Була в цій вірі в майбутнє з його чудесами якась особлива чарівна сила, майже непереможна сила звички...
Молода дівчина спалахнула, зрозумівши, що цей виклик, може, без свідомого наміру, звернений був тепер просто до неї.
Вона слухала, низько схилившись над роботою. її очі заяскріли, щоки зашарілись рум'янцем, серце стукало... Потім блиск очей згас, губи стислись, а серце застукало ще дужче, і на зблідлому обличчі ліг вираз ляку.
Вона злякалася того, що перед її очима ніби розсунулась темна стіна, і в цей просвіт блиснули далекі перспективи широкого, кипучого й діяльного світу.
Так, він вабить її вже давно. Вона не усвідомлювала цього раніше, але в тіні старого саду, на одинокій лавочці, вона частенько просиджувала цілі години, віддаючись небувалим мріям. Уява малювала їй яскраві далекі картини, і в них не було місця сліпому...
Тепер цей світ наблизився до неї; він не тільки вабить її, він заявляє на неї якесь право.
Вона кинула швидкий погляд у бік Петра, і щось кольнуло їй серце. Він сидів нерухомий, задуманий; вся його постать здавалась обважнілою і залишилась в її пам'яті похмурою плямою. "Він розуміє... все",— майнула в неї думка, бистра, як блискавка, і дівчина відчула якийсь холод. Кров одлила до серця, а на обличчі вона сама рідчула раптову блідість. Їй уявилося на мить, що вона вже там, в цьому далекому світі, а він сидить ось тут сам один, з похиленою головою, або ні... Він там, на пагорбку, над річкою, цей сліпий хлопчик, над яким вона плакала того вечора...
І їй стало страшно. їй здалося, що хтось наміряється вийняти ніж з її давнішньої рани.
Вона згадала довгі погляди Максима. Так ось що значили ці мовчазні погляди! Він краще за неї саму знав її настрій, він угадав, що в її серці можлива ще боротьба і вибір, що вона в собі не певна... Але ні,— він помиляється! Вона знає свій перший крок, а там вона подивиться, що можна буде взяти у життя ще...
Вона зітхнула трудно й тяжко, мовби переводячи дух після важкої роботи, і оглянулась навкруги. Вона не могла б сказати, чи довго тривало мовчання, чи давно замовк студент, чи говорив він ще що-небудь... Вона подивилася туди, де хвилину тому сидів Петро...
Його не було на тому місці.
VII
Тоді, спокійно склавши роботу, вона теж підвелась.
— Вибачте, панове,— сказала вона, звертаючись до гостей.— Я вас на час лишу самих.
І вона пішла вздовж темної алеї.
Цей вечір був повний тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв з сестрою.
— Авжеж, про неї я думав в цьому разі не менше, ніж про нього,— говорив старий суворо.— Подумай, вона ж іще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, що ти бажала б скористатися з невідання дитини.
В голосі Ганни Михайлівни, коли вона відповіла, чути було сльози.
— А що ж, Макс, коли... коли вона... Що ж буде тоді з моїм хлопчиком?..
— Нехай буде, що буде! — твердо й похмуро відповів старий солдат.—Тоді подивимось; в усякому разі, на ньому не повинна тяжіти свідомість чужого зіпсованого життя... Та й на нашій совісті теж... Подумай про це, Ганю,— додав він лагідніше.
Старий узяв руку сестри й ніжно поцілував її. Ганна Михайлівна схилила голову.
— Мій бідний хлопчик, бідний... Краще б йому ніколи не стрічатися з нею...
Дівчина швидше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін з уст матері.
Краска залила обличчя Евеліни. Вона мимохіть зупинилася на повороті алеї... Тепер, коли вона вийде, обоє вони побачать, що вона підслухала їх таємні думки...
Але через якусь мить вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслухувати, і, в усякому разі, не фальшивий сором може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе занадто багато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.
Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовників спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільною квапливістю прийняв свою милицю, щоб дати їй дорогу, а Ганна Михайлівна подивилася на неї з якимсь подавленим виразом любові, майже обожування і страху.
Мати ніби почувала, що ця горда й білява дівчина, яка щойно пройшла з таким гнівно-визивним виглядом, пронесла з собою щастя або нещастя всього життя її дитини.
VIII
В далекому кінці саду стояв старий покинутий млин. Колеса давно вже не крутилися, вали пообростали мохом, і крізь старі заставки просочувалася вода кількома тонкими струмочками, що безугавно дзвеніли. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті греблі, прислухаючись до гомону води, що сочилася внизу, і вмів чудово віддавати на фортепіано цей гомін. Але тепер йому було не до того... Тепер він швидко ходив по доріжці з переповненим гіркотою сердцем, з перекривленим від внутрішнього болю обличчям.
Зачувши легкі кроки дівчини, він зупинився; Евеліна поклала йому на плече руку і спитала серйозно:
— Скажи мені, Петре, що це з тобою? Чого ти такий сумний?
Рвучко повернувшись, він знову заходив по доріжці. Дівчина пішла з ним поруч.
Вона зрозуміла його різкий рух і його мовчання і на хвилину похилила голову. Від садиби чути було пісню:
З-за крутої гори
Вилітали орли,
Вилітали, гуркотали,
Розкоші шукали...
Пом'якшений віддаллю, молодий, дужий голос співав про кохання, про щастя, про обшир, і ці звуки линули в тиші ночі, пригашаючи лінивий шепіт саду...
Там були щасливі люди, які говорили про яскраве й повне життя; вона ще кілька хвилин тому була з ними, сп'яніла від мрій про це життя, де йому не було місця. Вона навіть не помітила, коли він пішов геть, а хто знає, якими довгими здалися йому ці хвилини самотнього горя...
Ці думки промайнули в голові молодої дівчини, поки вона ходила поруч з Петром по алеї. Ніколи ще не було так трудно заговорити з ним, оволодіти його настроєм. Проте вона почувала, що її присутність потроху зм'якшує його похмурий роздум.
Справді, його хода стала повільнішою, обличчя спокійнішим. Він чув поруч її кроки, і потроху гострий душевний біль стихав, поступаючись місцем іншому почуттю. Він не усвідомлював цього почуття, але воно було йому знайоме, і він легко скорявся його благодійному впливу.
— Що з тобою? — повторила вона своє запитання.
— Нічого особливого,— відповів він гірко.— Мені тільки здається, що я зовсім зайвий на світі.
Пісня біля дому на час стихла, і через хвилину почулася інша. Вона долинала ледве чутно; тепер студент співав стару думу, наслідуючи тихий спів бандуристів. Іноді голос, здавалося, зовсім замовкав, уяву опановувала невиразна мрія, і потім тиха мелодія знову пробивалася крізь шелест листя...
Петро мимоволі зупинився, прислухаючись.
— Знаєш,— заговорив він сумно,— мені здається іноді, що старі люди мають рацію, коли кажуть, що на світі стає з часом усе гірше. Колись було краще навіть сліпим. Замість фортепіано тоді б я вивчився грати на бандуру і ходив би по містах та селах... До мене збиралися б юрби людей, і я співав би їм про діла їх батьків, про подвиги й славу. Тоді й я був би чимсь у житті. А тепер? Навіть цей кадетик з таким різким голосом, і той — ти чула? — каже: одружитися й командувати частиною. З нього сміялись, а я... а мені навіть і це недоступне.
Голубі очі дівчини широко відкрилися від ляку, і в них блиснула сльоза.
— Це ти наслухався розмов молодого Ставрученка,— сказала вона ніяково, намагаючись надати голосові тону безтурботного жарту.
— Так.— задумливо відповів Петро і додав: — у нього дуже приємний голос. Вродливий він?
— Так, він хороший,— задумано підтвердила Евеліна, але раптом, якось гнівно спохватившись, додала різко: — Ні, він мені зовсім не подобається! Він занадто самовпевнений, і голос у нього неприємний і різкий.
Петро здивовано вислухав цей гнівний вибух. Дівчина тупнула ногою і сказала знову:
— І все це дурниці! Це все, я знаю, підстроює Максим. О, як я ненавиджу тепер цього Максима!
— Що це ти, Велю? — спитав здивовано сліпий.— Що підстроює?
— Ненавиджу, ненавиджу Максима! — вперто повторювала дівчина.— Він із своїми розрахунками знищив у собі всякі ознаки серця... Не кажи, не кажи мені про них... І звідки вони привласнили собі право розпоряджатися чужою долею?
Вона раптом поривчасто зупинилась, стиснула свої тонкі руки так, що на них хруснули пальці, і якось по— дитячому заплакала.
Сліпий узяв її за руки з подивом і співчуттям. Цей вибух з боку його спокійної і завжди витриманої подруги був такий несподіваний і непояснимий! Він прислухався одночасно до її плачу і до того дивного відгуку, яким озивався цей плач у його власному серці, йому згадались давні роки. Він сидів на пагорбі з таким самим смутком, а вона плакала над ним так само, як і тепер...
Аж раптом вона визволила руку, і сліпий знов здивувався: дівчина сміялась.
— Яка я, однак, дурна! І чого це я плачу?
Вона витерла очі і потім заговорила зворушеним і добрим голосом:
— Ні, будемо справедливі: обидва вони хороші!.. І те, що він говорив зараз,— гарно. Але це ж не для всіх.
— Для всіх, хто може,— сказав сліпий.
— Які дурниці! — відповіла вона ясно, хоч в її голосі разом з усмішкою чути було ще недавні сльози.— Адже ось і Максим воював, поки міг, а тепер живе, як може. Ну, й ми...
— Не кажи: ми! Ти — зовсім інша річ...
— Ні, не інша.
— Чому?
— Тому, що... Ну та тому, що ти ж зо мною одружишся, і, значить, наше життя буде однакове.
Петро спинився вражений.
— Я?.. З тобою?.. Значить, ти за мене... заміж?
— Авжеж, авжеж, звичайно!—відповіла вона з квапливим хвилюванням — Який ти дурненький! Невже тобі ніколи не спадало це на думку? Це ж так просто! З ким же тобі й одружуватися, як не зі мною?
— Звичайно,— погодився він з якимсь дивним егоїзмом, але зараз-таки схаменувся.— Слухай, Велю,— заговорив він, узявши її за руку.— Там оце говорили: по великих містах дівчата вчаться всього, перед тобою теж міг би відкритися широкий шлях... А я...
— Що ж ти?
— А я... сліпий! — закінчив він зовсім нелогічно.
І знов йому згадалося дитинство, тихий плескіт річки, перше знайомство з Евеліною та її гіркі сльози при слові "сліпий"... Інстинктивно відчув він, що тепер знову завдає їй такої ж рани, і зупинився. Кілька секунд стояла тиша, тільки вода тихо й ласкаво дзвеніла в заставках. Евеліни зовсім не було чути, мовби вона зникла.