На тому самому місці, де вранці було оточено рештки партизанського загону, надвечір солдати святкували перемогу.
Але головне торжество мало відбутися завтра, коли прибуде командування каральних сил. Чекали навіть самого міністра внутрішніх справ. На вечірній перекличці під бурхливі оплески офіцер прочитав його вітальну телеграму "хоробрим захисникам законності й порядку". Нюкуарська операція закінчилася несподівано легкою перемогою урядових військ, мабуть, найпереконливішою перемогою за останні місяці. З усього загону вціліло тільки семеро зарослих густою щетиною живих кістяків — їх поскручували дротом і поскидали в глибокий рів.
Незважаючи на пізню годину, веселощі в таборі не вщухали. Щоправда, чимало солдатів, захмелівши й закутавшись у плащі, вже хропли, але інші ніяк не могли натішитися перемогою, котру вони здобули без будь-яких утрат.
Солдати засмажили коров'ячу тушу й тепер, настромивши шматки м'яса на рожна, доїдали їх біля багать. У повітрі стояв густий запах крові й диму. Лейтенант Варела прошив кулеметною чергою двох корів, які сумирно паслися на березі струмка, байдужі до стрілянини, що несподівано сколихнула тишу долини.
Збуджені легкою перемогою і випитою горілкою, солдати галасували, лунав гучний регіт, жарти, дзвеніли фляги.
У високій траві довкола багать чулися приглушені крики й стогін — в гаморі бенкету вони звучали, наче мелодія сурдини в оркестрі.
Солдати схилялися над струмком, зривали з голів берети й занурювали в воду лиснючі від жиру обличчя. Декотрі, стогнучи, нахилялися або присідали в кущах; за хвилину вони поверталися знову до багать, жерли й пили, наче щойно прийшли сюди.
Тут були не тільки горілка й м'ясо. Солдати раз по раз бігали до гуаяв й утішалися там з жінками, яких попритягували сюди з ближніх ранчо.
Недалеко від гайка в рові лежали поскручувані дротом полонені; кількох найнебезпечніших, карателі зв'язали колючим дротом.
Коли при світлі полум'я багаття, на якому смажили м'ясо, закінчували скручувати полонених, один із них раптом вигукнув:
— Аргуело, братику, це ти?
Солдат, якого покликали, нахилився й від несподіванки здригнувся, потім промимрив щось і з перекошеним від сорому й люті обличчям кинувся на полоненого. Брутально лаючись, він кілька разів копнув його, потім плюнув на нього й так зацідив прикладом, що той знепритомнів.
Очевидці цієї сцени належно оцінили доблесну поведінку солдата, унтер-офіцер, його командир, схвально вигукнув:
— Молодець, Аргуело! Ти ще раз продемонстрував свою відданість урядові. Завтра ми поквитаємось із цими бандитами, і я покло— почу перед командуванням, щоб тебе підвищили в званні. Ти заслужив погони капрала.
Солдат у відповідь на це глузування тільки скривився. Як він зганьбив його перед товаришами, цей братик-партизан! І треба ж було, щоб вони зустрілися саме тут, у рідних місцях, де він був за провідника!
Та цей випадок незабаром забувся, бо саме привезли бурдюки з конфіскованою тростиновою горілкою, й солдати жадібно кинулися на неї.
Він повз у темряві, й з кожним метром подоланої віддалі гамір п'яних солдатів потроху слабшав. Він повз нестерпно повільно, і свідомість цього мучила його дужче, ніж пекучий біль у всьому тілі. Кожен метр, кожна п'ядь землі, подолані ціною відчайдушних зусиль, здавалися йому останніми. Але він знову й знову посувався вперед, звиваючись, мов черв'як. Терпкий запах землі додавав йому снаги, сповнював бажанням повзти і повзти; запах землі, яку він знав, наче свої п'ять пальців. Він повз від струмка вгору, до ранчо. Заплющив очі, щоб зібрати всю свою волю й плазувати так, наче на тілі в нього виросли членики, як у черв'яка, що не перестає повзти навіть тоді, коли його перетнуть навпіл. Колючки дроту впивалися в тіло, аж до самих кісток. Але він повз усе вгору і вгору. Під ним перекочувалися камінці, що ними вони колись — як давно це було! — стріляли з братом з рогаток у папуг та сірих чапель. Врізаючись у рани, вони пекли його, наче жарини, але він був їм вдячний, бо вони показували йому дорогу додому. Зненацька зовсім поруч почулися кроки вартових. Він судорожно схопився пальцями за камінь і міцно стиснув його; усе єство виповнило бажання завмерти, не ворушитися, бажання ще розпачливіше, ніж хвилинну тому, коли воно нестямно штовхнуло його вперед; він відчув себе неживим, мертвим і закам'янілим стовбуром і вже не боявся, що солдати можуть наткнутися на нього — однаково його не помітять, а якщо й помітять, то подумають, що перед ними обвуглена блискавкою колода. Він чув, як вони наближаються, підхмелені, весело розбалакуючи про сьогоднішню перемогу. їхній сміх і хрипкі голоси лунали вже зовсім поруч. Він міцно заплющив очі, до болю стискуючи в долоні камінь. Гострі спазми шматували його нутрощі, а перед заплющеними очима танцювали рої світлячків. Один із солдатів підійшов зовсім близько до нього і спинився, широко розставивши ноги. Він відчув на плечах і потилиці гарячий струмінь, від якого рани запекли дужче. "Добряче ми їм сьогодні всипали..." — "Та хіба такій погані багато треба..." — "Але їхньому Ротела вдалося втекти..." — "Що-що, а драпати він уміє, цей доблесний партизанський ватажок..." — "Вони всі такі..." — "Мені здається, що цього Ротела давно вже й на світі немає і що вони тільки страхають нас його привидом..." — "У них, мабуть, і мертві воюють..." — "Знаєш, мені так було прикро, коли унтер-офіцер Лейва роздав чоботи полонених своїм прихвосням, а нам дісталася дуля..." — "Не журися, Охедо, нам теж іще щось дістанеться... Цій колотнечі кінця-краю не видно..." — "А що зроблять із полоненими?" — "Втоплять у річці. Туди їм і дорога — рибу годувати..." — "Е ні, зараз вийшов наказ у річку більше нікого не кидати. Бо на тому березі їх, кажуть, виловлюють і довідуються про всі ті штучки, які ми витворяємо з ними на вимогу начальства..." Його нестерпно нудило, мучило почуття безпорадності, від якого він тільки ще сильніше стискав у долоні камінь. "У Таваї минулого місяця ми схопили п'ятьох партизанів із загону, який учинив напад на поліцейське управління. Троє з цих комуністів за хвилину були вже трупами. Мій командир, майор Аполінаріо Рохас, наказав відвести решту до села. На майдан зігнали людей, злочинців прив'язали до двох стовпів. Голови трьох перших з виколеними очима насадили на загострені палі між двома живими бандитами. Здавалося, вони глузують із товаришів, знаючи, чим усе це закінчиться. Майор почав допитувати полонених. Він людина лагідна, делікатна, наче жінка, не має звички поспішати чи дратуватись, принаймні по голосу його цього ніколи не видно. В куточках його вуст постійно тремтить легка посмішка, наче він збирається кинути якийсь дотеп. "З вами буде те ж саме, якщо ви не розкажете все, що знаєте",— звернувся він до партизанів, показавши на голови. "Ми нічого вам не скажемо, мерзенні вбивці!" — вигукнув один із них. Коли майор запитав, що б вони з ним зробили, якби він потрапив їм у руки, другий відповів: "Те ж саме, що ви зробите зараз з нами". Майор обернувся до людей: "Бачите? Вони самі оголошують собі смертний вирок, а потім ще й звинувачують нас". Дві жінки вийшли наперед і заявили: "Ми з сестрою, як і ви, кольорові. Якщо це врятує життя полоненим, ми згодні одружитися з ними". Майор якусь хвилину дивився на них, потім спокійно закурив цигарку і сказав: "По-перше, і це головне, я не належу до жодної політичної партії. Я служу національній армії, а збройні сили в політику не втручаються. По-друге, навіщо вам удовіти, не встигши навіть вийти заміж? Ці люди давно вже трупи, і скоро від них не залишиться й сліду..." Він лежав у густій пітьмі, не ворушачись і не розплющуючи очей, але йому раптом здалося, що вони побачили його й шепочуться, радячись, як краще з нього познущатися, перед тим як розчавити, мов черв'яка ударами прикладів. "Це дрібниці,— озвався другий солдат, який, мабуть, курив, бо слова, його, здавалося, в'язли в димові й затяжках.— бачив би ти,: як страчували трьох партизанок з Ітороро — Хуану, Юлію, та Антонію. ¡Ми називали їх усіх трьох одним ім'ям: "Три Марії", бо навіщо нам було їх розг різнити? Кілька діб дівчат тримали під вартою, чекаючи розпоряджень начальства. Щоночі ми по черзі бавилися з ними. Нарешті прийшов наказ стратити їх. Знову зігнали селян з усієї округи. Партизанок роздягли догола й відшмагали. Майор. Рохас сказав лейтенантові Варела, що перед тим, як цих злочинниць буде зарубано тесаками, кожен його солдат може побавитися з ними. Але. нам уже не хотілося, Інша річ у в'язниці, вночі, але не тут, серед білого дня, на очах у старих, жінок і дітей, які почали верещати, мов свині. Отож ми залишилися стояти кожен на своєму місці. Тоді лейтенант Варела схопив один за одним три тесаки й ; загнав їх по саме руків'я між стегна кожній із трьох Марій... Ото було видовище! Усі три кричали, що скоро неволі прийде кінець, а одна підвела голову й сказала; "Ми вам прощаємо^ братики!.. Ідіть у партизани ñ боріться за свободу нашого народу!.." — "Ці бандити давно вже взяли собі це за звичку. До останнього подиху намагаються нас розпропагувати. Через те немає тепер концтаборів. Вилітають транспортні "Дугласи" і розкидають їхні кістки над неприступними вершинами Алто Парана. Там їх ніхто не знайде і в день страшного суду". — "Ходімо, хлопці,— озвався той, що курив.— Треба ще разочок обійти довкола табору". Вони пішли. Човгання черевиків, брязкіт зброї й голоси дедалі віддалялися й змовкали, і нарешті він знову почув шалене калатання власного серця й тихе дзюркотіння струмочка поміж камінням. Тільки тоді розплющив очі й побачив, що у воді віддзеркалюється чорне небо, поцятковане іскристим світлом. Цієї хвилини він раптом відчув, що дріт лопнув, бо нелюдське напруження м'язів зненацька ослабло, і камінь вислизнув з його мокрої, тремтячої долоні. Він поворушив руками, витер обличчя і зрозумів, що це справді його руки. Тоді напружив усі сили, щоб підвестися, і, ранячи пальці об гострі шпичаки, поволі розплутав дріт. Кілька разів він уставав і відразу ж падав; падав навколішки і знову зводився на ноги, корчився і звивався, хапаючи ротом повітря, мов поранений звір, що в шаленому прагненні жити конвульсивно стягує докупи своє порубане тіло.