Ріккі-Тіккі-Таві

Редьярд Кіплінг

Ріккі до кубла примчав

І гадюці закричав

(Він хоробрий, хоч малий):

— Наг, виходь на смертний бій! —

Скік — удар... І так весь час.

(Стережися, Наг!)

Нині хтось загине з нас!

(Як бажав ти, Наг!)

Вліво — круть, вправо — верть...

(Що, злякався, Наг?)

Ха, шугнула мимо смерть!

(Ось кінець твій, Наг!)

Це розповідь про велику битву, яку Ріккі-Тіккі-Таві вів сам один у ванній кімнаті просторого бунгало у воєнному поселенні Сеговлі. Дарзі — пташка-кравець — допомагав йому, Чучундра — мускусна пацючиха, та, що ніколи не вибігає на середину кімнати, а завжди крадеться попід стіною,— давала йому поради; але по-справжньому воював один тільки Ріккі-Тіккі-Таві. Ріккі-Тіккі-Таві — це мангуста, маленьке звірятко. Шерстка і хвіст у нього такі, як у маленької кицьки, а голова — як у лисички. Та й звички в нього лисячі.

Очі й кінчик носа були в Ріккі-Тіккі-Таві рожеві; будь-якою лапкою, передньою чи задньою, він міг почухатись скрізь, де йому свербіло, і міг так розпушити хвостик, що він ставав схожим на довгу круглу щітку, якою миють пляшки; а коли мчав у високій траві, то кричав войовниче: ріккі-тіккі-тіккі-чк!

Якось серед літа злива вимила його з нори, де він жив із своїм батьком та матір'ю, і вода, з клекотом підхопивши його і перекидаючи в хвилях, понесла бідолаху вздовж придорожнього рівчака. Там Ріккі-Тіккі вгледів невеличкий жмуток сухої трави і, вчепившися в нього, плив, аж поки втратив тяму. Коли ж Ріккі-Тіккі опритомнів, то побачив, що лежить він, брудний і промоклий, у якомусь саду на доріжці, а над ним схилився хлопчик і каже:

— А ось мертвий мангуста! Поховаємо його!

— Ні ,— відмовила хлопчикові мати.— Краще заберімо його додому та обсушімо. Може, він ще живий.

— Вони принесли Ріккі-Тіккі в бунгало, і там Високий Чоловік взяв його великим та вказівним пальцями і сказав, що звірятко не вмерло, а тільки захлинулося водою. Вони загорнули його у вату й поклали біля, вогню. Ріккі-Тіккі розплющив очі й чхнув.

— Не лякайте його,— сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в цьому бунгало).— Не лякайте його, і ми побачимо, що він робитиме далі.

Та налякати мангусту неможливо, бо це звірятко, від носика до кінчика хвоста, гризе безнастанна цікавість. Девіз кожного мангусти — "біжи і дізнайся", а Ріккі-Тіккі був справжнім мангустою. Він глянув на вату, зміркував, що вона не годиться на їжу, оббіг кругом столу, сів на задні лапки, почистив шерстку, почухався і скочив хлопчикові на плече.

— Не бійся, Тедді,— сказав Високий Чоловік, хлопчиків батько,— то він хоче з тобою подружити.

— Ой, він лоскоче мені шию! — заверещав Тедді.

Ріккі-Тіккі заглянув хлопчикові за комір, понюхав вухо, потім зіскочив додолу і старанно потер собі носик.

— Просто дивно,— сказала хлопчикова мати.— І оце — дике створіння! Я гадаю, він тому такий ручний, що ми були добрі до нього.

— Мангусти всі такі,— відповів батько.— Якщо Тедді не смикатиме його за хвіст і не надумає садовити в клітку, то він оселиться в нас і не відходитиме від дому... Треба його погодувати.

Мангусті дали маленький шматочок сирого м'яса. Воно дуже сподобалось Ріккі-Тіккі; швидко упоравшися з м'ясом, він побіг на веранду, сів там на сонечку й став розпушувати шерстку, щоб просушити її. Після цього Ріккі-Тіккі відчув себе краще.

— У цьому домі є багато такого, що я повинен розвідати і пізнати,— сказав він собі.— Мабуть, навіть мої батьки за все своє життя не бачили того, що тут є. Звичайно, я залишуся і все розвідаю. Цілісінький день він тільки те й робив, що нишпорив по всіх кімнатах і кутках. Ледве не потонув у ванні з водою, вмочив носик у чорнильницю на письмовому столі, а через мить обпік його, доторкнувшись до кінчика сигари, коли видерся на коліна до Високого Чоловіка, щоб подивитись, як то люди пишуть. Коли смеркло, він побіг у кімнату до Тедді, бо йому кортіло знати, як засвічують гасові лампи, а коли Тедді ліг спати, Ріккі-Тіккі шаснув до нього в постіль; проте він виявився дуже неспокійним сусідою, бо всю ніч зіскакував, прислухався до кожного шереху й біг дізнатися, в чому там справа. Батьки зайшли перед сном до свого хлопчика й побачили, що Ріккі-Тіккі чатує в нього на подушці.

— Це мені не подобається,— сказала мати.— Адже він може вкусити дитину!

— Не бійся,— відповів батько.— Це маленьке звірятко захистить Тедді краще, ніж будь-який пес. Коли б, приміром, заповзла у кімнату гадюка...

Але мати навіть слухати не схотіла про такі жахливі речі.

Рано-вранці Ріккі-Тіккі в'їхав на веранду, сидячи у Тедді на плечі. Йому дали банан і шматочок вареного яйця. Він по черзі посидів на колінах у кожного, бо не існує такого мангусти, який, маючи добре виховання, не сподівався б колись стати ручним. Усі мангусти з колиски мріють про те, що житимуть у людській оселі й вільно бігатимуть з кімнати до кімнати; і мати Ріккі-Тіккі (вона жила в генеральському домі в Сеговлі) старанно навчала свого синочка, як йому слід поводитись, коли трапиться жити серед людей. Поснідавши, Ріккі-Тіккі побіг у сад подивитись, чи є там щось цікаве. Це був просторий, майже дикий сад; в ньому росли трояндові кущі, великі, немов альтанки, лимонові та апельсинові дерева, густий бамбук, буяла височенна трава.

Ріккі-Тіккі навіть облизнувся.

— Яка чудова місцинка для полювання! — сказав він.

І тільки-но він подумав про полювання — хвіст у нього розпушився і став геть-чисто як довга кругла щітка, що нею миють пляшки. Він швидко обнишпорив увесь сад, нюхнув тут, нюхнув там, і, нарешті, в кущі терну почув чиїсь дуже сумні голоси.

Там сидів Дарзі — пташка-кравець — та його дружина. У них було чудове гніздечко: вони його зшили з двох великих листків тонкими травинками й набили пухом та ватою. Гніздечко погойдувалось на гілці, а вони сиділи на його краєчку й голосно плакали.

— Що трапилось? — спитав Ріккі-Тіккі.

загрузка...

— Ми дуже нещасні,— відповів Дарзі.— Одне з наших пташенят випало вчора з гнізда, і Наг проковтнув його.

— Гм,— сказав Ріккі-Тіккі,— це дуже прикро... Але я тут зовсім недавно... Хто такий Наг?

Дарзі та його дружина гулькнули в гніздечко й нічого не відповіли, бо в густій траві під кущем щось глухо засичало—так страхітливо, що Ріккі-Тіккі вмить відскочив назад на цілих два фути. Потім з трави дюйм за дюймом стала підніматися голова Нага — величезної чорної кобри, і мав цей Наг п'ять футів завдовжки від жала до кінчика хвоста. Коли Наг підняв третину свого тіла, він став погойдуватись туди й сюди, наче кульбаба під вітром, дивлячись на Ріккі-Тіккі злими очима, вираз яких ніколи не мінявся, хоч би про що він думав.

— Ти питаєш, хто такий Наг? — сказав він.— Я — Наг! Великий Брама наклав на весь наш рід свій знак, коли ще перша кобра роздула свою шию, щоб охороняти його сон. Дивись на мене і тремти!

Наг ще більше роздув свою шию, і Ріккі-Тіккі побачив на ній очкову мітку, яка дуже нагадувала окуляри.

На хвилину Ріккі злякався. Та довше хвилини мангусти взагалі нікого не бояться, і хоч Ріккі-Тіккі досі ніколи не бачив живої кобри, бо мати годувала його тільки мертвими, він добре знав: мангусти саме для того й живуть на світі, щоб воювати з гадюками, перемагати їх і їсти. Наг також знав про це, і в глибині його холодного серця ворушився страх.

— Ну то й що! — сказав Ріккі-Тіккі, і хвіст у нього знову розпушився.— Є в тебе знаки чи ні, однаково ти не маєш права ковтати пташенят, які випали з гнізда!

А Наг тим часом пильно придивлявся, чи не ворушиться трава за спиною у Ріккі-Тіккі. Він знав, що коли вже в саду оселилися мангусти, то рано чи пізно вони задушать його і всю його родину. Але зараз йому треба було приспати пильність свого ворога. Він трохи опустив голову і відхилив її вбік.

— Ану поговорімо,— сказав Наг.— Ти, наприклад, їси яйця. Чому ж мені не можна поласувати пташками?

— Оглянься! Оглянься назад! — раптом цвірінькнув Дарзі.

Але Ріккі-Тіккі добре розумів, що оглядатися вже ніколи. Він підстрибнув якнайвище і побачив, що внизу під ним з сичанням промайнула голова Нагайни, злющої дружини Нага. Вона підкралася ззаду, поки Наг заговорював Ріккі-Тіккі, і жалом хотіла його вбити. Тому й засичала так люто, що мангуста підстрибнув і не дав себе вкусити. Ріккі-Тіккі упав прямо на спину Нагайни, і коли б він був дорослим мангустою, то зрозумів би, що саме зараз можна прокусити кобрі шию: один-єдиний укус — тут їй і смерть! Однак він боявся, що вона блискавично поверне голову і вкусить його перша.

Правда, він вкусив Нагайну, але не так сильно, як треба, й відразу скочив убік од ударів її хвоста. Поранена Нагайна розлютилася до краю.

— Паскудний Дарзі! — просичав Наг і витягся вгору, намагаючись дістати до гніздечка на кущі терну. Але Дарзі навмисне будує собі хатку так високо, щоб змії не дотяглись до неї, і гніздо лише гойднулося на гілці.

Ріккі-Тіккі відчував, що очі в нього чимдалі червонішають, а коли очі в мангусти червонішають, то це значить, що він сердиться. Він присів на хвіст і на задні лапки — от наче маленький кенгуру! — і, подивившись в усі боки, розлючено зацокотав. Та змагатися було ні з ким: Наг і Нагайна шурхнули в траву і зникли. Коли кобра схибить, вона не говорить жодного слова й нічим не виказує, що збирається робити далі.

Ріккі-Тіккі не став розшукувати кобр, бо не був певен, що зможе перемогти обох своїх ворогів зразу. Тому він потрюхикав до бунгало й сів на посипаній гравієм доріжці трохи подумати. А подумати було про що.

В будь-якій давній книжці з природознавства ви можете прочитати, ніби мангуста, вкушений коброю, ту ж мить припиняє боротьбу і біжить шукати якоїсь трави, що начебто зцілює його. Але тут нема і зерна правди. Мангуста перемагає кобру тільки завдяки швидкості свого погляду і спритності своїх ніг. У кобри — блискавичний удар, у мангусти — стрибок. А що око ніякої іншої звірини не спроможне встежити за порухом кобриної голови, коли змія нападає, то стрибок мангусти — справжнє диво, дивніше за будь-яку чудодійну траву.

Ріккі-Тіккі знав, що він іще молодий і недосвідчений мангуста. Тим приємніше йому було, що він зловчився ухилитися від удару в спину. Ріккі-Тіккі відчув велику повагу до себе, і коли до нього підбіг Тедді, він уже ладен був дозволити хлопчикові себе погладити.

Та саме в ту мить, коли Тедді нахилився до нього, щось заворушилося в пилюці, і тонесенький голосочок сказав:

— Стережися! Я — смерть!

Це був Карайт — землисто-сіра гадючка, яка має звичку лежати в придорожній пилюці.

1 2 3 4