Він неохоче пив, усе хотів зостатись на самоті і про щось думав.
Ростов усе думав про цей свій блискучий подвиг, що, на його подив, дав йому георгіївського хреста і навіть зробив йому репутацію хороброго, і ніяк не міг зрозуміти чогось. "То вони ще дужче за нас бояться!—думав він.— То оце всього тільки і є те, що зветься геройством? І хіба я це робив для вітчизни? І в чому він винен із своєю дірочкою та блакитними очима? А як він злякався! Він думав, що я вб'ю його. За що ж мені вбивати його? В мене рука здригнулася. А мені дали георгіївського хреста. Нічого, нічого не розумію!"
Але поки Микола переробляв у собі ці питання і все ж н$ усвідомив ясно того, що так збентежило його, колесо щастя по службі, як це часто буває, повернулося на його користь: його висунули вперед після Островненського бою, дали йому батальйон гусарів і, коли треба було' використати хороброго офіцера, давали йому доручення.
XVI
Одержавши звістку про хворість Наташі, графиня, ще не зовсім здорова і квола, з Петею і з усім домом приїхала в Москву, і вся родина Ростових перебралася від Марії Дмитрівни в свій будинок і зовсім оселилася в Москві.
Наташина недуга була така серйозна, що, на щастя її і на щастя рідних, думка про все те, що було причиною її недуги, її вчинок і розрив з нареченим перейшли на другий план. Вона була така хвора, що не можна було "думати про те, наскільки вона була винна в усьому, що сталося, тимчасом як вона не їла, не спала, помітно марніла, кашляла й була, як давали відчути лікарі, в небезпеці. Треба було думати лише про те, щоб допомогти їй. Лікарі їздили до Наташі й нарізно, й консиліумами, розмовляли багато по-французькому, і по-німецькому, й по-латині, осуджували один одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх їм відомих хвороб; але жодному з них не приходила в голову та проста думка, що їм не може бути відомою та хвороба, на яку хворіла Наташа, як не може бути відомою жодна хвороба, на яку слабує жива людина: бо кожна жива людина має свої особливості і завжди має свою особливу, нову, складну, невідому медицині хворобу, не хворобу легенів, печінки, шкіри, серця, нервів і т. ін., записану в медицині, а хворобу, що складається з одного з незчисленних поєднань недуг цих органів. Ця проста думка не могла приходити лікарям (так само, як не може прийти чаклунові в голову думка, що вій не може чаклувати) тому, що їх справа життя полягала в тому, щоб лікувати; тому, що за те вони одержували гроші, і тому, що на цю справу вони потратили кращі роки свого життя. Але "головне — думка ця не могла прийти лікарям тому, що вони бачили, що вони, безперечно, корисні, й були справді корисні для всіх домашніх Ростових. Вони були корисні не тим, що примушували хвору ковтати здебільшого шкідливі речовини (шкода ця була мало відчутна, бо шкідливі речовини давалися в малій кількості), а корисні, конче потрібні, неминучі були (причина — чому завжди є і будуть мнимі виліковувачі, ворожки, гомеопати) тим, що вдовольняли моральні потреби хворої і людей, які люблять хвору. Вони вдовольняли ту вічну людську потребу в надії на полегшення, потребу у співчутті та діяльності, які почуває людина під час недуги. Вони вдовольняли ту вічну людську—в дитині помітну в найпервіснішій формі—потребу потерти те місце, яке вдарено. Дитина вдариться і зараз же біжить у руки матері, няньки для того, щоб їй поцілували й потерли болюче місце, і їй робиться легше, коли болюче місце потруть або поцілують, Дитина не вірить, щоб у сильніших і мудріших за неї не було способу зарадити її болеві. І надія на полегшення і висловлення співчуття в той час, як мати тре її гулю, втішують її. Лікарі для Наташі були корисні тим, що вони цілували і терли бобо, запевняючи, що зараз пройде, якщо кучер з'їздить до Арбатської аптеки і візьме на карбованець сім гривень порошків та пілюль у гарненькій коробочці і якщо порошки ці, неодмінно через дві години, ні в якому разі не більше й не менше, буде в перевареній воді приймати хвора.
Що ж би робили Соня, граф і графиня, як би вони дивилися, не вживаючи ніяких заходів, коли б не було цих пілюль по годинах, пиття тепленького, курячої котлетки і всіх подробиць життя, які приписував лікар і яких дотримуватись становило заняття і втіху для близьких? Як би переносив граф недугу своєї коханої дочки, коли б він не знав, що йому коштувала тисячі карбованців Наташина хвороба і що він не шкодує ще тисяч, щоб зробити їй користь; якби він не знав, що коли вона не одужає, він не пошкодує ще тисяч і повезе її за кордон і там скличе консиліуми; якби він не мав можливості розповідати подробиці про те, як Метів'є і Феллер не зрозуміли, а Фріз зрозумів, і Мудров ще краще визначив хворобу? Що робида б графиня, якби вона не могла іноді сваритися з хворою Наташею за те, що вона не цілком дотримувалась приписів лікаря?
— Отак ніколи не видужаєш,— казала вона, від досади забуваючи своє горе,— якщо ти не будеш слухатися лікаря і не прийматимеш вчасно ліків! Неможна ж цим жартувати, коли в тебе може зробитися пневмонія,— казала графиня, і в вимовлянні цього незрозумілого не для неї однієї слова вона вже знаходила велику втіху. Що б робила Соня, якби в неї не було радісної свідомості того, що вона перший час не роздягалася три ночі для того, щоб бути напоготові виконувати точно всі приписи лікаря, і що вона тепер не спить ночі, для того, шоб не пропустити годин, в які треба давати малошкідливі пілюлі з золотої коробочки? Навіть самій Наташі, яка хоч і казала, що ніякі ліки не вилікують її і що все це дурниці,— і їй було радісно бачити, що для неї приносили стільки жертв, що їй треба було в певні години приймати ліки. І навіть їй радісно було від того, що вона, нехтуючи виконанням приписаного, могла показувати, що вона не вірить у лікування і не дорожить своїм життям.
Лікар їздив щодня, щупав пульс, дивився на язик і, незважаючи на її пригнічене обличчя, жартував з нею. А зате, коли він виходив до другої кімнати, графиня квапливо виходила за ним, і він, набираючи серйозного вигляду й похитуючи задумливо головою, казав, що хоч і є небезпека, він сподівається на дію цих останніх ліків і що треба чекати й подивитися; що недуга більше моральна, але...
Графиня, намагаючись приховати цей вчинок від себе і від лікаря, тикала йому в руку золотий і щоразу з заспокоєним серцем поверталась до хворої.
Ознаки Наташиної хвороби полягали в тому, що вона мало їла, мало спала, кашляла і ніколи не жвавішала. Лікарі казали, що хвору не можна залишати без медичної допомоги, і тому тримали її в душному повітрі, в місті. І влітку 1812 року Ростови не виїжджали в село.
Незважаючи на велику кількість проковтнутих пілюль, капель та порошків зі слоїків та коробочок, з яких madame Schoss, охоча до цих дрібничок, зібрала велику колекцію, незважаючи на відсутність звичного сільського життя, молодість брала своє: Наташине горе почало вкриватися шаром вражень прожитого життя, воно перестало таким тяжким болем лежати їй на серці, починало ставати минулим, і Наташа стала фізично одужувати.
XVII
Наташа була спокійніша, але не веселіша. Вона не тільки уникала всіх зовнішніх умов радості: балів, катання, концертів, театру; але й ні разу не сміялася так, щоб з-за її сміху не чутно було сліз. Вона не могла співати. Тільки-но починала вона сміятися або пробувала сама одна з собою співати, сльози душили її: сльози каяття, сльози згадування про той неповоротний, чистий час; сльози досади, що так, даремне, занапастила вона своє молоде життя, яке могло б бути таким щасливим. Сміх і співи особливо здавались їй блюзнірством над її горем. Про кокетування вона й не думала; їй не доводилось навіть стримуватись. Вона казала й почувала, що в цей час усі мужчини були для неї цілковито тим самим, що блазень Настасія Іванівна. Внутрішній страж твердо забороняв їй усяку радість. Та й не було в ній усіх колишніх інтересів життя з того дівочого, безтурботного, повного надій складу життя. Частіше й болючіше за все вона згадувала осінні місяці, полювання, дядечка і свята, проведені з Nicolas в Отрадному. Що б вона дала, щоб повернути хоч один день з того часу! Та вже це назавжди кінчилося. Передчуття не обманювало її тоді, що той стан волі і відкритості для всіх радощів ніколи вже не повернеться більше. Та жити треба було.
їй в'драдно було думати, що вона не краща, як вона оаніш думала, а гірша і значно гірша за всіх, за всіх, хто тільки є на світі. Та цього мало було. Вона знала це й питала себе: "Що ж далі?" А далі нічого не було. Не було ніякої радості в житті, а життя минало. Наташа, як видно, намагалася лише ні для кого не бути тягарем і нікому не заважати, але для себе їй нічого не треба було. FoHa уникала всіх домашніх, і лише з братом Петею їй було легко. З ним вона любила бувати більше, ніж з іншими; й іноді, коли бувала з ним віч-на-віч, сміялася. Вона майже не виїжджала з дому і з тих, що до них приїжджали, рада була лише однією людиною — П'єром. Не можна було ніжніше, обережніше і разом з тим серйозніше обходитися, ніж обходився з нею граф Безухов. Наташа несвідомо відчувала цю ніжність обходження і тому мала велику приємність у його товаристві. Але вона не була навіть вдячна йому за його ніжність. Ніщо хороше з боку ГТєра не здавалось їй зусиллям. П'єру, здавалося, так природно бути добрим з усіма, що не було ніякої заслуги в його доброті. Іноді Наташа помічала збентеження і ніяковість П'єра в її присутності, особливо, коли він боявся, щоб у розмові що-небудь не навело Наташу на тяжкі спогади. Вона помічала це і приписувала це його загальній доброті й соромливості, що, на її розуміння, повинна була бути і з усіма така ж, як з нею. Після тих ненавмисних слів про те, що якби він був вільний, він на колінах просив би її руки й любові, сказаних у хвилину такого сильного її хвилювання, П'ер ніколи не говорив нічого про свої почуття до Наташі; і для неї було очевидно, що ті слова, які тоді так утішили її, були сказані, як кажуться всякі беззмістовні слова для утішення дитини, коли вона плаче. Не тому, що П'єр був жонатим чоловіком, а тому, що Наташа дуже й дуже відчувала між собою і ним ту силу моральних перепон — відсутність якої вона почувала з Курагіним,— їй ніколи на думку не спадало, щоб з її взаємин з П'є-ром могла вийти не тільки любов з її або, ще менше, з його боку, але навіть і та ніжна, свідома себе поетична дружба між мужчиною і жінкою, якої вона знала кілька прикладів.
Наприкінці Петрівчаного посту Аграфена Іванівна Белова, отрадненська сусідка Ростових, приїхала в Москву поклонитися московським угодникам.