Дитинство

Лев Толстой

Переклад Н. Агнівцева

І. УЧИТЕЛЬ КАРЛ ІВАНОВИЧ

12 серпня 18... року, саме на третій день після дня мого народження, коли мені вийшло десять років і коли я дістав такі чудові подарунки, о 7-й годині ранку Карл Іванович розбудив мене, вдаривши над самісінькою модю головою хлопавкою — з грубого паперу на палиці — по мусі. Він зробив це так невдало, що зачепив образок мого ангела, який висів на дубовій спинці ліжка, і що вбита муха впала просто мені на голову. Я висунув носа з-під ковдри, придержав рукою образок, що й досі хитався, скинув убиту муху на підлогу і хоч заспаними, але сердитими очима глянув на Карла Івановича. Але він, у строкатому ватяному халаті, підперезаному поясом з тіфї самої матерії, в червоній в'язаній ярмулці з китицею та в м'яких сап'янцях, усе ходив коло стін, націлявся й бив.

"Нехай, — думав я, — я й маленький, але нащо він тривожить мене? Чого він не б'є мух коло Володиного ліжка? Аж он скільки їх! Ні, Володя більший за мене, а я найменший: тим то він мене й мучить. Тільки про те й думає все своє життя,— прошепотів я, — як би меиі допекти. Він дуже добре бачить, що розбудив і налякав мене, але удає, ніби й не помічав... ну, й уредний же! І халат, і шапочка, й китиця — все таке гидке!"

В той самий час, як отака мене досада брала на Карла Івановича, він підійшов до свого ліжка, подивився на годинника, що висів над ним у шитому бісерному черевичку, повісив хлопавку на гвіздок і, як можна було помітити, в дуже доброму гуморі, повернувся до нас.

— Auf, Kinder, auf!., s'ist Zeit. Die Mutter ist schon im Saal, — крикнув він добрим німецьким голосом, потім підійшов до мене, сів у ногах і дістав із кишені табатирку. Я удавав, ніби сплю.

Кард Іванович перше понюхав, витер носа, кляснув пальцями й тоді тільки заходився коло мене. Він, сміючись, почав лоскотати мені п'яти. — Nun, nun, Faulenzer! — говорив він.

Я хоч як боявся лоскоту, не зіскочив з ліжка ä не відповідав йому, а тільки глибше заховав голову під подушки, з усієї сили хвицався ногами й стримувався, щоб не засміятись.

— Який він добрий і як він усіх нас любить, а я міг таке думати про нього!

Мені було досадно і на себе самого, і на Карла Івановича, хотілось сміятися й хотілось плакати: нерви розходилися.

— Ach, lassen sie, Карле Івановичу! — закричав я крізь сльози, висовуючи голову з-під подушок.

Карл Іванович здивувався, облишив мої підошви і стурбовано почав розпитувати мене: чого це я? чи не приснилося мені чого?.. Його добре німецьке обличчя, ласкавість, з якою він намагався вгадати причину моїх сліз, змушували мене плакати ще дужче, мені було соромно, і я не ррзумів, як за хвилину перед тим, я міг не любити Карла Івановича, і як мені могли здаватися гидкі його халат, шапочка й китиця; тепер, навпаки, все це мені було надзвичайно миле, і навіть китиця, Здавалося, Q очевидний доказ його доброзичливості!. Я сказав йому, що плачу через те, що бачив лихий сон — ніби maman померла, і її несуть ховати. Все це я вигадав, бо аж ніяк не пам'ятав, що саме снилося мені тої ночі; але, коли Карл Іванович, зворушений моїм оповіданням, почав розважати й заспокоювати мене, мені здалося, що я й справді бачив цей страшний сон, і сльози полилися вже з іншої причини.

Коли Карл Іванович пішов од мене і я, підвівшись на ліжкові, почав натягувати панчохи на свої маленькі ноги, сльози трохи вгамувались, але тяжкі думки про вигаданий сон снувалися й далі. Увійшов дядьо Микола — маленький, чистенький чоловічок, завжди серйозний, акуратний, почтивий і великий приятель Карлові Івановичу. Він ніс нашу одежу й узуття: Володі чоботи, а мені покищо оті осоружні черевики з бантиками. При ньому мені соромно було б плакати; до того ж ранкове сонечко весело світило в вікна, а Володя, перекривляючи Марію Іванівну (сестрину Гувернантку), так весело й дзвінко сміявся, стоячи над умивальником, що навіть серйозний Микола, з рушником через плече, з милом в одній руці і з глечиком у другій, посміхаючись, казав:

— Годі вам, Володимире Петровичу, вмивайтесь уже! Я зовсім розвеселився.

— Sind sie bald fertig? — почув я з клясної кімнати голос Карла Івановича.

Голос йому був суворий і не мав уже того відтінку доброзичливості!, що зворушив мене до сліз. У клясній Карл Іванович був зовсім інша людина: він був навчите ль. Я швиденько вбрався, вмився і, ще з щіткою в руці, пригладжуючи мокре волосся, з'явився на його заклик.

Карл Іванович, з окулярами на носі й книгою в руці, сидів на своєму звичайному місці, між дверима та віконцем. Ліворуч од двереі? було дві полички: одна — наша, дитяча, друга — Карла Івановича — "власна". На нашій були всякі книжки — навчальні й ненавчальні: які стояли, які лежали. Лише два великі томи Histoire des voyages у червоній оправі, поважно впиралися в стіну; а потім пішли довгі, товсті, великі й маленькі книги,— палітурки без книжок і книжки без палітурок; все туди ж таки, було, напхаєш і всунеш, коли звелять, перед рекреацією, дати лад а бібліотеці", як урочисто називав Карл Іванович цю поличку. Колекція книжок на а власній" якщо не була така велика, як на нашій, так була ще різноманітніша. Я пригадую з них три: німецьку брошуру про угноювання городів під капусту — без оправи, один том історії семирічної війни — в пергаменті, пропаленому з одного краю, і повний курс гідростатики. Карл Іванович більшу частину свого часу віддавав на читання, навіть зіпсував, читаючи, очі; але опріч цих книжок та "Северной Пчелы" він нічого не читав.

Серед речей, що лежали на полиці Карла Івановича, було одне, що найбільше мені його нагадує— Це — кружальце з картону, вставлене в дерев'яну ніжку, де це кружальце рухалося за допомогою шпеньків. На кружальці був наліплений малюнок— карикатури якоїсь пані та перукаря. Карл Іванович дуже добре клеїв і кружальце це сам винайшов і зробив для того, щоб захищати свої слабі очі від яскравого світла.

Як тепер бачу я перед собою довгу постать у ватяному халаті й у червоній шапочці, з-під якої видко рідке сиве волосся. Він сидить коло столика, де стоїть кружальце з перукарем, що кинуло тінь на його обличчя; в одній руці він держить книгу, друга лежить на ручці крісла; коло нього лежить годинник З намальованим мисливцем на циферблаті, картата хустка, чорна кругла табатирка, зелений футляр на окуляри, щипці на скриньці. Все це так пристойно, акуратно лежить на своєму місці, що з самого цього порядку можна було бачити, що в Карла Івановича сумління чисте й душа спокійна.

загрузка...

Було, як досхочу набігаєшся внизу по залі, навшпиньках прокрадешся нагору, до клясної кімнати, дивишся—Карл І іано-вич сидить собі сам на своєму кріслі і з спокійно-величним виразом на обличчі читає якунебудь із своїх улюблених книжок. Іноді я заставав його й у такі хвилини, коли він не читав: окуляри спускались нижче на великому, орлячому носі; блакитні напівзаплющені очі дивилися з якимось особливим виразом, а губи сумно всміхалися. В кімнаті тихо; лише чути, як рівномірно дихад він та відбивав годинник з мисливцем.

Він мене, було, не помічав, а я стою коло дверей та й думаю собі: бідний, бідний дідусь! Нас багато, ми гуляймо, нам весело, а він — сам-самісінький, і ніхто його не приголубить. Правду він говорить, що він сирота. І, історія його життя яка жахлива! Я пам'ятаю, як він розказував її Миколі —жахна річ бути в його становищі! І так жалко стане, що підійдеш, 6улог до нього, візьмеш за руку й скажеш: ((lieber Карл Іванович!" Він любив, коли я йому говорив так; завжди пригорне, і видко, що зворушений.

На другій стіні висіли ляндкарти, майже всі порвані, але вміло підклеєні рукою Карла Івановича. На третій стіні, посередині якої були двері вниЗ; з однієї сторони висіло дві лінійки: одна, порізана — наша, а друга, новенька—а власна в, що її він уживав більше, щоб підохочувати, а не лініювати; з другої — чорна дошка, де кружальцями відзначалося наші велики провини, а хрестиками маленькі. Ліворуч від дошки був куток, куди; нас становили навколішки.

Який мені пам'ятний цей куток! Пам'ятаю заслонку в печі, душник у цій заслонпі й шум від нього, коли його повертали. Стоїш, було, стоїш у кутку, аж коліна й спина заболять, та й думаєш: "забув за мене Карл Іванович: йому, мабуть, спокійно сидіти на м'якому кріслі й читати свою гідростатику, — а мені як?" І почнеш, щоб нагадати за себе, потихеньку відчиняти й зачиняти заслонку або колупати тиньк із стіни; але коли раптом упаде на землю й грюкне надто великий уламок, — далебі,, самий страх гірший за всяку кару. Оглянешся на Карла Івановича,— а він сидить собі з книгою в руці і нібито нічого не помічав.

Серед кімнати стояв стіл, накритий чорною подраною цера-тою, з-під якої в багатьох місцях видно було краї, порізані складаними ножиками. Круг столу було декілька непофарбова-них, але від довгочасного користування залакованих дзиґликів. В останній стіні було три віконця. От що можна було бачити 3 них: просто під вікнами — дорога, на якій кожна вибоїна, кожен камінчик, кожна колія давно знайомі й милі мені; за дорогою — підстрижена липова алея, з-за якої подекуди видко пліт, через алею видко луг^ з одного боку якого — клуня, а.насупроти — ліс; далеко в лісі видно хатку сторожа. З вікна пра-^ воруч видко частину тераси, де сиділи звичайно дорослі перед.

обідом. Було, коли виправляв К ар л Іванович аркушик із диктантом, визирнеш у той бік — бачиш чорну матусину голову, чию-небудь спину й ледве-ледве чу§ш звідти гомін та сміх; так зробиться прикро, що не можна там бути, і думаєш: коли вже ото буду я великий, перестану вчитися і завжди буду сидіти не за діялогами, а з тими, кого я люблю? Досада перейде в сум і, хто зна з чого й про що так замислишся, іцо й не чуєш, як Карл Іванович гніваються за помилки. —

Карл Іванович ізняв халат, одяг синій фрак з горбочками та зморшками на плечах, поправив перед люстерком свою краватку й повів нас униз—-вітати матусю.

II. MAMAN

Матуся сиділа у вітальні й розливала чай; однією рукою вона притримувала чайник, другою — крант самовара, з якого вода лилася через вінця чайника на тацю. Але хоч вона дивилася пильно, вона не помічала цього, не помічала й того, що ми ввійшли.

Так багато виринас спогадів минулого, коли намагаєшся відтворити в уяві риси милої істоти, що крізь ці спогади, немов крізь сльози, неясно бачиш їх.

1 2 3 4 5 6 7