить його свідомого життя була сповнена хворобливої ненависті, — душу він мав таку саму, як і теперішній його вигляд — живе втілення запеклої ненависті. Йому не було ніякого діла до людей, що врятували. Павлович був надто кволий для будь-якої праці і надто відлюдькуватий задля товариства, тому всі хутко дали йому спокій.

"Марджорі В" зафрахтувала спілка заможних підприємців, обладнала лабораторією та забезпечила науковцями і послала на пошуки сировини, за яку промисловці доти змушені були платити шалені гроші, імпортуючи її з Південної Африки. На борту "Марджорі В" ніхто, крім учених, не знав, що то за сировина. Нічого про це невідомо й нам, от хіба те, що згадана вище обставина скерувала корабель до певного острова поблизу африканського узбережжя після того, як Алексей Павлович опинився на його борту.

Корабель кілька тижнів стояв на якорі поблизу бере/а. Одноманітний побут втомлював людей, залога починала нудьгувати. Люди почали вчащати на берег, і врешті . Павлович попросив узяти і його— він також знудився від безбарвного корабельного життя.

Острів поріс густим лісом. Тропічні хащі спускалмся аж до самої води. Вчені рушили в глиб суходолу

Вони посувалися все далі в пошуках жаданої коштовної сировини, 6q на материку ширилисяГнутки, нібито саме тут можна знайти її в кількості, достатйш для промислової розробки. Решта корабельного екіпажу ловила рибу, полювала й вивчала довколишню місцевість. Павлович чалапав туди-сюди берегом або вилежувався в затінку крислатих дерев, що росли понад берегом. Одного дня, коли він, як звичайно, спав під таким деревом, а кілька його недавніх супутників з'юрмилися неподалік над тілом пантери, підстреленої одним із них у глибині лісу, Павлович прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він умить сів і побачив обіч себе велику людиноподібну мавпу, яка уважно його роздивлялася. Росіянин страшенно перелякався. Він глипнув у бік матросів — вони були за кількасот метрів від нього. Мавпа знов торкнула його за плече, щось жалібно белькочучи. Павлович не помітив загрози ані в допитливому погляді, ані в позі тварини. Він повільно підвівся. Мавпа й собі підвелася.

Напівзігнутий чоловік обережно зачовгав до матросів. Мавпа дибала поруч, тримаючи його за руку. Вони були вже зовсім недалеко від матроського гурту, коли їх побачили, і Павлович упевнився, що тварина не завдасть людям ніякого лиха. Скидалося на те, що вона вже знайома з людським товариством. Росіянинові спало на думку, що мавпа може становити певну вартість, і, перше ніж вони підійшли до матросів, він вирішив, що мусить з цього скористатися.

Коли матроси підвели голови й побачили химерну пару, яка дибала до них, вони спершу завмерли з подиву, а потім кинулися їм назустріч. Мавпа начебто нітрохи не боялася людей. Навпаки, вона хапала кожного матроса за плече і пильно та довго вдивлялась йому в обличчя. Обдивившись отак усіх, вона вернулася до Павловича, здавалось, вельми розчарована.

Матроси ожили. Вони з'юрмилися довкола Павловича з мавпою, засипаючи його зливою запитань і роздивляючись тварину. Росіянин оголосив, що це його мавпа, — нічого більше він поки що не встиг вигадати, — і вже не відступався від цієї вигадки, безупинно повторюючи: "Це моя мавпа. Це моя мавпа". Одному з матросів це набридло, і він вирішив пожартувати. Підійшов до мавпи ззаду й штрикнув її в зад колючкою. Тварина блискавично обернулася до свого кривдника і з сумирної та приязної обернулась на розлючену й хижу, як сам демон. Широка посмішка в матроса на обличчі враз змінилася виразом жаху. Він спробував ухилитися від довгих лап, які смикнулися до нього, але марно, і тоді цей чоловік вихопив з піхов довгого ножа, що висів у нього на поясі. Мавпа легко висмикнула у нього з рук зброю і жбурнула вбік, а потім її жовті ікла вп'ялися йому в плече.

Його товариші накинулися на звіра з камінням і паліччям, а Павлович метушився довкола людського клубка, що ревів і сипав прокльонами, верескливими лайками й благаннями. Він бачив, що його мрії про зиск швидко гинуть під ударами озброєних матросів.

Проте мавпа виявилась не такою вже легкою здобиччю для її супротивників. Покинувши матроса, який так легковажно розпочав цю сутичку, вона струсонула своїми дужими плечима, скинувши зі спини двох напасників, і могутніми ударами розчепірених лап зі спритністю верткого мавпеняти одного за одним, повкладала на землю решту.

Бійку помітили капітан і його помічник, що саме висадилися на берег з "Марджорі В", і Павлович побачив, як вони обидва надбігають з наставленими револьверами, а слідом за ними — ще й двоє матросів, що привезли їх на берег. Мавпа стояла, позираючи на нього й на розгардіяш, який вона вчинила, але Павлович не міг сказати, чи вона чекала повторення нападу, чи вибирала, кого з своїх ворогів вирядити на той світ першим. Він лише встиг подумати, що коли офіцери опиняться від тварини на відстані пострілу, то найпершою жертвою може впасти він сам.

Мавпа наче не виказувала наміру кинутися на росіянина, але він не мав певності, що лиха не трапиться тоді, коли він стане на заваді дикій тварині, яку вкрай розлютили і яка відчула запах свіжої крові. Мить він вагався, але врешті в ньому знову взяла гору мрія про зиск, яку цей великий антропоїд, мабуть, допоміг би йому обернути на реальність, якби пощастило привезти тварину при доброму здоров'ї до якогось великого міста, приміром, до Лондона.

Капітан гукнув, щоб росіянин відійшов убік і він застрелить мавпу, але Павлович натомість заступив її собою, і дарма що чуб йому став сторч від страху, він здолав свій переляк і міцно схопив тварину за лапу.

— Ходи! — наказав він і потяг звіра геть, намагаючись провести його між матросами, які тепер, напівпідвівшись із землі, перелякано витріщалися на них або чимдуж рачкували з поля битви, якомога далі від грізного переможця.

Мавпа скорилася й неквапно пішла за росіянином, не виказуючи жодного наміру скривдити його.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...