Грім падає і застряє в листі. Тварини з'їдають листя і стають люті. Люди з'їдають тварин і стають люті. Земля поглинає людей і починає гуркотіти, як грім.
(З тубільної легенди)
1. Карпінчеро[153]
Уперше Маргарет побачила карпінчеро в ніч на святого Хуана.
Вниз по річці пливли вогняні острівці. Усі троє мешканців Білого Дому вибігли на високий берег подивитись на незвичайне видовище.
Червоні язики ніби вихоплювалися з-під води. А поміж ними видніли карпінчеро.
Вони здавалися бронзовими або виліпленими з глини, проте линули над водою, мов невагомі створіння з диму, бо чорні плоскодонні човни були майже непомітні. Ціла флотилія цих грубих довбанок нечутно пливла за течією, поміж тріскотливих вогнів, залишаючи за собою мерехтливий слід.
У кожному човні було по троє людей: двоє чоловіків з довгими такуарами[154] в руках і жінка, яка сиділа на дощаній планочці. Перед жінкою стояв чавунець, а на кормі й на носі нерухомо застигли собаки. Жінки були зморшкуваті, худі і здавалися дуже старими. В зубах у кожної диміла цигарка. Крізь подерті лахи виглядали обвислі груди та гострі лопатки.
Зате чоловіки були міцні й дужі. Тільки вони рухалися в човнах — здавалося, ходили просто по воді поміж вогняних острівців. Гнучкі і майже голі, лише з пов'язкою на стегнах, з якої звисав оголений мачете, вони снували в човні то вперед, то назад, відштовхуючись такуарами. Один ходив по лівому борту, другий — по правому. Поки перший упирав у дно жердину, налягав на неї всім тілом і задкував до корми, другий витягував такуару з води й ішов на ніс, потім робив те, що й товариш. Усі чоловіки рухалися туди-сюди напрочуд легко і влад, причому жоден із човнів ані схитнеться, ані зверне вбік. Це було справжнє чудо рівноваги.
Пливли карпінчеро мовчки. Здавалися німими — напевне, розмовляти було не дуже потрібно в їхньому дикому мандрівному житті. Зненацька вони всі разом задерли голови, — мабуть, від подиву, — коли побачили на крутому високому березі, об який хлюпали хвилі, трьох білих, наче борошно, людей. Загавкали собаки, пролетіло від човна до човна кілька гортанних слів — химерних і таємничих звуків чужої мови.
Вода палахкотіла. Протилежний піщаний берег мінився червоногарячим блиском, наче величезний рубін, по якому стрімко ковзали тіні карпінчеро. Невдовзі останні човни зникли за поворотом річки. Вони з'явилися і щезли, мов примари.
Маргарет була зачарована.
— Оті люди індіанці, тату? — спитала вона голоском, охриплим від хвилювання.
— То річкові бродяги, Гретхен. Немов цигани, але кочують вони по воді, — відповів німець-механік.
— І що вони роблять?
— Полюють на тапірів.
— Навіщо?
— М'ясо цих тварин їдять, а шкури продають.
— Звідки вони пливуть?
— Ніхто цього не знає, Püppchen[155].
— А куди?
— Це їм однаково, Гретхен. Пливуть собі по річці, та й годі. У човнах вони народжуються, у човнах живуть і вмирають.
— А коли вони вмирають, Vati[156], їх де ховають?
— Кидають у воду, як матросів у морі, — голос Еугена ледь затремтів.
— У річку, Vati?
— У річку, Гретхен. Річка — це їхній дім і їхня могила.
Дівчинка якусь мить мовчала. М'які коси Маргарет біліли у відблиску вогнів, як молоко або цукор. У її світлій, як місяць, голівці нуртувала таємниця загадкових карпінчеро.
— А що то за вогні, Vati? — допитувалась вона далі — її тоненький голосок аж зривався від хвилювання.
— Вогні святого Хуана, — лагідно пояснив доньці Еуген.
— Якого святого Хуана?
— Жителі міста Сан-Хуан-де-Борха розпалюють їх сьогодні вночі на честь свого святого заступника.
— А як вони розпалюють їх на воді?
— Не на самій воді, Гретхен, а на острівцях камалоте[157]. Стягують до берега багато таких острівців, накладають на них соломи та хмизу, підпалюють і пускають за водою. Скоро ми поїдемо з тобою в Сан-Хуан-де-Борха, і ти побачиш, як усе це робиться.
Ще довго річка світилася, ніби вогняний змій, що виповз із казкової ночі.
Мабуть, саме так сприймала побачене Маргарет.
— То карпінчеро тягнуть ті вогні за своїми човнами, еге?
— Ні, Гретхен. Острівці просто несе за водою, а карпінчеро підпливають до них упритул, щоб присмалити свої човни вогнем святого Хуана. Вони вірять, що це приносить щастя, і їм добре полюватиметься цілий рік. Такий стародавній звичай.
— Звідки ти знаєш, Vati?
Дівчинка ніяк не могла вгамуватися. Ще ніколи за вісім років свого життя вона не була такою схвильованою.
— О Гретхен! — лагідно втрутилась Ільза. — Чого ти так багато допитуєшся?
— Звідки ти знаєш, Vati? — правила своєї Маргарет, де звертаючи уваги на матір.
— Мені розповідали пеони на цукроварні. Вони знають карпінчеро і дуже їх люблять.
— За що?
— Бо пеони працюють, як раби. Вони люди підневільні, змушені надсаджуватися на фабриці біля машин або на тростинових плантаціях. І, мабуть, рабам здається, що карпінчеро — це їхні власні тіні, що вирвалися на волю і мандрують по річці. Через те пеони люблять карпінчеро і заздрять їм, — Еуген і сам неабияк розхвилювався.
— Ja[158], — замислено озвалася дівчинка.
Відтоді карпінчеро не йшли Маргарет з думки. Вони з'являлись перед її очима прямо з полум'я. Підпливали, осяяні річковими вогнями, і розтавали в темряві, наче бронзовотілі привиди, наче створіння з диму.
Батькове пояснення її зовсім не вдовольнило. З його слів дівчинка запам'ятала лиш те, що річковим людям можна позаздрити. Вони здавалися їй прекрасними, чарівними духами.
Незабаром Еуген виконав свою обіцянку і повіз дівчинку в Сан-Хуан-де-Борха, де річка біжить прямо через місто, лижучи підмурок старої каплиці та розкидані на уступчастих берегах будинки. Маргарет пильно роздивлялася навкруги своїми допитливими оченятами, але не повірила, що тут народжуються вогні, з якими з'являються карпінчеро.
Вона довго думала і зрештою по-своєму витлумачила таємницю походження карпінчеро і дала їм назву, яка пояснювала цю таємницю. Вона назвала їх Місячні Люди. Була твердо переконана, що карпінчеро прийшли з ясного нічного світила — вони ж бо такі самі прозорі, мовчазні й загадкові.
"Річки спадають із місяця, — казала вона собі. А ці люди пливуть річками. Отже, — висновувала дівчинка в цілковитій згоді зі своєю фантастичною логікою, — вони справді Місячні Люди, а хто ж іще?"
Спочатку про це знала тільки вона. Ільза та Еуген навіть не здогадувались про маленьку таємницю своєї доньки.
Прибули вони сюди, на цукроварню, що стояла над річкою Тебікуарі в Гуайра[159], зовсім недавно. Приїхали з Німеччини, майже відразу по закінченні першої світової війни.
Для них, людей, які пережили руїну, голод і страх, берег Тебікуарі спершу здався земним раєм. Зеленава річка, клуби диму, схожі на пальми, що гнулися під північним вітром, стара, майже допотопна цукроварня, поодинокі ранчо, жовті тростинові плантації — і все це ніби плавало в казковому сонячному мареві, наче гойдалось на величезній притрушеній курявою павутині. Лише пізніше вони зрозуміли, яка жахлива ця павутина, що туго обплутала своїми сухими червонястими волокнами людей, час, природу і живилась людською кров'ю. Але німці прибули на цукроварню в період відносного затишшя. Їм нічого не хотілося — тільки б усе забути. Забути й розпочати життя наново.
— Тут гарно, — мовив Еуген того дня, як вони приїхали, дихаючи на повні груди. В його голосі та рухах було більше надії, ніж переконаності.
— Справді гарно, — просто погодилась Ільза. Її вродливе, але вже зів'яле обличчя баварської селянки було якесь сіре, ніби притрушене порохом тяжких спогадів.
Маргарет більше скидалася на порцелянову ляльку, ніж на живу дівчинку — маленька, мовчазна, з ясно-блакитними оченятами і м'яким сріблястим волоссям. На ній була брудна фланелева сукенка і брудні латані черевички. Еуген приніс її на своїх дужих татуйованих руках. З його худого обличчя струмів піт і капав дівчинці на коліна.
Спочатку вони оселилися в бараці з іржавої бляхи, на задвірках фабрики. Їли й спали у кропиві, серед залізного брухту. Але німецький емігрант був першокласним токарем, і невдовзі його настановили головним механіком ремонтної майстерні. Тоді адміністрація цукроварні віддала їм білий дім під цинковим дахом, що стояв на безлюдному закруті річки.
У Білому Домі було вбито Еулохіо Пенайо — найдовіренішого помічника Симона Бонаві, власника фабрики. Один із пеонів застеріг механіка:
— Будьте обережні, пане Еугене. У Білому Домі щоночі блукає душа Еулохіо Пенайо, зарізаного мулата. Ми часто чули, як вона стогне.
Еуген Плексніс не був забобонний. Він вислухав застереження з посмішкою і розповів про все дружині. Ільза теж не надала цьому ніякої ваги. Проте обоє подбали, щоб Маргарет нічого не довідалася про страшну подію, яка сталася тут кілька років тому.
А втім, Маргарет ніби щось відчувала. Перші дні вона була в новому домі ще боязкіша й сумніша, ніж у бляшаному бараці. А надто надвечір, у сутінках. Коли в лісі на тому березі здіймали вереск мавпи, дівчинка вся тремтіла. Бігла до матері і злякано пригорталась до неї.
— Вони аж на тому березі, Гретхен, — заспокійливо казала Ільза. — Вони не можуть перебратися через річку. То маленькі плюшеві мавпочки, схожі на іграшки. Вони нікому не роблять зла.
— А мені подарують таку мавпочку? — питала Маргарет, повеселішавши.
— Ось попросимо якогось лісоруба або рибалку, і він тобі принесе.
Але дівчинка все чогось боялася й була сумна. Та ось вона побачила карпінчеро поміж плавучих вогнів, у ніч святого Хуана — і з нею відразу сталася дивовижна зміна. Весь час просила, щоб її водили на вапнякову кручу, яка обривалася над водою. Звідти було добре видно протилежний піщаний берег, що в сутінках потроху змінював колір. Це було чудове видовище. Проте Маргарет втуплювала погляд у крутий поворот річки, вище по течії і з неприхованим хвилюванням дожидала, коли з'являться карпінчеро.
Річка плавно текла, несучи на собі острівці камалоте та чорні, забризкані білим шумовинням корені.