Він чув на дорозі все ближче шарудіння коляски і веселі жарти молоді, що зустрічала її. Біля нього коні, брязкаючи стальними наборами вуздечок, тяглися головами за тин, до високого городнього бур'яну... Десь недалеко, мабуть над грядками, чути було тиху пісню, що ліниво й задумливо віяла за легким вітром. Шелестіло листя саду, десь скрипів чорногуз, чулося лопотіння крил і крик півня, що начебто несподівано про щось згадав, легкий виск журавля над колодязем,— у всьому цьому виявлялася близькість сільського робочого дня.
І справді, вони зупинилися біля тину крайнього саду... З більш далеких звуків панівним був розмірений монастирський дзвін, високий і тонкий. Чи з звуку цього дзвона, чи з того, як линув вітер, чи ще з якихось, може і йому самому невідомих, ознак, Петро почував, що десь у тій стороні, за монастирем, місцевість раптом уривається, може над берегом річки, за якою далеко розкинулась рівнина з невиразними, трудно вловимими звуками тихого життя. Звуки ці долітали до нього уривчасто й слабко, даючи йому слухове відчуття далини, в якій мигтить щось затягнуте, неясне, як для нас мигтять обриси далини у вечірньому тумані...
Вітер ворушив пасмо волосся, що звисло з-під його капелюха, і линув повз його вухо, як протяжний дзвін еолової арфи. Якісь невиразні спогади снувалися в його пам'яті; хвилини з далекого дитинства, що їх уява вихоплювала з забуття минулого, оживали повівами, дотиками й звуками... Йому здавалося, що цей вітер, змішаний з далеким дзвоном та уривками пісні, каже йому якусь сумну стару казку про минуле цієї землі, або про його власне минуле, або про його майбутнє, невиразне й темне.
Через хвилину під'їхала коляска, всі вийшли і, переступивши через перелаз у тину, пішли в леваду. Тут, у кутку, заросла травою й бур'яном, лежала широка, майже вросла в землю, кам'яна плита. Зелене листя реп'яха з полум'яно-рожевими головками квітів, широкий лопух, високий кукіль на тонких стеблах вибивалися з трави і тихо гойдались од вітру, і Петрові чути було їх неясний шепіт над зарослою могилою.
— Ми тільки недавно довідались про існування цього пам'ятника,— сказав молодий Ставрученко,— а тимчасом знаєте, хто лежить під ним? — Славетний колись "лицар", старий ватажок Гнат Карий...
— Так ось ти де заспокоївся, старий розбійнику? — сказав Максим задумано.— Як він потрапив сюди, в Колодню?
— В 17... році козаки з татарами облягали цей монастир, який захопило польське військо... Ви знаєте, татари були завжди небезпечними союзниками... Мабуть, обложеним пощастило якось підкупити мірзу, і вночі татари кинулись на козаків одночасно з поляками. Тут, біля Колодні, відбулася в темряві люта січа. Здається, що татар було розбито і монастир все-таки взято, але козаки втратили в нічному бою свого отамана.
— В цій історії,— казав далі юнак задумано,— є ще друга особа, хоч ми марно шукали тут другої плити. Судячи з старого запису, який ми знайшли в монастирі, поруч з Карим похований був молодий бандурист... сліпий, що супроводив отамана в походах...
— Сліпий? в походах? — злякано промовила Ганна Михайлівна, якій зараз же уявився її хлопчик у страшній нічній січі.
— Так, сліпий. Видимо, це був славетний на Запорожжі співець... так принаймні говорить про нього запис, що розповідає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію. Дозвольте, я, здається, пам'ятаю її напам'ять: "А з ним славетний поета козацький Юрко, нігди не оставлявший Карого і од щирого серця оним любимий. Котрого убивши сила поганьськая і того Юрка посікла нечесно, обичаєм своєї поганьської віри не маючи зваги на каліцтво і великий талент до складу пісенного і до гри струнної, од якої даже і волци на степу розм'ягчиться могли б, но поганьці не пошановали в ночном нападі. І ту положені рядом півець і рицар, коїм по чесним конці незаводная і вічная слава вовіки амінь..."
— Плита досить широка,— сказав хтось.— Може, вони лежать тут обидва...
— Так, справді, але написи з'їдені мохом... Дивіться, ось угорі булава й бунчук. А далі все зелене від лишаїв.
— Стривайте,— сказав Петро, який слухав усе оповідання надзвичайно схвильований.
Він підійшов до плити, нагнувся над нею, і його тонкі пальці вп'ялися в зелений шар лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.
Так він сидів з хвилину, із зведеним обличчям і зсунутими бровами. Потім він почав читати:
— "... Ігнатій прозванієм Карій... року божого... пострілен із сайдака стрілою татарською..."
— Це й ми могли ще розібрати,— сказав студент.
Пальці сліпого, нервово напружені й зігнуті в суглобах, спускалися все нижче.
— "Которого убивши..."
— "Сила поганьськая..." — жваво підхопив студент,— ці слова стояли в описі смерті" Юрка... значить, правда: і він тут-таки, під одною плитою...
— Так,— "сила поганьськая",— прочитав Петро,— далі все зникло... Стривайте, ось іще: "порубан шаблями татарськими"... здається, ще якесь слово... але ні, більше нічого не збереглося.
Справді, далі всяка пам'ять про бандуриста губилася в широкій виразці півторасталітньої плити...
Кілька секунд стояла глибока мовчанка, порушувана тільки шелестом листя. її урвало протяжне побожне зітхання. Це Остап, хазяїн левади і власник, правом давності, останнього житла старого отамана, підійшов до панів і зачудовано дивився, як юнак з нерухомими очима, зведеними вгору, розбирав помацки слова, сховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.
— Сила господняя,— сказав він, дивлячись на Петра з побожністю.— Сила божая одкриває сліпенькому, чого зрячії не бачать очима.
— Чи розумієте тепер, панночко, чому мені згадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска знову тихо посувалася курною дорогою, прямуючи до монастиря.— Ми з братом дивувались, як міг сліпий супроводити Карого з його летючими загонами. Припустімо, що в той час він був уже не кошовий, а звичайний ватажок. Відомо, проте, що він завжди отаманував над загоном кінних козаків-охотників, а не над простими гайдамаками. Звичайно бандуристи були старці, що ходили від села до села з торбою й піснею... Тільки сьогодні, коли я глянув на вашого Петра, в моїй уяві якось зразу стала постать сліпого Юрка, з бандурою, замість рушниці, за спиною і верхи на коні...
— І, може, він брав участь у боях... В походах у всякому разі і в небезпеках теж...— говорив далі юнак задумано.— Які бували часи на нашій Україні!
— Як це жахливо,— зітхнула Ганна Михайлівна.
— Як це було гарно,— заперечив юнак.
— Тепер нічого такого не буває,— різко сказав Петро, під'їхавши теж до екіпажа. Піднявши брови й насторожившись на тупіт сусідніх коней, він примусив свого коня йти поруч з коляскою... Його обличчя було блідіше, ніж звичайно, виявляючи глибоке внутрішнє хвилювання...— Тепер усе це зникло,— повторив він.
— Що мусило зникнути — зникло,— сказав Максим якось холодно.— Вони жили по-своєму, ви шукайте свого...
— Вам добре говорити,— відповів студент,— ви взяли своє у життя...
— Ну, й життя взяло в мене моє, — посміхнувся старий гарібальдієць, дивлячись на свої милиці.
Потім, помовчавши, він додав:
— Зітхав і я колись за січчю, за її бурхливою поезією й волею... Був навіть у Садика в Туреччині9.
— І що ж? — спитали молоді люди жваво.
— Вилікувався, як побачив ваше "вільне козацтво" на службі в турецького деспотизму... Історичний маскарад і шахрайство!.. Я зрозумів, що історія викинула вже все це дрантя на задвірки і що головне не в цих гарних формах, а в меті... Отоді я й вирушив в Італію. Навіть не знаючи мови цих людей, я був готовий умерти за їх прагнення.
Максим говорив серйозно і з якоюсь щирою важністю. В бурхливих суперечках, що бували в батька Ставрученка з синами, він звичайно не брав участі і тільки посміювався, благодушно усміхаючись на апеляції до нього молоді, яка вважала його за свого спільника. Тепер, сам зачеплений відгомоном цієї зворушливої драми, що так несподівано ожила для всіх над старим, порослим мохом каменем, він почував, крім того, що цей епізод з минулого дивним чином торкнувся в особі Петра близького їм усім теперішнього.
На цей раз молоді люди не заперечували — може, під впливом живого відчуття, пережитого за кілька хвилин в Остаповій леваді,— могильна плита так ясно говорила про смерть минулого,— а може, під впливом імпонуючої щирості старого ветерана...
— Що ж лишається нам? — спитав студент, помовчавши хвилину.
— Та ж сама вічна боротьба.
— Де? В яких формах?
— Шукайте,— відповів Максим коротко.
Раз покинувши свій звичайний, трохи глузливий тон, Максим, очевидно, хотів говорити серйозно. А для серйозної розмови на цю тему тепер уже не залишалося часу... Коляска під'їхала до брами монастиря, і студент, нахилившись, придержав за повід Петрового коня; на обличчі в Петра, як у розгорнутій книзі, видно було глибоке хвилювання.
III
У монастирі звичайно оглядали старовинну церкву та вилазили на дзвіницю, звідки відкривався далекий краєвид. В ясну погоду намагалися побачити білі цятки губернського міста та закрути Дніпра на обрії.
Сонце вже схилялось, коли маленьке товариство підійшло до замкнених дверей дзвіниці, покинувши Максима на ганку однієї з чернечих келій. Молодий, тонкий послушник, у рясі й гостроверхій шапці, стояв під склепінням, держачись однією рукою за замок замкнених дверей... Недалеко, наче розполохана зграя птахів, стояла купка дітей; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою жвавих хлопчаків відбувалася недавно якась сутичка. З його трохи войовничої пози та з того, як він держався за замок, можна було здогадатися, що діти хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх. Його обличчя було сердите й бліде, тільки на щоках плямами виступав рум'янець.
Очі молодого послушника були якісь дивно нерухомі... Ганна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя й очей і нервово схопила за руку Евеліну.
— Сліпий,— прошепотіла дівчина трохи злякано.
— Тихше,— відповіла мати,— і ще... Ти помічаєш?
— Так...
Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, але нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звуку та бігали над очима, наче щупальця в зляканої комахи...