Мій пес Полкан

Ніхто з дорослих не повинен був знати. Інакше б нас не пустили. Адже немало хлопців постраждали на цьому. Миколку Звягіна взагалі вбили. Вони ж не люди, їм до рук не потрапляй. Навіть не хрестяться. Одне слово — столичники.

Ми пішли утрьох. Едик Брюхий — він хоч і високий, дорослий, але мов муха, по будь-якій стіні залізе. А так — псих. І Світлана Геворкян. Тільки Геворкян не її прізвище, а назване. А потім, коли й Геворкяна вбили, вона все одно Геворкян зосталась. Вона може будь-який замок одкрити. Нарешті я. Мене покликали, бо мене тварини люблять. У кожного свій талант. У мене талант до тварин, бо я їх люблю.

Ці столичники мешкають далеко в тилу. Вони гендлярі кляті. їх наша боротьба за щастя людства не обходить. Вони жеруть м'ясо й курей. Глухий казав, що раніше в Столиці людей було багато. І всі — підлотники. Столиці нема, а вони, наче Світланка Геворкян,— із старим прізвищем. Смішно.

Мені іноді дивно й противно: яке право мають жити на світі люди, позбавлені високих ідеалів? Не готові пожертвувати своїм життям заради них? Я з дитинства так вихований. Я здатен пожертвувати життям заради щастя людства. А чим можуть похвалитися ці столичники?

Ми пішли ввечері, в повний місяць, аби краще бачити шлях. Мотузи, намордники, всіляке добро взяли в клубі. А ножі у нас власні. Нам, вважай, пощастило. Хтось забув у клубі саме стільки мотузів і всіляких речей, які нам знадобляться. І не зачинив клуб на ніч. Я сказав про це Едикові, а він дав мені потиличник. А Світлана Геворкян, яка молодша за Едика, почала реготати. Едик і їй врізав, бо треба було зберігати цілковиту тишу й таємницю, а то хтось із дорослих побачить нас, і потім відшмагають на площі. Та ми вважали, що не лише в дорослих є високі ідеали, а й у нас, підлітків, теж є високі ідеали. От ми й пішли.

Ми підійшли до кінця селища. Тут треба бути особливо обережними, поки будемо пролізати крізь лаз, зроблений давно й досі не розкритий прикордонниками, нас легко можуть помітити і тоді — навіть лячно подумати, що з нами зроблять!

Але нам знову пощастило. Біля воріт нікого не було, і самі ворота були відкриті.

Ми стояли і дивилися, не вірячи у своє щастя.

— Ходімо,— сказав нарешті Едик.

— А прикордонники де? — спитав я дурним голосом.

— А прикордонники у префектурі на весіллі гуляють,— сказала Геворкян.— Запросили їх, отже гуляють.

— А ти раніше знала? — спитав я.

— Ні, раніше я не знала, а то сказала б.

— І ти не знав? — поцікавився я в Едика.

Він навіть розізлився:

— Ти що, допитувати сюди прийшов? От служитимеш у комендатурі, тоді й допитуй.

Не подобалися мені ці відкриті ворота. Ворота треба охороняти. Нас із дитячого садка вчили: кордон на замку!

А тут — пішли на весілля й замок із собою взяли.

Я прислухався — здалеку долинала музика. 1 наче співали.

Едик пішов першим. Він старший, так і треба.

Потім Світланка. Я, як найменший, останнім. Я тил прикривав.

У мене було відчуття — я шкірою чув, що за нами стежать. Від сторожки чи з траншеї. І зараз вліплять нам по кулі в зад... Тут мої нерви не витримали. Я вигукнув — сам не знаю, як це сталося, та я крикнув:

— Лягай!

І сам не ліг, а побіг уперед. Й інші побігли. А ззаду почалася стрілянина. Наче вони сиділи в засідці, чекали, що ми вчинимо, а тоді оговтались.

Ми добігли до черемхи.

Трасуючі кулі йшли високо над головами. Ми забилися глибоко в кущі і зачаїлися, поки не припиниться стрілянина. Але вона не вщухала — з іншої сторони теж відповідали. Загавкали градобійні гармати. Ми лежали на траві, й Едик мене лаяв. Тільки я не розумів, чому він лає мене.

— Бони все одно нас підстерігали,— казав я.— Коли б ми не побігли, вони б нас, наче ховрахів, перестріляли. А ми побігли, от вони й не встигли.

— Звідки ти взяв, що вони хотіли стріляти? — спитала Світлана.— А може, вони й не хотіли.— Вона скулилась, на коліна натягла мішковину — лише воронячий ніс назовні.

— Не кажи дурниць,— просичав Ерик.— Звичайно ж, вони хотіли, але нам треба було ще трохи пройти, а потім ми побігли б — я так хотів наказати.

— От би й наказував.

Ми лежали на землі, вона була холодна. Трава тільки пробивалася, листочки на черемсі були маленькі й зелені, мов клопи-мутанти. Коли тут розбрунькуються квіти, то з обох сторін ночами сюди повзатимуть мисливці за квітами. Хоча життя й сволочне, та все одно деяким людям хочеться квітів, і вони ладні за них платити, а деякі своїм жінкам носять. Тільки багато на цій операції гинуло. Бо снайпери з обох сторін за ними полювали. Іноді смішно буває: чоловік нарвав букет, повзе до своїх, усміхається, радий. Тут його наш снайпер візьме й пристрелить. Він корячкує на нічийній смузі, а квіти йому вже не потрібні. Така ось філософія, як казав мій сусіда Раушенбах, старший сміттяр.

Набігли хмари, вони закривали Місяць, який піднявся вже високо. Нам треба було взяти правіше — прямий шлях був зовсім відкритий і прострілювався. Його використовували лише тоді, коли проходили офіційні делегації чи торгові каравани. З перепустками. А нас хто охоронятиме? Нас пристрелять і кинуть смердіти.

Ми спустилися у вибалок, де під ногами рипіли іржаві бляшанки та сучки, а то шелестів папір — та все достойне із цього смітника вже вигребли. Отже, можна було навіть не дивитися під ноги.

Столичники теж знали про цей вибалок, та ходили сюди зрідка, бо в ньому висока радіація. Чи то зі звалища, чи то якийсь осколок залетів од Братської війни, коли слов'яни штурмували Старий вал і скинули туди — самі знаєте що. Але ми швидко пробігли — якщо швидко біжиш, радіація не встигає приклеїтись.

Там далі, під самим їхнім парканом, невеличкий став — чи велика калюжа, як хочеш, так і називай. Та нам до неї потикатися не можна — там вода отруєна, один хлопець із нашого класу туди утрапив, до пояса, я його в лікарні відвідував — шкіри за пухирями не видно, йому ноги відрізали, та він все одно помер. Ці столичники про калюжу знають, ще б пак — не знати: вони від неї бетонними плитами у три поверхи відгородились. От у цьому й була наша хитрість. Треба було пройти по самісінькому краю калюжі, а потім здертися на стіну з бетонних брил — її ніхто не охороняв. Ми все точно розрахували — адже дощів не було уже місяць, рівень води в калюжі на метр упав, ходи навкруги — не хочу. А ці столичники тупі, що їм бракує через стінку поглянути — ні, сидять у теплі, п'яти чухають.

Ми пробігли, пригинаючися, круг калюжі. Тхнуло від неї бридотно.

У Едика мотуз із собою — він здерся на стіну, мотуз укріпив нагорі — і зник. Я Світланку підсадив, а потім сам за нею поліз.

На гребені стіни я затримався — ризикнув. Мені завжди дуже цікаво дивитися на інші країни. Хоч і в темряві.

У столичників усього більше, ніж у нас,— у цьому головна несправедливість. У них і будинки є, старі ще, довоєнні, в яких можна мешкати. Будувати нічого не треба. 1 людей у них більше — всього у цих мерзотників більше! Розумієте, як це погано, коли хтось має все — і житло, і хліб, а вони ще над тваринами знущаються, а ми поруч — голодні, до школи нема в чім ходити, та терпимо і віримо у світле майбутнє. Не те що деякі.

Я дивився згори вдалечінь і при світлі Місяця бачив дерева, паркани, дороги і справжні камінні будинки оддалік. В деяких вікнах навіть горіло світло — вони можуть уночі запалювати світло!

Нам доводиться створювати мобільні бригади економії, аби виявляти тих, хто запалює світло,— віднімати у них свічки й лампи, бо світло потрібне в школі та лікарні.

— Гей,— пошепки вигукнув знизу Едик.— Ти хочеш усіх сюди приманити? Чого висунувся?

Я не став пояснювати, бо Едик — не дуже цікава людина. Він фізично розвинутий, але розумово йому ще треба підростати.

Я зістрибнув зі стінки. Світлана сиділа на землі, терла ногу. Чорне, туге, кільцями волосся блищало під Місяцем.

— Не розтягла? — спитав я.

— Ні,— мовила вона,— тільки забила.

— А то гляди,— сказав Едик,— ми тебе зараз назад можемо перекинути. Потім пізно буде.

— Пусте,— відказала Світлана,— потерплю.

Вона — людина свідома, справжня скаутка. Коли вирішила залишитись — отже, не зрадить.

Ми пішли до їхнього міста, перебігаючи від дерева до дерева, завмираючи перед галявами, лякаючися крику сови і ховаючись за рогом руйновища. Ми своєчасно почули, як іде прикордонний патруль, і залягли. Вони нас не помітили.

Бачити їх мені було лячно та неприємно. Як тарганів. Це ми, бідні, одягаємося хто у що, а в їхніх прикордонників форма однакова, зелені мундири, зла не вистачає, та ще червоні зірки на кашкетах. Коли б сам стільки разів не бачив, ніколи б не повірив. От на кого ми, юні скаути, зведемо наші кулаки!

Світлана зачаїлася, наче миша, і часто дихала. Інша б ніколи не пішла на таку справу. А вона пішла. Вчора ми у нас у дворі сиділи, а Олександр Митрофанович згадував, як сам на таку справу ходив, ще років двадцять тому. Він і підказав: "Коли б я зараз пішов, неодмінно взяв би Світлану, вірменочку. У неї не руки, а викрутки: будь-який замок нігтем візьме — феномен природи". Олександр Митрофанович сказав нам, що в його часи такі походи, як він висловився — наскоки, до столичників теж суворо заборонялися. Адже наше керівництво свято цінує кожну людину. Недарма нас у школі вчили, що всі військові перемоги не варті і сльози дитини, як писав Достоєвський. Але ж дорослим не потрапити в самісіньке серце країни столичників, не дістатися до розплідника — так його охороняють! А ми, хлопці й дівчата, можемо. І ми хочемо принести користь дорослим, своєму селищу, своїй невеличкій демократичній державі, оточеній тоталітарними режимами. І якщо ми можемо здійснити гуманну акцію, це — добра традиція. Я вже зараз забув, які слова говорив Олександр Митрофанович, а які — ми. Ми почувалися з ним рівними, хоча він — член селищної ради, вуса звисають нижче підборіддя, і при цьому він начальник прикордонників. Бувають такі щирі розмови! Він нам по секрету порадив іти під час другої сторожі, сказав, що тоді прикордонники не такі пильні. Наче сам не був прикордонником. Та я розумів: адже з нами він знову став підлітком, сміливим розвідником...

Ми не могли просто пройти до розплідника. Не тому, що боялись, але на шляху були казарми їхніх дружинників. Довелося брати праворуч, у кущі, де земля світилася зеленими плямами — там теж була радіоактивність, але яка і чому — ніхто не знав.