Вони проспівали її вдвох десять разів.
Далі вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. А на закінчення свого навчання Конрадові довелося обрізати всі китиці з чорного шовкового обруса. Спершу його ніби хто за руки тримав, за кожною китицею він стогнав і зітхав. Та коли він обрізав один край, то вже тільки тихенько постогнував, після другого взагалі перестав стогнати, з третім упорався дуже легко, а четвертий обрізував уже заіграшки. Коли додолу впала остання китиця, Конрад захихотів. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку. А чорні китиці звеліла повикидати у вікно.
— Чорний сніг іде! — захихотів Конрад.
О сьомій вечора Кіті змогла повідомити пані Бартолотті крізь витяжний отвір, що Конрад робить грандіозні успіхи.
— Він фантастично змінився! — похвалила його Кіті.
— Може, все скінчиться добре, — мовила пані Бартолотті.
Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки, то побачила біля під'їзду чоловіка в блакитному. Він читав газету. Але хто ввечері, в сутінку, стоїть біля під'їзду й читає газету? Кіті це здалося дуже підозрілим. А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла:
— Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада.
Кіті з ляку впустила з виделки картоплю, і пан Рузіка гримнув на неї:
— Їж як слід, доню!
А пані Рузіка повела далі:
— Інспекторка хотіла взнати адресу Конрадового батька.
— Але ж він живе хтозна-де! — вигукнула Кіті.
І тоді пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона.
— Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний, — сказала вона, — а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина!
Тепер уже Кіті впустила виделку з рук. І пан Рузіка знов гримнув на неї:
— Кажу ж тобі, їж як слід!
Кіті підняла виделку з підлоги й запитала:
— А в що та інспекторка була вбрана?
І зовсім не здивувалася, коли мати відповіла:
— Та я добре не приглядалася, в щось блакитне із сріблястими ґудзиками.
Спершу Кіті хотіла заграти на губній гармонії і все розповісти пані Бартолотті. А тоді подумала: "Вона й так журиться і однаково нічого не вдіє. Вдіяти можемо тільки ми з Конрадом".
Вона вирішила завтра не йти до школи, а з самого ранку побігти до Конрада, рятувати те, що ще можна було врятувати. (Кіті не любила прогулювати уроки. Не такої була вдачі. Але вона сказала собі: "Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів!")
Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті.
— Що це таке, Кіті? — тихо сказав пан Егон. — Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили.
— Уже нема сенсу ховатися, — відповіла дівчина. — Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть?
— Чоловік у блакитному комбінезоні, — відповів пан Егон.
— А хто стоїть на трамвайній зупинці?
— Жінка в блакитному вбранні.
— А перед квітковою крамницею?
— Чоловік у блакитному костюмі.
— Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? — запитала Кіті.
Пан Егон стурбовано кивнув головою. Кіті потягла його всередину.
— То що, все пропало? — забідкався пан Егон.
— Нічого не пропало, — відповіла Кіті. — Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися!
— А мені що робити? — запитав пан Егон. — Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене.
Кіті схвалила цю думку. Пан Егон узяв аркушик паперу й написав на ньому:
"Берточко, нависла страшна небезпека! Негайно приходь!"
Він згорнув аркушик учетверо. Перед аптекою двірничка замітала тротуар.
— Пані Шнурпфайль! — гукнув пан Егон з дверей аптеки. — Ви не були б такі ласкаві віднести цього листа пані Бартолотті?
Пані Шнурпфайль погодилась і взяла листа.
— Тільки не віддавайте його чоловікові в блакитному, часом би він підійшов до вас, — попросив пан Егон.
— Можете на мене покластися, — мовила двірничка й перевальцем рушила до будинку, де мешкала пані Бартолотті.
Пан Егон і Кіті дивилися їй услід. Двірничка саме поминала трамвайну зупинку й жінку в блакитному.
— Вона відбере в неї листа! — злякався пан Егон.
Жінка в блакитному справді схопила двірничку за руку. Але пані Шнурпфайль луснула її мітлою по голові, та ще й зарепетувала:
— Гвалт, рятуйте!
Жінка в блакитному кинулась навтіки.
— Записка лишилася в двірнички, — задоволено мовила Кіті й подалася через три кімнати до гвинтових сходів.
Конрад саме стояв під душем у ванній кімнаті. Він зрадів, що Кіті прийшла так рано. Відколи він під орудою Кіті почав переучуватись, йому перехотілося сидіти над томами енциклопедії.
— Конраде, вони вивідали, де ти, — сказала Кіті. — Ти ще маєш останній шанс!
— Ну, то до роботи! — вигукнув Конрад. Він палав бажанням переучуватись.
О пів на дев'яту Берті Бартолотті прийшла до аптеки. Сьогодні в неї було ще більше косметики на обличчі, до того ж, вона вбралася в бузкового кольору штани і в жовту кофту. Поки пан Егон відпускав за прилавком ліки, вона вдавала, що витирає порох. Вона обмахувала зсередини віничком вікно і стежила за людьми в блакитному. Того, що стояв біля телефонної будки, вона впізнала. То був чоловік з тонким голосом. А біля квіткової крамниці чатував чоловік із середнім голосом. А на розі читав газету чоловік із товстим голосом. Усього пані Бартолотті нарахувала поблизу аптеки семеро осіб у блакитному.
О дев'ятій годині жінка в блакитному, що стояла на трамвайній зупинці, перетнула вулицю й зайшла до аптеки.
— Що ви хотіли? — запитав пан Егон тремтячим голосом.
Жінка подала йому рецепт на ліки, яких пан Егон не мав у запасі, бо їх дуже рідко питали.
— Але я можу замовити їх, — сказав він.
— То замовте, будь ласка, — сказала жінка в блакитному і вражено звела очі на стелю, бо всі люстри в аптеці ходили ходором.
Пан Егон подзвонив до аптечного пункту термінового обслуговування. Там пообіцяли прислати ліки через дві години.
— Якщо ви прийдете через дві години, ліки вже будуть готові, — сказав пан Егон.
Та жінка в блакитному не захотіла йти з аптеки. Вона заявила, що краще почекає тут, і сіла на лавку, здивовано позираючи то на люстри, то на пляшечки, що теж почали розхитуватись на полицях і бряжчати.
О чверть на десяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному, також подав рецепт на рідкісні ліки й також захотів почекати. Він сів на лавку поряд із жінкою в блакитному й здивовано вп'яв очі в мокру пляму на стелі, що дедалі більшала й темнішала. (Над аптекою була спальня пана Егона, і Конрад саме вчився там поливати водою килим.)
О десятій годині прийшла двірничка, страшенно схвильована.
— Пане Егоне, ви тільки уявіть собі: у під'їзді стоять двоє чоловіків у блакитному, на подвір'ї біля контейнера зі сміттям теж двоє, так само в блакитному, і я ніяк не можу їх прогнати звідти! — мовила вона.
— Нас оточено, — прошепотіла пані Бартолотті.
Люстри під стелею вже так розгойдувались і дрижали, а пляшечки на полицях так бряжчали, що двірничка запитала:
— Що, в нас знову землетрус?
— Ні, ні, — відповів пан Егон. — Там у мене нагорі працює столяр.
Двірничка заспокоїлась і пішла далі лаятися з чоловіками в блакитному.
О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі і з сріблястою течкою в руці. За ним з'явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина.
Жінка з чоловіком сіли на лавку. Чоловік в окулярах сказав їм:
— Скоро ви зможете обняти свого сина.
— Та й пора вже, — відповів лисий.
— Ви вже нам обіцяєте це не перший тиждень, — мовила його дружина.
Крім чотирьох людей у блакитному й подружжя, в аптеці було ще двоє звичайних клієнтів. І тоді чоловік у комбінезоні відчинив двері й гукнув:
— З'явилася небезпека епідемії, залиште аптеку!
У клієнтів з переляку витяглися обличчя.
— Виходьте ж! — гримнув чоловік в окулярах і показав клієнтам на двері.
— Це все брехня, ніякої епідемії немає! — вигукнув пан Егон.
— Нікуди не йдіть! — звернулася й пані Бартолотті до клієнтів.
Але чоловік у комбінезоні виштовхав їх надвір. Тоді замкнув двері й обернув табличку на шибці. Тепер з вулиці на ній видно було напис: "ЗАЧИНЕНО".
— Отримаю я нарешті свого чемного, вихованого хлопчика чи ні? — запитала гостроноса жінка.
— Зараз, ласкава пані! — запевнив її чоловік в окулярах і крикнув панові Егону: — Ану віддавайте хлопця! Він належить мені, ви не маєте ніякого права на нього! — Тоді обернувся до пані Бартолотті й вигукнув: — А ви тим більше, поторочо! — І він разом з чоловіком у комбінезоні рушив до задніх дверей.
— Тільки через мій труп! — вигукнув пан Егон, але його тремтячий голос прозвучав тихо й жалісливо.
— Не пускай його! — крикнула пані Бартолотті. — Вдар його по нозі!
— А мені не конче йти туди, я й так його заберу, — усміхнувся чоловік в окулярах. — Мої фабричні діти слухаються мене з одного слова. — Він склав долоні в трубочку й гукнув: — Конраде!
Чоловік в окулярах ще тричі гукав: "Конраде!", а потім тричі: "Конраде, негайно йди сюди!" Та Конрад не з'являвся. Люстри й далі розгойдувалися, пляшечки на полицях і далі бряжчали, а мокра пляма вже розпливлася на півстелі.
— Чого ж він не йде? — запитав лисий. — Ми замовляли слухняну дитину!
— А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, — озвалася пані Бартолотті. — Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, балакаючи до них, а вони не чують.
Гостроноса схопилася з лавки й заверещала:
— Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова!
— Звичайно, чує, звичайно, — заспокоїв її чоловік в окулярах. — Може, хтось не дає йому спуститися вниз. Мабуть, та дівчина його тримає. — Він тицьнув пальцем у чоловіка в комбінезоні. — Ви охоронятимете вихід. А ми зараз до них доберемося!
І хоч пан Егон мужньо заступив їм дорогу, а пані Бартолотті так само мужньо вчепилася в коси жінці в блакитному, чоловік в окулярах, решта людей у блакитному і подружжя в сірому пробилися крізь двері і пробігли всі три задні кімнати. Коли вони опинилися біля гвинтових сходів, то почули Конрадів голос:
— Іду вже, бовдури!
І хлопець на животі ногами вперед з'їхав униз поруччям.