Котуко

— Дивись-но! Він уже розплющив очі!

— Ай справді! Поклади ж його на місце. Добрячий з нього пес вийде.

— Треба йому назвисько придумати...

— Як же ми його назвемо? — спитала Аморака.

Кадлу озирнув снігову хижку, завішану звіриними шкурами, і втупив очі в свого чотирнадцятилітнього сина Котуко. Хлопець сидів на лаві, яка вночі була за ліжко всій сім'ї, і вирізував ґудзика з моржевого ікла.

— Знаєте що? Нехай він буде моїм тезком,— з усмішкою сказав Котуко.— Коли-небудь ми з ним себе покажемо!

Кадлу теж усміхнувся у відповідь, його маленькі очі зовсім сховалися в гладких щоках. Він кивнув згідливо своїй дружині Амораці. Тим часом зла цуценяткова мама побачила, що її маля погойдується в хутряному мішечку, почепленому високо над вогнем каганця, і почала вищати. Котуко, не звертаючи на неї уваги, працював далі.

Кадлу зібрав собачий ремінний упряж і відніс його в комірчину поруч з великою кімнатою. Потім він скинув свій грубий мисливський одяг з оленячих шкур і поклав його в сітку з китового вуса, що висіла над другим каганцем. Кам'яні каганці у вигляді човників, повних тюленячого жиру, не тільки освітлювали, а й гріли кімнату. Кадлу сів на лаву н почав стругати ножем шматок мерзлої тюленятини, пожадливо ковтаючи ті стружки. Він дуже зголоднів, і йому несила було чекати на справжній обід — варене м'ясо і юшку з крові, що мала подати Аморака.

Він щойно повернувся додому; ще вдосвіта пішов до ополонок за вісім миль од житла й забив там трьох великих тюленів.

З довгого й низького снігового коридора, що був схожий на велику лежачу трубу й тягся до хижки, чулося гавкання й вищання. Це вовтузилися упряжні собаки, що повернулися разом з Кадлу; всі намагалися лягти ближче до кімнати, щоб було тепліше, і гризлися за зручне місце.

Гавкання дедалі гучнішало. Котуко ліниво встав з місця і шмигнув у коридор, захопивши батога з гнучким пужалном з китового вуса і з довгим плетеним ременем. Собаки так надсаджувались, що, здавалось, вони хочуть роздерти хлопця; та насправді вони раділи обідові, час якого наближався.

Котуко повз коридором — таким низьким, що людина не могла ним пройти. В самому кінці коридора на жердках з китового вуса висіло мерзле м'ясо, заготовлене собакам. Котуко зняв м'ясо й широким списом розбив на великі шматки. Одсунувши снігову брилу, що закривала вхід до коридора, він вийшов на повітря; слідом за ним вискочили великі кудлаті собаки. Стоячи з батогом в одній руці і з м'ясом в другій, Котуко кликав на прізвисько пса за псом, починаючи з найкволішого. Коли ж який вискакував поза чергою, тому діставалося від Котуко: блискавкою падав батіг, залишаючи на спині винуватця криваву смугу.

Отримавши свою пайку м'яса, собака йшов на місце, а хлопець, сидячи на снігу, провадив свій справедливий розподіл. Останнім підійшов великий чорний пес, що вважався за вожая і пильнував порядку, коли собаки були в упряжу. Котуко дав йому вдвічі більше корму, ніж іншим, і для остраху зайвий раз ляснув батогом.

— Так,— промовив він, згортаючи батога,— у мене біля каганця спить цуценя, що гавкатиме голосніш за всіх, коли виросте.

І поповз коридором, розштовхуючи собак. У кімнаті він струсив сніг зі свого хутряного вбрання вибиванкою з китового вуса, яку Аморака завжди вішала біля входу. Тоді постукав по нап'ятій вгорі шкірі, що правила за стелю, щоб збити крижані бурульки, які нападали зі снігового склепіння.

Нарешті, скрутившись калачиком, хлопець ліг на лаві. З коридора чулось, як хропли й вищали уві сні собаки. За спиною в Амораки, у м'якому хутряному мішечку, лежав її найменшенький синок, маленьке немовлятко; воно басувало ніжками й цмокало губенятами. Цуцеияткова мама лежала в ногах у Котуко і не зводила очей з мішечка, що в теплі й добрі висів над ясним вогнем каганця.

Все це діялося в холодному краю, що лежить на далекій півночі Америки. Кадлу був ескімос. Його плем'я, числом близько тридцяти чоловік, мешкало на пустельному морському узбережжі, яке вони своєю мовою називали "краєм світу".

Це земля вічного холоду. Дев'ять місяців на рік тут панують тільки сніг та крига і, по вгаваючи, шаленіють бурі. Посеред цієї лютої зими шість місяців но сходить сонце, і тоді западає цілковита темрява. Неможливо уявити, яким жахом сповнює людську душу похмура безпросвітна ніч, що сповиває весь край.

Влітку тамтешнє сонце зовсім не заходить, і тому немає ночей. Літо триває три місяці; в цей час морози бувають тільки вночі, але іноді підморожує і вдень. На південних схилах тане сніг, земля вкривається травицею, і на приземкуватих вербах з'являються волохаті бруньки. Маленькі круглі камінці скочуються в море, а з-під крижаного покрову показуються голі, подзьобані скелі.

Проте незабаром це минає, і люта зима знову сковує землю. Крижини в океані зіштовхуються, тісняться, кришаться, тріщать і тиснуть на береги, аж поки й земля, і море перемерзнуть метрів на два завглибшки. Од берега в далину розлягається крижане поле.

Кадлу ходив узимку аж на край цього крижаного поля вистежувати тюленів. Ці тварини люблять розтале море, де багато риби, а до того ж їм треба час від часу випливати на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям.

На початку літа Кадлу та його одноплеменці заходили далі од берега всередину краю: там вони напинали намети із звірячих шкур, ставили сильця на морських птиць або ж зі списами полювали на молодих тюленів, що виповзали погрітися на берег. Потім вони йшли на південь полювати північних оленів та ловити лососів, яких водиться багато в численних річках та озерах цього краю. У вересні або в жовтні вони поверталися на північ полювати мускусну кабаргу, а взимку добували тюленів. Переїжджали саньми миль по двадцять чи й тридцять за день. Іноді плавали попід берегом у великих човнах, що звалися "жіночими". Ці човни були обшиті шкурами; діти й собаки сиділи біля ніг у веслярів, жінки співали пісень, а човен тим часом линув на прозорих холодних хвилях. Для полювання брали маленькі "чоловічі" човни. Кістяк такого човна роблять із дерева чи кісток і зовні обтягують тюленячими шкурами; зверху він також запнутий шкірою, немов покришкою. Посеред цієї покришки роблять відтулину, в яку ескімос залазить із ногами; сівши на дно човна; він обв'язує краї шкури коло пояса. Такий човен рухається дуже швидко. У ньому може сидіти тільки одна людина, що гробе довгим веслом із двома лопатями. Всі речі домашнього вжитку, відомі ескімосам, привозилися з півдня: дерево на полозки, залізо на гарпуни, сталеві ножі, бляшані казанки, в яких м'ясо варилося куди швидше, ніж у колишніх кам'яних горшках; кремінь і трут, а іноді навіть сірники, стрічки в жіночі коси, дешеві дзеркальця та червоне сукно на облямівку оленячих курток.

Кадлу вимінював ці товари за білосніжну кістку морського однорожця та за зуби мускусної кабарги, що в такій самій ціпі, як і перли. Він торгував з південними ескімосами, а ті, зі свого боку, торгували з китоловами, що наїжджають у холодні краї. Тож часто траплялось, що казанок довго подорожував, перш ніж попасти в снігову хижку ескімоса.

Кадлу, як хороший мисливець, мав у запасі багато гарпунів, дротиків та іншої зброї. Він був ватажком племені, або, як його звали, "людина, що все знає з досвіду". Проте він не зловживав своєю владою і тільки іноді радив одноплеменцям перебратися на полювання в інше місце. Зате син його Котуко, граючись з ровесниками, любив, щоб його слухали.

Котуко минуло чотирнадцять років, і він вважав себе вже за дорослого чоловіка. Йому набридло плести сильця на морську птицю та м'яти оленячі й тюленячі шкури. Адже це роблять цілими днями жінки й діти, а чоловіки ходять полювати. Йому хотілось бувати в "домі пісень", де вечорами сходилися мисливці й ворожбит, загасивши вогонь, розповідав страшні казки. Тоді ввижалися мисливцям різні жахи: їм здавалося, ніби вони чують, як Дух Північного Оленя ходить по даху, і вони починали вірити, що коли висунути списа в нічну темряву, то він почервоніє від гарячої крові.

Бажалося Котуко кинути свої великі чоботи в сітку, як те робив його батько, й піти погратися з мисливцями. Загалом йому хотілось, щоб його мали за дорослого, та старші сміялись і говорили:

— Стривай, прийде ще й твій час! Ти ще не знаєш, що таке "перев'язка"!..

Та тепер, коли батько погодився назвати його іменем цуценя, Котуко дуже зрадів. Ескімос не віддасть синові доброго собаку, якщо підліток іще не вміє правувати, а сам Котуко давно вже думав, що вміє робити все на світі.

Коли б цуценя не було залізного здоров'я, то напевно пропало б від перегодовування та надмірної роботи. Котуко зробив йому маленьку упряж і цілісінький день ганяв його, покрикуючи: "Направо!", "Наліво!", "Стій!" Цуценяті це зовсім не подобалось, але ще гірше дісталося йому, коли вперше запрягли його в сани. Песик спокійно сидів собі на снігу й грався ремінцем із тюленячої шкіри, що тягся від його збруї до грубого ременя-піту, що був замість дишла. Зненацька увесь запряг рушив, і песик відчув, як важкі сапи покотились і потягли його по снігу, а Котуко реготав до сліз. І от настали для молодого пса тяжкі часи: невгамовний батіг свистів над головою, як вітер над сніговою пустелею; інші собаки кусали його, бо він не тямив свого діла; упряж муляла; у кімнаті йому було не вільно спати, а натомість доводилось тулитись у найхолоднішому місці в сніговому коридорі. Кепсько велося в цей час песикові!

Хлопець так само навчався разом із своїм псом, адже керувати ескімоськими саньми — непроста справа. Кволих собак запрягають ближче до погонича. У кожного собаки своя окрема збруя: від збруї під лівою передньою ногою тягнеться ремінець, що пристібається до грубого ременя-піту петлею та ґудзиком. Його легко можна відстібнути й на якийсь час випрягти собаку. Це дуже важливо, бо молоді собаки нерідко заплутуються задніми ногами у своїх ремінцях і намулюють собі криваві рани. На ходу вони граються одне з одним або гризуться, і весь упряж переплутується так, що трудно буває довести його до ладу.

Багатьох прикрощів можна уникнути, коли спритно орудуєш батогом. Кожен ескімоський хлопчик намагається набути досконалості в цьому; проте завжди легко хльоснути батогом по землі й, навпаки, трудно на повному ходу, нахилившись уперед, влучити в собаку, який завинив.