Новела
Переклад: Ольга Сенюк
Товста волохата рука вистромилася з-під перини, вхопилася за шворку й підвела з подушки важке тіло. Ліжко й дашок над ним зарипіли, і крізь щілини в дошках посипалася пилюка. Жінка відкопилила спідню губу і здмухнула пилюку з обличчя.
Якусь хвилю вона сиділа на ліжку, бездумно втупившись у темряву, разів зо два позіхнула й поплямкала губами. Вона розмірковувала, чого б це їй було так рано прокидатися. Надворі ще горів ліхтар, отже, немає навіть півночі. А може, й справді пора вставати, бо наче вона виспалась. Ліхтарник, либонь, упився ввечері та й забув погасити світло.
Намацавши в соломі під головами сірники, вона чиркнула одного — подивитися, котра година. Пів на дванадцяту! Диво дивне — прокидатися так зарані! Вона завше спить десь до п'ятої, хіба що покладе собі встати раніше. А може, вона й зовсім не спала?
Цікаво, чи дома пожилець? Вона ніби не чула, щоб він ішов через її кімнату. Отже, мабуть, таки спала. Авжеж, спала, і її мучив кошмар, хоч черевики й стояли, як належиться, перед ліжком. Який-бо страшний сон: наче її облито гасом і підпалено.
У неї змерзла спина, і вона залізла назад під перину, але знову згадала за пожильця. А може, він дома? Вона тихенько підвелася, в самій сорочці нишком підійшла до його дверей і прислухалась. Коли ж ані хропіння не чути було, ані світло не блищало в шпарку на ключ. Ага, згадала! Вона ввечері все думала, коли ж той пожилець вертається. Вона тихенько прочинила двері й зазирнула до кімнати: хвалити бога, нема! Машинально вона почала вбиратися: одягала спідниці, кофти, светри, запинала хустки. Вона ставала дедалі товща й неповороткіша і, вбираючись, важко сопла, з ніздрів їй двома цівками вилітала біла пара й танула у вологому повітрі. Нарешті вона так закутала собі голову, що видно було тільки очі, засунула в кишеню сірники, погасила світло й вийшла на вулицю.
Надворі було тихо й морозяно, зірки миготіли, як радісні дитячі оченята, коли вони дивляться на вогонь. На озері праворуч лежало тонке дзвінке покривало — перша крига. З другого боку простяглося притихле море, лише зрідка посилаючи на прибережне каміння довгу хвилю. Її сплеск лунав, наче віддих заснулої долі.
Френка подалася дорогою, що вела з міста. Тіло її зберегло ще тепло постелі, і дихала вона повільно та голосно, наче вві сні. Вона пильно трималася затінку будинків, повз які йшла, — решта думок і почуттів її спали.
Біля струмка, що витікав з озера, Френка, за давньою звичкою, сіла, роззулася, зв'язала панчохи та черевики докупи й далі пішла путівцем боса. Хода в неї була важка, сягниста; постать її повільно опускалася й піднімалася, наче шпиндель, великий шпиндель, що натужно працює і швидше роздушить щось, аніж зверне з дороги. Мерзла земля пекла їй підошви, але вона добре гупала ногами і швидко вгрілася.
- Мартін Андерсен-Нексе — Двоє братів
- Мартін Андерсен-Нексе — Переродження
- Мартін Андерсен-Нексе — Дядькові Петерові гроші
- Ще 6 творів →
Невдовзі Френка досягла чорного ялинового лісу. Крізь нього пролягала довга рівна стежка, наче глибока розколина зі стяжечкою тьмяного неба вгорі. В лісі було темно, хоч в око стрель, а в верховітті щось ненастанно зітхало й шепотіло. Френка була забобонна і знала, що той шурхіт добра не віщує, але не боялася.
Раптом Френка спинилася. Дістаючи черевики, вона заглядала з недогарком свічки під ліжко: а що, як солома загорілася. Вона сіла на мох подумати про це, одначе не думала: взагалі ні про що не думала, а просто сиділа й порожніми очима вдивлялася в темряву, ніби від неї чекала відповіді, загорілася постіль чи ні. Але десь усередині, поза розумом і почуттям, щось її непокоїло, руки самі дістали сірники, висипали в пелену і навпомацки порахували. Виявилося, що їх тринадцять. Погане число, краще одного спалити. Сірник загорівся, кинувши торопке світло на рівні, голі стовбури ялин, що стояли одна коло одної, як рурки в церковному органі. Та як сірник догорів, Френці закортіло побачити вогонь, правдивий вогонь, і вона рачки стала згрібати чатиння та шишки на ватру. Нарешті ватра спалахнула, кидаючи її тінь угору й на всі боки так, що вона згорталася й знову розгорталась, як величезні чорні крила. Френка сиділа й непорушно, бездумно дивилась на вогонь, аж поки він погас.
Потім Френка рушила далі, так само наче крізь сон. Подеколи вона мов прокидалась і вражено завважувала, що вже минула якесь знайоме місце. І знову її посідала дрімота.
Назустріч їй заторохтіла підвода. Коні дзвінко цокали копитами об мерзлу дорогу, і згук той далеко розкочувався по тоненькій кризі на мочарі. Мочар озивався з кінця в кінець, булькотів в очереті і протягло, тремтливо порипував. Френка сховалася в канаву за кущ терну й перечекала, поки підвода проїхала. "Лікар або сповитуха", — подумала вона, і на цю думку обличчя її мимоволі скривилося в ледь помітній посмішці.
Море знову підступило ближче, тепер уже білими прибережними пісками. Френка зайшла вже далеченько на південь, і скелі лишилися позаду. Вона звернула з дороги на пісок: іти по ньому було твердо й легко. Подекуди на березі лежали перевернені догори дном човни. Під одним спав якийсь чоловік. Френка чула, як він стогнав, певне, добряче впився.
В одному місці в море впадав струмок, тут була межа парафії. Френка перебрела його, де було ширше, і звернула межи кручі. Від холодної води ноги в неї знову змерзли і стали дуже чутливі, трава боляче різала їх, і хоч-не-хоч довелося сісти та взутися.
За кручами лежали порозкидані хутори й будинки, оточені високими чорними тополями. Скрізь уже спали. Френка чула, як у стайнях бряжчала ланцюгами худоба. В одній садибі двері до корівні були відчинені. Там телилася корова. Двоє чоловіків, упершись ногами в підлогу, тягнули за мотузку, накинуту на голову та передні ноги теляти, а корова подалася вперед, щоб не впасти. "Тут треба кінської сили, щоб її розтрясти!" — подумала Френка. Вона мимохідь завважила, що корова фюнської породи. Її напевне застудили — ця завезена худоба не витримує тутешнього холоду. Селянам краще було б триматися місцевої худоби, коли ж вони схибнулися на всьому чужому!
Трохи далі за пагорбами стояли рядком три садиби — криві, занедбані будівлі з ґратчастих зв'язків, і скрізь купи гною. До цих садиб і простувала Френка — цілих три години!
Тепер Френка вже не чалапала сновидою, як цілу дорогу, вона стала чуйна й обережна, її велике тіло наче аж погнучкішало з напруження. Прутик з огорожі зачепився їй за спідницю і потяг за собою камінця. Френка принишкла й мимоволі цитьнула. З подвір'я гавкнув собака, це було єдине, що порушило тишу.
Френка трохи послухала, тоді крадькома рушила далі, обійшла навколо садиби й поторсала браму: вона була взята на засув зсередини. Було досить темно, але Френка знала тут кожний закуток. "Он там завше лежав плуг", — подумала вона, впевнено ступаючи далі. Еге ж, він і тепер тут. Братові Єнсові треба було б сховати його на зиму, а то геть заіржавіє. А ось кінний коловорот, можна спіткнутися об нього, як не знаєш. Трохи далі має бути яма на гноївку, — упадеш туди, то й не вилізеш сама. Попід стріхою вистає фундамент, по ньому в крайній потребі можна було б пройти, коли ж його геть запаскудили. Щоб оце не поставити собі відхідка!
Зупинившись коло воріт, Френка на пробу легенько штовхнула їх. Пес на ланцюгу люто загавкав, і Френка відступила. Ще, на лихо, всіх побудить!
Вона прокралася в садок і припала вухом до низенького віконця спальні, ні, наче ніхто не прокинувся. Чутно було, як вони дихали, — вдихали поволі й видихали зразу, отже, спали. Протягле булькання — це в діда, у нього завше закладені груди. А це Єнс — хрипить, наче стогне з ляку. Він і змалку так стогнав, як вони спали разом; лежить, бувало, горілиць, роззявивши рота, й хропе. Доводилося його будити, щоб мара не сіла на груди й не задушила. Аби тільки Г'ярта не вчула й не збудила його: адже ж Френка сама навчила її, що з ним робити, як вони побралися… Ні, ось він сам повернувся на бік; Френка почула, як зарипіло ліжко і хропіння трохи стихло. А в старого наче свищик свистить у грудях; ще трохи, й він, мабуть, почне кашляти, тоді всіх побудить. Треба поспішати! Лежи, лежи, старий дурню, і дихай сільським повітрям…
Френка спинилася на причілку, тримаючи сірники в руці. Стріха сягала їй аж до обличчя і була зовсім суха. Тільки підпалювати знадвору ненадійно: можуть помітити, ще й не розгориться до пуття.
Вона вже хотіла чиркати сірника, коли раптом згадала про хлів. Там були спадні дверці, що їх свині самі піднімали, як хотіли вийти чи зайти.
Френка обережно обійшла навколо хати, перебралася через низеньку дротяну загороду і, піднявши головою дверці, рачки полізла в хлів. Дверці дряпнули її по спині, боляче вдарили по п'ятах і загойдалися на завісах. У хліву було мокро, руки й ноги Френці грузли в гною, в обличчя війнуло густим теплим смородом. Вона трапила на свиню, та вдоволено рохнула й потяглася; решта свиней спали й гучно сопли. Щоб заспокоїти свиню, Френка й собі зарохкала й полізла далі.
Нарешті вона підвелася; павутиння й солома лізли їй в обличчя. Френка помацала перед собою руками. Еге ж, сіно складене на тому самому місці, що й колись, як вони з Єнсом дітьми гралися тут у піжмурки. Френка швидко чиркнула сірника й піднесла до сіна. Вогонь трохи вгризся в сухе сіно, вернувся назад і почав зі стеблини на стеблину пробиратися попід латами, які тримали сіно, поки досяг краю; тоді шугнув угору полум'ям. Френка озирнулася по хліву і при світлі, що дедалі яснішало, побачила льоху й десятеро поросят, з яких одне було мізерніше за інших; вони лежали віддалік від матері, купкою, наче ковбаски.
Потім Френка, так само, як залізла, вибралася назад.
Надворі вона раптом розгубилася, пробігла кілька ступнів в один бік, тоді стала, завернула в другий, знову спинилася, а далі гайнула навпростець до сусіднього хутора. Спираючись об стіну, вона по бур'яні пройшла попід стайнею повз купу гною, подекуди грузнучи в ньому. Френка вже не скрадалася, забувши про обережність, вона потупала просто до вікна в спальні й затарабанила в шибку.
— Хто там? — почувся зсередини сонний голос.
— У Єнса горить, — мовила вона й побігла собі.
Потім, сидячи навпочіпки й підперши голову руками, Френка з горба Рисбю дивилася на пожежу.