Війна і мир (том 4)

Лев Толстой

ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

В Петербурзі, у вищих колах, з більшим запалом, ніж будь-коли, точилася складна боротьба партій Румянцева, французів, Марії Федорівни, цесаревича та інших, заглушувана, як завжди, трубінням придворних = трутнів. Але спокійне, розкішне, сповнене лише уявних клопотів, відображень дійсності, петербурзьке

життя точилося, як і раніш; і треба було докладати великих зусиль, щоб з-за цього життя усвідомлювати небезпеку і те скрутне становище, в якому перебував російський народ. Ті самі були виходи, бали, той самий французький театр, ті самі інтереси дворів, ті самі інтереси служби й інтриги. Лише в найвищих колах докладали зусиль до того, щоб нагадувати про скрутність дійсного становища. Розповідали пошепки про те, як протилежно одна одній зробили в таких тяжких обставинах обидві імператриці. Імператриця Марія Федорівна, заклопотана добробутом підлеглих їй богаділень та виховавчих закладів, зробила розпорядження про відправку всіх інститутів до Казані, і речі цих закладів уже були спаковані. А імператриця Єлизавета Олексіївна на запитання про те, які їй бажано зробити розпорядження, з властивим їй російським патріотизмом зволила відповісти, що відносно державних установ вона не може робити розпоряджень, бо це стосується государя; а про те, що особисто залежить від неї, вона зволила сказати, що вона останньою виїде з Петербурга.

В Анни Павлівни 26 серпня, в самий день Бородінського бою, був вечір, квіткою якого мало бути читання листа преосвященного, написаного з нагоди послання государеві образа преподобного угодника Сергія. Листа цього вважали за зразок патріотичного духовного красномовства. Прочитати його мав сам князь Василь, який славився своєю майстерністю читання. (Він-таки частенько читав і в імператриці.) Майстерність читання вбачали в тому, щоб голосно, співучо, між диким завиванням і ніжним гомоном переливати слова, зовсім незалежно від їх значення, так що цілком випадково на одно слово припадало завивання, на інші — гомін. Читання це, як і всі вечори в Анни Павлівни, мало політичне значення. На цьому вечорі мали бути кілька важних осіб, яких треба було присоромити за їх поїздки до французького театру і запалити в них патріотичний настрій. Уже зібралось досить багато людей, але Анна Павлівна ще не бачила у вітальні всіх тих, кого треба було, і тому, не відкриваючи ще читання, здіймала загальні розмови.

Новиною того дня в Петербурзі була хвороба графині Безу-хової. Графиня кілька днів тому несподівано захворіла, пропустила кілька зібрань, прикрасою яких вона була, і чутно було, що вона нікого не приймає і що замість знаменитих петербурзьких лікарів, які звичайно лікували її, вона довірилась якомусь італійському лікареві, що лікував її якимсь новим і незвичайним способом.

Всі дуже добре знали, що хвороба чарівної графині виникла від незручності виходити заміж разом за двох чоловіків і що лікування італійця полягало в усуненні цієї незручності; але в присутності Анни Павлівни не тільки ніхто не смів думати про це, а наче ніхто й не знав цього.

— On dit que la pauvre comtesse est très mal. Le médecin dit que c'est l'angine pectorale.

— L'angine? Oh, c'est une maladie terrible!

— On dit que les rivaux se sont reconciliés grâce à l'angine...1 Слово angine повторювалося з великою приємністю.

1 — Кажуть, що сердешній графині дуже погано. Лікар сказав, що ц* грудна ангіна.

— Ангіна? О, це страшна хвороба!

— Кажуть, що суперники помирилися завдяки ангіні...'

— Le vieux comte est touchant à ce qu'on dit. Il a pleuré comme un enfant quand le médecin lui a dit que le cas était dangereux.

— Oh, ce serait une perte terrible. C'est une femme ravissante.

— Vous parlez de la pauvre comtesse,— сказала, підходячи, Анна Павлівна.—J'ai envoyé savoir de ses nouvelles. On m'a dit qu'elle allait un peu mieux. Oh, sans doute, c'est la plus charmante femme du monde1, — сказала Анна Павлівна, усміхаючись зі своєї захопленості.— Nous appartenons à des camps différents, mais cela ne m'empêche pas de l'estimer, comme elle le mérite. Elle est bien malheureuse 2,— додала Анна Павлівна.

Гадаючи, що цими словами Анна Павлівна трошки підіймає завісу таємниці над графининою хворобою, один необережний мо-лодцк дозволив собі висловити здивування з того, що не покликано відомих лікарів, а лікує графиню шарлатан, який може дати небезпечні ліки.

— Vos informations peuvent être meilleures que les miennes3,— раптом уїдливо накинулась Анна Павлівна на недосвідченого молодика.— Mais je sais de bonne source que ce médecin est un homme très savant et très habile. C'est le médecin intime de la Reine d'Espagne4.—І таким чином знищивши молодика, Анна Павлівна обернулась до Білібіна, який у другому гуртку, підібравши шкіру і, видно, збираючись розпустити її, щоб сказати un mot5, говорив про австрійців.

— Je trouve que c'est charmant!6,— казав він про дипломатичний папір, з яким відіслані були до Відня австрійські знамена, що їх узяв Вітгенштейн, le héros de Pétropol7 (як його називали в Петербурзі).

— Як, як це? — звернулась до нього Анна Павлівна, викликаючи мовчанку, щоб було чути mot, їй уже відоме.

І Білібін повторив такі дійсні слова дипломатичної депеші, яку він склав:

1 — Старий граф дуже зворушливий, кажуть. Він заплакав, як дитя, коли лікар сказав? що випадок небезпечний.

— О, це була б велика втрата. Така чарівна жінка.

— Ви говорите про бідолашну графиню... Я посилала довідатись про її здоров'я. Мені сказали, що їй трохи краще. О, безперечно, це найчарів-ніша жінка в світі,

2 — Ми належимо до різних таборів, але це не перешкоджає мені поважати її за її заслугами. Вона така нещасна,

3 — Ваші відомості можуть бути вірніші за мої,

4 — Але я з певних джерел знаю, що цей лікар дуже вчений і вмілий чоловік. Це лейб-медик королеви іспанської.

5 дотеп,

6 — Я вважаю, що це чудесної

загрузка...

7 герой Петрополя.

— L'Empereur renvoie les drapeaux Autrichiens,—сказав Білібін,— drapeaux amis et égarés qu'il a trouvé hors de la route1,— закінчив Білібін, розпускаючи шкіру.

— Charmant, charmant2,— сказав князь Василь.

— C'est la route de Varsovie peut-être3,— голосно й несподівано сказав князь Іполит. Усі оглянулись на нього, не розуміючи, що він хотів сказати цим. Князь Іполит теж з веселим подивом озирався круг себе. Він так само, як і інші, не розумів того, що означали ці його слова. Він під час своєї дипломатичної кар'єри не раз помічав, що таким чином сказані слова раптом виявлялись дуже дотепними, і він про всякий випадок сказав ці слова, перші, що спали йому на язик. "Може, вийде дуже гарно,—думав він,—а якщо не вийде, вони там зуміють це влаштувати". Справді, в той час, як запанувала незручна мовчанка, увійшла та недосить патріотична особа, яку чекала для навернення Анна Павлівна, і вона, усміхаючись і погрозивши пальцем Іполитові, запросила князя Василя до столу і, піднісши йому дві свічки й рукописа, попросила його почати. Усе замовкло.

— Найласкавіший государю-імператоре! — суворо виголосив князь Василь і оглянув публіку, наче питаючи, чи не має хто сказати чого-небудь проти цього. Але ніхто нічого не сказав.— "Першопрестольний град Москва, Новий Єрусалим приймає Христа свойого",— раптом наголосив він слово свойого,—"яко мати в обійми ревних синів своїх, і крізь виникаючу млу прозираючи блискучу славу твоєї держави, співає, сповнена захвату: "Осанна, благословен грядий!" — Князь Василь плаксивим голосом промовив ці останні слова.

Білібін уважно розглядав свої нігті, і багато хто, видно, торопіли, ніби питаючи, чим же вони завинили? Анна Павлівна пошепки повторювала вже вперед, як бабуся молитву причастя: "Нехай зухвалий і нахабний Голіаф?.." — шепотіла вона.

Князь Василь читав далі:

— "Нехай зухвалий і нахабний Голіаф од меж Франції обносить на краях Росії смертоносні страхіття; лагідна віра, ця праща російського Давида, розтрощить враз голову кровожерної його гордині. Цей образ преподобного Сергія, древнього ревнителя про благо нашої вітчизни, приноситься вашій імператорській величності. Вболіваю, що кволі мої сили не дають мені змоги мати втіху з милого серцю лицезріння вашого. Теплі посилаю до небес молитви, хай всесильний звеличить рід правих і здійснить во благих бажання вашої величності".

— Quelle force! Quel style!4 —стали хвалити читця і автора. Запалені цією промовою, гості Анни Павлівни довго ще говорили

1 — Імператор відсилає австрійські прапори, дружні й заблудні прапори, які він знайшов поза справжнім шляхом,

2 — Чудесно, чудесно,

3 — Це Варшавський шлях, можливо,

4 — Яка сила І Який стильї

про становище вітчизни і робили різні припущення про результат бою, що цими днями мав бути даний.

— Vous verrez1,— сказала Анна Павлівна,— що завтра, в день народження государя, ми одержимо звістку. У мене е гарне передчуття.

II

Передчуття Анни Павлівни дійсно справдилося. На другий день під час молебства в палаці з нагоди дня народження государя, князя Волконського було викликано з церкви, і він одержав конверта від князя Кутузова. Це було донесення 'Кутузова, писане в день бою з Татаринової. Кутузов писав, що росіяни не відступили ні на крок, що французи втратили значно більше за нас, що він доносить поспіхом з поля'бою, не встигнувши ще зібрати останніх відомостей. Отже, це була перемога. І відразу ж, не виходячи з храму, було складено творцеві подяку за його поміч і за пере* могу.

Передчуття Анни Павлівни справдилось, і в місті цілий ранок панував радіоно-святковий настрій. Усі визнавали перемогу цілковитою, і деякі йже говорили про полонення самого Наполеона, про скинення його і обрання нової глави для Франції.

Дуже трудно, щоб вдалині від справ і в умовах придворного життя події відбивались в усій їх повноті і силі. Мимоволі події загальні групуються біля якого-небудь окремого випадку. Так тепер головна радість придворних полягала так само в тому, що ми перемогли, як і в тому, що звістка про цю перемогу прийшла саме в день народження государя. Це було як щасний сюрприз. В повідомленні Кутузова сказано було також і про втрати росіян, і серед них названо було Тучкова, Багратіона, Кутайсова.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...