Мандрівні зірки

Шолом-Алейхем

Сторінка 15 з 93

Ах, як хороше буде їм тоді! Всі їм заздритимуть. Бігатимуть слідом за ними. Показуватимуть на них пальцями: "Ось вони — щаслива, щаслива парочка!.." А вони вже тоді, напевне, будуть нареченими... Чого це нареченими? Не нареченими, а подружжям! Ха-ха... Бо наречені вони вже давно... ІЦе з того першого вечора, коли їх посадили поруч у театрі.

— Пам'ятаєш, коли нас уперше посадили поруч у те-атрі? Ха-ха!

Ще б пак, авжеж, пам'ятає!.. Вона ладна завжди так сидіти, бо що може бути краще, миліше й принадніше за театр, єврейський театр...

Ах, владико небесний! Вони неначе змовилися! Ну, хіба це не боже провидіння? Хіба не видно, що сам господь бог зглянувся на них, що Всевишній дивиться на них з неба й кожному окремо послав іншого посланця, іншого визволителя: їй — пришелепуватого Шолом-Меїра, а

йому — Гоцмаха...

Лейбка розповів їй з усіма подробицями, як він познайомився з Гоцмахом, як вони потоваришували, як один коло одного всією душею упадають і як батько впіймав його на гарячому та ганебно покарав, як він заприсягнувся помститися, відплатити, поквитатися за ганьбу... Розповів також весь вироблений план помсти, і навіть як він добереться до "грошви",— геть усе розповів до найменших подробиць. Він не боїться її. Чого йому боятися? Він знає, почуває, що він і вона з цієї ночі одне суцільне, бо дали одне одному руку. її рука в його руці. І бог їм свідок. Бог високо там, у небі, але він чує, бог чує все, геть-чисто все...

Вони обоє дивляться вгору, в небо. А небо вже не таке червоне, як допіру. Пожежа з кожною хвилиною меншає. Галас і гармидер вщухають. Ось уже з'явилися зірки в глибокому небі цієї божественно-гарної, теплої літньої ночі. Спершу одна зірка, далі — ще одна і ще. А тоді — багато-багато, безліч зірок. Зірки міняються. Одна летить туди, друга сюди. Одна вниз, друга вгору. Вони падають, падають.

— Диви-но, як падають зірки...— каже Розка Лейбці, а голос їй тремтить і серце калатає.

Лейбка розсміявся. Невже вона боїться?

— Не треба боятися,— каже він, заспокоюючи її, як старший, хоч, власне, вона старша від нього на рік.— Навіщо боятися? Зірки не падають, зірки мандрують.

— Зірки мандрують?..

Він пояснює їй, як дорослий, як старший брат, що зірки мандрують. Він знає. Він навчається в хедері, а тому знає. Суть зірок така:

— Кожна зірка — то душа людська. Куди душа подається, туди подається й людина. Тим-то нам ввижається, що зірки падають. Зірки не падають, зірки мандруютькаже їй Лейбка, дивлячись угору на бездонне небо, яке дедалі більше втрачає недавні червоні барви. Тільки один край неба ще трохи вкритий блідо-рожевим серпанком, що поступово блякне й помалу-малу зникає. А чорні постаті, які раніше купчилися всі в одному місці, потроху розходяться в різні сторони. І вже чути близькі голоси. От зараз, ще мить, прийдуть і побачать, як вони сидять тут, під дверима... Треба підвестися, треба піти... хоч так не хочеться...

— На добраніч.

— На добраніч.

Лейбка підвівся з порога і подався туди, до пожежі, але, зупинившись, обернувся назад лицем до Розки ще раз, ще один раз.

— На добраніч!

— На добраніч!

Ще мить — і він зник у темряві ночі.

Розділ 32 ДОБРІ ПОБАЖАННЯ

Суботній вечір.

Зникли в Голенешті всі ознаки доброї, святкової суботи.

Вже не видно на Панській вулиці гарно вбраних парубків з вичепуреними дівчатами, які цілий суботній день до пізнього вечора проходжаються й розмовляють тільки російською мовою. (Нехай каліченою, недоладною і спотвореною, а проте російською). Вже не видно більше на Панській вулиці євреїв, одягнених по-суботньому, їхніх жінок з діамантами в вухах. (Нехай то звичайнісінькі скельця, аби діаманти). Немає також на вулиці дітвори, що захоплюється новою грою, в єврейський театр. Давно вже загнали їх до хат. Давно зайшло сонце з його сяйвом і блиском. Згасли останні барви гарного, теплого бессарабського дня, поступившись місцем гарному, теплому, тихому бессарабському літньому вечору. Де-не-де з'явиться зірка, світить, виблискує і всміхається темній, курній землі.

Богомільні жінки давно вже нишком проказали в сутінках молитву: "Бог Авраама, Ісаака і Якова..." — і тиха дивна туга розлилася скрізь, туга за любою, святою суботою, що минає... Жовті вогники виглядають з усіх вікон.

Святобожні євреї давно вже проказали прощальну молитву. А інші ще тільки моляться, виспівують уголос: "Не бійся, рабе мій, Якове..." Чути також тугу і в цих молитвах, і смуток закрадається в цей їх веселий спів...

Важко, важко розлучатися з святковим суботнім днем! Важко розлучитися з любою, прекрасною принцесою — суботою!..

— Добрі побажання на наступний тиждень! Добрі побажання! — глибоко зітхаючи після прощальної молитви, каже кантор Ісроел канторисі й доньці та переходить до дальшої молитви "Дарую тобі", читає її гарненько, вголос, напам'ять, поляскуючи пальцями. Він дивиться на Лею й думає при цьому: "От зараз вона заведе балачку про гроші, про черевики та інші буденні справи..."

— Добрі побажання на наступний тиждень! — відповідає йому канториха Лея, також зітхаючи і зовсім не думаючи про нього. Вона дивиться на свою дочку на Розку, яка чогось глибоко замислилась і сидить сама в куточку.

"Про що замріялась тепер дитина, ясочка ти моя?" — так думає собі Лея, уболіваючи за дочкою.

Лея давно вже шкодувала, що повелася з Розкою занадто суворо і роздратовано... "З одиначкою, з улюбленою єдиною дочкою, не можна так..." Вона знає дуже добре, що не можна... але то вже пропаща річ. Назад уже не вернеш... А тепер — і поготів. З театром покінчено! Вони вже їдуть, кажуть люди, сьогодні вночі. В добрий час!.. (їй, власне, хотілося сказати — "к лихій годині", але навіщо проклинати людей напередодні нового тижня?..)

Лея трохи шкодувала, що єврейський театр покидає Голенешті, а заразом була й задоволена. Менша буде буча в містечку, заспокоювала вона себе. Голенешті досі обходилось без єврейського театру, то й надалі обійдеться, чи бачили ви таке!.. А дитина, напевне, забуде, що був колись на світі театр... Дитина залишається дитиною. Вона купить Розці нові черевики, і загояться всі її рани... А коли ще, крім того, завтра принесе, бог дасть, цукерок чи мармеладів з базару... Ой лишенько! Завтра ж неділя, базарний день, мало не ярмарок, а вона не має, кажучи по щирості, навіть ламаного п'ятака. Треба напосісти на Ісроела. Адже починається тиждень, чи бачили ви таке!..

Ці думки заносять нашу канториху на такі буденні стежки, що вона на мить забуває про заподіяну Розці кривду.

А Розка?..— дайте їй спокій. Розки немає. Розка далеко, далеко звідси.

Тобто тим часом вона ще тут. Але де вона буде завтра? Завтра? О, цього не знає ніхто, ніхто, тільки вони вдвох: вона і Лейбка. І ще двоє знають цю таємницю: директор театру і його помічник, Шолом-Меїр... Шолом-Меїр умовився з нею сьогодні вранці, коли всі були в синагозі, що опівночі, тільки-но годинник проб'є дванадцять, вона повинна... Ах, вона вже знає. Вона вже знає, що саме треба робити... Тільки вона й він знають, а більше ніхто, ніхто!..

їй приємно, що вона знає таке, про що мати навіть не здогадується... Так їй і треба! Шолом-Меїр правду каже: "Не треба було замикати дівчину в хаті одним одну, тримати її, як пташку в клітці". Жодної вільної хвилини. Голови не можна було підвести! При чужих не співати! До театру не ходити! Нікуди не дивитися! Там не стояти! Що це таке? Чи ж її продано батькам? Чи має вона бути рабою в них? Де це чувано? Так казав Шолом-Меїр і мав цілковиту рацію!.. Бог дасть, завтра вранці, коли мати встане й побачить, що "пташка вилетіла з клітки", ой пошкодує вона тоді! Ох і будуть тоді їй добрі побажання на новий тиждень. Добрі побажання і щасливий тиждень!..

Шкода їй тільки, коли згадає батька. Батько, бідолашний — серце болить, як глянути на нього... Він так любить її. З ним вона була завжди не як дитина з батьком, а майже як сестра з братом. Хто гратиме з ним на хануко * в дзигу? Хто викрадатиме в нього на пасху мацу з-під подушки? * Хто приноситиме зелень на зелені свята? Хто ходитиме з ним на свято кучок * до синагоги? І хто співатиме з ним?..

Розка пригадує, як оце недавно вона суботніми вечорами співала разом з батьком уривки молитов і просто пісень, яких він її навчив. А мати під цей час ставила самовар, готувала чай.

Одну пісню, пам'ятає Розка, вони співали майже кожного суботнього вечора, коли кантор був у веселому гуморі. Ця пісня зветься "Месія" і закінчується вона:

День радості, день світлий співу,

День урочистий, день пориву,

Піднесення в цю мить щасливу,

Братерство і любов.

— Чи не годі вже співорадіти? — встрявала мати, при-носячи самовар.— Краще вип'ємо по склянці чаю, чи бачили ви таке!..

Ах, як хороше, як любо й весело! І здається, це було тільки недавно, а проте так давно, давно, бозна-коли!.. її проймає страшний, чорний смуток. Важко їй на серці, щось стискає горло, сама не знає, що з нею. Ще трошки — і вона заплаче... Помітивши, що вона сидить сама чогось дуже зажурена, в куточку, батько, наспівуючи, підійшов, погладив її гарне, чорне, блискуче волосся і нахилився до неї:

— Що тобі, доню?

— Нічого... Щасливого тижня тобі!

Вона припадає до батькових грудей гарячою головою, тулиться до нього, цілує й обіймає.

Розділ 33 ГРОШІ — СПОКУСА

Беня Рафалович теж закінчив прощальну молитву. У Вені ця молитва проходить з усім парадом. Коли Беня проказує прощальну молитву, всі в домі повинні бути присутні й відповідати йому: "Благословенний бог і благословенне його ім'я — амінь". Жінка, діти, стара мати, пару-бок-касир, мамка, куховарка — геть усі.

Всі відповідають йому: "Амінь!" Після молитви він напихає повні кишені грошей, щоб щастило наступного тижня, і каже гримким лев'ячим голосом: "Доброго тижня!" А всі йому відповідають: "Хай щастить у цьому тижні й протягом цілого року!" Отак ведеться в Вені Рафаловича.

Покінчивши з молитвами, Беня моргнув касирові, щоб той підрахував виторг за минулий тиждень і записав рахунки в книгу. Касир Щастя й Радість закотив рукави, витяг ключі з кишені штанів, відімкнув середню шухляду і сів підраховувати гроші, уважно, зосереджено, із запалом.

Насамперед з'явилися на столі паперові гроші. Пачка за пачкою. Касир був мастак лічити гроші.

12 13 14 15 16 17 18