Почвар і упирів ця книга повна.
Гевін Дуглас
Коли із міста на смерканні
Ідуть рознощики останні
I, спрагу чуючи, гуртом
Спішать сусіди до корчом;
Коли заходить ніч — і всюди
Шляхами йдуть і їдуть люди,
I над коновками у нас
Так весело минає час,-
Тоді ніщо нам довгі милі,
Твань, рівчаки й мости похилі;
Ми забуваєм хату, де
Нас непривітна жінка жде,
До темної подібна хмари,
I береже свій гнів для свари.
Так, з Ейра їдучи конем,
Колись гадав сумлінний Тем.
(Ейр — місто, славне над містами
Своїми хлопцями й дівками.)
О Теме! Чом же ти забув
Те, що од жінки вранці чув?
А Кет казала — ніде діться,-
Що ти ледащо і п'яниця;
Що, буцім, в ярмаркові дні
Не прохмеляєшся з гульні;
Що, як у мельника буваєш,
Так і останнє пропиваєш;
Що, як коня свого куєш,
I з ковалем гуляєш теж;
Що й свято дурню ні по чому;
Що п'єш коло святого дому;
Що ти доп'єшся, поки десь
У річці втопишся, як пес;
Що вхоплять дурня серед ночі
У Алловеї поторочі.
О жіночки! Як жаль мені,
Що ваші речі напутні
Ми так не любим вислухати —
І забуваєм, ледве з хати!
До повісті ж: у вечір той,
В корчму забрівши, наш герой
Сів перед вогнищем веселим
I пінним утішався елем.
Був з ним і Джон, веселий швець,
Друг найвірніший і питець;
Дивіться також
- Роберт Бернс — Прощання Макферсона
- Роберт Бернс — Зимова ніч
- Роберт Бернс — Бондарчук
- Ще 119 творів →
I пив із ним у будні й свята.
Під пісеньки, під жарти й сміх,
Для Тема час так швидко біг!
Щодалі ель йому смачнішав;
Щодалі більше сміливішав
Тем із шинкаркою; а Джон
Хазяїну розгонив сон
Оповіданнями чудними;
Той гучно реготав над ними.
Хоч бив у вікна град з дощем,
Про те не думав зовсім Тем!
А що ж Турбота, де поділась?
З досади в кухлику втопилась!
Летіли хвилі, як летять
Із медом бджоли. З ким зрівнять
Героя нашого? Підпивши,
Він за усіх владик щасливший!
Та щастя — наче мак, що вмить,
Лиш доторкнешся, облетить;
Або як ті сніжинки білі,
Що у холодній тануть хвилі;
Полярне сяйво схоже з ним,
Що пропадає, наче дим.
I сяйво райдуги прекрасне,
Що серед хмар так швидко гасне.
Хто спинить часу течію?
О Теме, в дальню путь свою
Лаштуйся і сідлай шкапину!
В цю темну і страшну годину,
Як ні душі нема в полях,
Тем виїздить один на шлях.
Назустріч дув страшний вітрище;
Котився грім все нижче й нижче;
Дощ припускав; холодний змрок
Ковтав зигзаги блискавок;
В таку годину — кожний знає —
Сам сатана в полях гуляє.
Та на своїй кобилі Мег
(Найкращій між її колег),
Не боячись дощу і грому,
Одважно по шляху грузькому
Прямує Тем наш. То чимдуж
Він проти вітру капелюш
Мугиче пісеньку та скоса
Навколо зирить, стереже,
Щоб не підкравсь упир. Уже
Він бачить церкву, де щоночі
Кричать сичі і поторочі.
Тем саме перебродив брід,
Де змерз колись рознощик-дід;
Де Чарлі, із бенкету йдучи,
Біля берези вбився з кручі;
Де немовлятко в осоці
Задушене знайшли стрільці;
Де серед терну, край загати,
Повісилася Менго мати.
Вже недалеко Дун шумів;
Лісами йшли стовпи дощів;
Світили блискавки все ближче,
Громи котились нижче й нижче.
От серед стогнучих дубів
Закляту церкву Тем уздрів.
З усіх щілин вона світилась,
Од гуку й танців аж трусилась.
Джон Ячне Зерно, наш герою!
Що всі пригоди нам з тобою?
Що страхи? З чаркою вина
Нам не страшний і сатана!
В макітрі Тема так шуміло,
Що далі він рушає сміло.
Тут Мег із дива стала пнем;
Мерщій її принукнув Тем.
Вона іде... Вже церква близько.
Мій світе, що за дивовисько!
В танкy відьми і чаклуни;
Але не котильйон вони,
Нам із Парижа на забаву
Привезений, танцюють жваво,
Ні, інші танці тішать їх!
Під згук волинки, ріл і джиг
Їм піддавали жару — танці,
Що люблять їх усі шотландці.
Їм сам нечистий пригравав,
Що вигляд пса собі прибрав
I, сівши в вівтарі у ніші,
Мелодії найскаженіші
Так затинав, аж угорі
Тріщали бантини старі.
Стояли труни там відкриті;
Мерці, у савани сповиті,
Під чарами, немов живі,
Свічки держали воскові.
При світлі їх наш Тем цікавий
Вздрів на столі од пут іржавий
Кістяк убивці; з ним у ряд —
Двох нехрещених немовлят;
Там злодій був, з вірьовки знятий,
(Останнім криком рот рознятий);
Був келеп у кривавій ржі;
Були скривавлені ножі;
Шнурок, яким дітей душили;
Кинджал, що батька до могили
Поміг спровадити синку;
Волосся сиве на клинку
Виднілося; там адвокатський
Язик лежав — як міх жебрацький,
Він аж роздувся од брехні;
Серця попів гидкі, брудні,
Од злоби чорні, в купі тліли
Й повітря смородом труїли...
I інших див було, таких,
Що страшно й згадувати їх.
Та поки, витріщивши очі,
Наш Тем дивився, поторочі
Дедалі швидше й веселіш
Крутилися, і все гучніш
Дув у сопілку пес кошлатий;
I все безумніше проклятий
Крутивсь у церковці танок;
Ті йшли навприсядки, ті вскок,
Ті вихилясом, інші згинці,
Ті парами, ті поодинці;
Аж душно їм, аж піт з них ллє!
I от усе шмаття своє
Вони із тіла геть зривають
I в сорочках самих кружляють!
О Теме, Теме! Що, якби
Це не гидкі були баби,
А молоді дівчатка, вбрані
У білі льолі тонкоткані?
Я б ці штани мої (колись
На них пішов чудовий плис)
Віддав — хоч інших і не маю,-
Щоб тільки глянути на зграю.
Та од старих відьом, що там,
Гидким обіпнуті шматтям,
Кощавий вихиляли тулуб,
Мені нутро перевернуло б.
Та знав наш Тем, куди дивиться:
Гарненька, свіжа молодиця
Тієї ночі в перший раз
Прийшла на гулянку (далась
Нам узнаки вона: немало
Скота од чар її пропало,
Човнів на дно пішло, зерна
Згнило у полі); тож вона
В своїй сорочці, ще дівочій,
В своїй найкращій, хоч коротшій,
Ніж личило б у ніч таку,
Кружляла весело в танку.
Не знала, жаль, небіжка-баба,
Що ця сорочечка-приваба,
Що на останній золотий
Вона онучечці своїй
Купила в ярмарку у місті,
Потрапить в ігрища нечисті.
Тут музі треба скласти крила,
Бо не така у неї сила,
Щоб оспівать вона могла,
Як у таночку Ненні йшла
(Найкраща відьма в Алловеї)
I як захоплено на неї
Дивився з шляху наш герой;
Як навіть сатана — і той
Аж гедзкавсь, сидячи у ніші,
I дув у дудку все сильніше.
Тем і незчувся, як у нього
Самі засовалися ноги...
Як божевільний, він кричить:
— Їй-богу, добре!..— Згасли вмить
Вогні. Тем їде, поспішає.
За ним увесь кагал рушає.
Як із розбитого дупла
Летить сім'я бджолина зла;
Як мчать надвірні пси завзяті
Услід меткому кошеняті;
Або за злодієм, бува,
Біжить юрба ярмаркова;
Так Меггі скаче, а за нею —
Всі упирі із Алловея.
Ах, Теме! Тут тобі і край!
У пеклі будеш, так і знай!
Даремно жінка жде до хати —
Вдовою, бідній, звікувати!
Наддай, наддай же ходу, Мег,
Спіши на міст, на самий верх!
Спіши, бо через бистру воду
Нечистому немає ходу!
Лети! Злетіла Мег на міст.
Та тільки — де ж подівся хвіст?
Це наробила клята Ненні:
Найперша у юрбі шаленій
Вона чимдуж за верхівцем
Летіла — там би й згинув Тем,
Якби не винесла кобила
Його з біди, хоч загубила
При тому свій розкішний хвіст —
Така була у Ненні злість.
О ви, батьки, сини й онуки!
Всі, хто цю книгу візьме в руки!
Як по дорозі із корчми
Почнуть верзтися вам відьми,
Згадайте ви цю повість просту
Про шкапу Темову безхвосту!