І
— Чого тобі треба, старий?
Багато разів лунало це питання з риштувань. Але старий не відповідав. Він переходив з одного місця на інше, щось вишукуючи, бурмочучи якийсь довгий монолог із незрозумілих фраз. Уже зняли покрівлю, вистеливши мертві клумби мозаїкою паленої глини. Нагорі кирки виломлювали каміння з кладки; воно котилося додолу дерев'яними жолобами разом із шматками вапна та гіпсу. Один по одному випадали у стін зуби, і в дірках з'являлися, втративши свою таємничість, овальні чи квадратні плафони, карнизи, гірлянди, дентикули, астрагали; відклеєні шпалери звисали ніби гадюче линовище. Піднесена над стертою ліпкою фонтана в задвірку, дивилася на руйнування Церера з відбитим носом, у припалому пилюкою пеплумі, у вінкові з чорних від бруду колосків. Захоплені сонцем у час, коли звичайно бував затінок, сірі риби роззявляли роти в теплій, порослій ряскою воді, вдивляючись круглими очима у темні силуети робітників, що поступово зменшували вікову велич будинку. Старий сів під Церерою, спершись підборіддям на свій ціпок. Він дивився, як ходять, вниз і вгору кліті, в яких спускали найцінніші з решток будинку. З вулиці долинав приглушений шум міста, а вгорі під ритмічні удари заліза об камінь вигравали блоки,, ніби якісь бридкі й нахабні птахи виводили свої рулади.
Пробила п'ята година. Карнизи й антаблементи спорожніли, люди пішли. Лише приставні драбини залишились на місцях, готові послужити ще й для завтрашнього приступу. Повітря посвіжішало, очистившись від поту, лайок, рипіння тросів, скреготу незмазаних вісей і поляскування долонь по мокрому тілу. Для підкороченого будинку сутінки настали швидше, ніж звичайно. Тінь огорнула його тоді, коли скинута на землю горішня балюстрада ще мала б дарувати фасадам останні відблиски сонця. Церера стискала губи. Вперше кімнати спатимуть без жалюзі, з розкритими на звалище сміття вікнами.
Всупереч своєму устремлінню вгору, капітелі колон лежали на траві. Листя акантів відкрили для себе свою рослинну сутність. Берізка потяглася вусиками до іонічної волюти, відчувши в ній щось схоже з собою. Коли запала ніч, будинок став ближчий до землі. Порожня дверна рама усе ще трималася на місці, і тіні, мов дошки, висіли на її викручених завісах.
II
І тоді старий темношкірий, що доти сидів непорушно, замахав навіщось ціпком над цвинтарем кам'яних плит.
Чорні й білі квадрати мармуру злетіли вгору і вистелили підлогу на поверхах. Каміння меткими стрибками попрямувало до пробоїв у стінах. Оббиті гвіздками горіхові двері щільно увійшли в свої рами, а шурупи шарнірів знову вгвинтились у належні отвори. На мертвих клумбах уламки черепиці, підняті ожилими квітами, з'єднались, гучним вихором здійнялися вгору і дощем посипалися на крокви. Будинок зріс, повернувшись до колишніх своїх розмірів, знову цілий і пишно вбраний. Церера посвітлішала. Побільшало риб у ставку. І дзюркотання води покликало до життя забуті всіма бегонії.
Старий повернув ключ у замковій щілині парадних дверей і почав розчиняти вікна. Його підбори стугоніли у порожнечі. Коли він запалив великі свічки, лаковою поверхнею родинних портретів перебігли жовтаві полиски і на всіх галереях люди в чорному зашепотіли під дзенькання ложечок у чашках із шоколадом.
Дон Марсіаль, маркіз де Капельяніас, спочивав на смертному ложі, груди його, немов бронею, були прикриті медалями, а по чотирьох кутках ложа стояли на варті високі свічки з довгими напливами розталого воску.
Ill
Свічки повільно видовжувались, вбираючи в себе напливи воску. Коли вони вернулись до свого розміру, черниця пригасила їх, знявши полум'я. Кінчики свічок побілішали й випустили гноти. Будинок спорожнів, карети зникли у ніч. Дон Марсіаль пробігся пальцями по невидимій клавіатурі на грудях і розплющив очі.
Навислі над ним у безладі крокви повернулися на свої місця. З імли проступили пляшечки з ліками, шовкові китиці, ладанка в головах, дагеротипи, візерунок ґрат. Коли лікар з професійною безнадією похитав головою, хворому стало краще. Він проспав кілька годин і прокинувся під важким поглядом чорних очей отця Анастасіо. Почалася сповідь. Але відверта, докладна, з переліком усіх гріхів на початку, вона ставала ухильною, обтяжливою, сповненою умовчань. А власне, яке право має цей кармеліт втручатися в його життя? Несподівано дон Марсіаль побачив, що лежить посеред кімнати. Не відчуваючи більше тиску в скронях, він скочив із дивовижною жвавістю. Оголена жінка, що ліниво розкидалася на парчовому запиналі, потяглася за своїм корсажем і нижньою спідницею і невдовзі пішла, в шелесті шовків й ароматах духів. Унизу, в закритій кареті, на сидінні лежав конверт із золотими монетами.
Дон Марсіаль відчув себе зле. Поправляючи краватку перед дзеркалом, що стояло на консолі, він помітив, що обличчя його розчервонілося. Маркіз зійшов униз, до кабінету, де на нього чекали стряпчі, адвокати й нотаріуси, щоб підготувати продаж дому з торгів. Усі зусилля були марні. Під грюкіт молотка всі його володіння перейдуть до того, хто заплатить найбільше. Він уклонився, і вони полишили його самого.
Він замислився над таємничою силою написаних рядків, над цими чорними нитками, що зв'язуються й розв'язуються на великих, чітко розлінованих аркушах рахункових книг, зв'язуючи й розв'язуючи договори, присяги, спілки, свідчення, декларації, заклики, титули, дати, землі, дерева й каміння. Цей клубок ниток, витягнутий з чорнильниці, обплутує руки й ноги людини, забороняє їй шляхи, несхвалені законом; цей зашморг, затягуючись на шиї, заважає усвідомити грізний сенс слів, вимовлених на волі.
його зрадив власний підпис, що поволі обертався на вузол і на лабети паперів. Заплутавшись у них, людина з плоті стала людиною з паперу.
Світало. Годинник у їдальні вибив шосту вечора.
IV
Минули місяці жалоби, затьмарені муками сумління, що дедалі зростали. Спочатку думка про те, щоб привести жінку сюди, в цю кімнату, здавалась йому майже розумною. Але потроху хтивість оновленого тіла поступилась місцем каяттю, яке привело його до самобичування.
Однієї ночі маркіз до крові відшмагав своє тіло ременем, але потім відчув ще більшу жагу, яка швидко розвіялася. Це було того дня, коли маркіза повернулася з прогулянки на береги Альмендаресу. Кінські гриви були вологі тільки від поту. Але до пізньої ночі коні били копитами в перегородки стайні; здавалось їх дратувала нерухомість навислих низько хмар.
Увечері у ванній маркізи розлетівся на друзки дзбан із водою. А потім почалися травневі дощі, вони переповнили басейн. І стара темношкіра, що тримала під ліжком голубів і казанок часів своєї втечі, тинялась по патіо і бурмотіла: "Не довіряй рікам, дівчинко, бійся, коли набігає зелена ,хвиля". Дня не було, щоб вода не нагадувала про себе. Все скінчилось, проте, лише тим, що маркіза пролила воду з чашки на привезену з Парижа сукню, коли верталися з балу від губернатора колонії.
Знову з'явилося багато родичів. Повернулося чимало друзів. Яскраво горіли люстри у великій вітальні. Щілини на фасаді будинку постулялися. Рояль обернувся на клавікорди. У пальмових стовбурах зникали річні кільця. Виткі рослини відступили з найвищого карниза. Побільшали очні западини у Церери, а капітелі колон здавалися свіжовитесаними. Марсіаль дедалі палкішав і цілими вечорами обіймався з маркізою. Щезали зморшки з-під очей, з обличчя, не стало подвійного підборіддя, тіло знову набирало пружності. Одного разу запах свіжої фарбй сповнив будинок.
V
Сором'язливість була щира. Щовечора ширма відсувалася ширше, сукня спадала на підлогу у темніших кутках, і перепона мережив ставала йому незнайомою. Нарешті маркіза погасила лампи. У темряві говорив він один.
Вони поїхали в маєток, на плантації цукрової тростини, а за ними тяглась ціла валка: блищали на сонці руді крупи коней, оздоблена сріблом збруя, лак екіпажів. Але у затінку з пасхальних квітів, що прикрашали внутрішню колонаду будинку, вони раптом зрозуміли, що ледве знають одне одного. Марсіаль дозволив своїм темношкірим потанцювати під барабанний бій, прагнучи трохи розважитись у дні, коли все просякнуте ароматом колонії,— і ванни з пахучим бальзамом, і розплетене волосся жінок, і простирадла, слідом за якими із шухляд висипалась на камінні плити пахуча ветиверія. Вітер розносив запах тростинного соку разом із бамканням дзвонів. Низько літали яструби, провіщаючи нетривалі дощі, проте, як тільки падали перші великі краплі, їх одразу ж спивала дзвінка, як мідь, розпечена під сонцем черепиця. Після запевнень у коханні на світанку, які закінчилися цнотливими обіймами, забуттям усіх незлагод і зціленням ран, обоє повернулися до міста. Маркіза змінила свій дорожній костюм на вінчальну сукню, і подружжя попрямувало до церкви, щоб знову кожне стало вільним. Весільні подарунки вернулися родичам і друзям, і під дзенькіт мідяних бубонців на збруї прикрашених стрічками коней кожен поїхав до себе додому.
Марсіаль деякий час відвідував Марію де лас Мерседес, поки одного чудового дня їхні обручки потрапили назад до ювеліра на переплавку. Для Марсіаля почалося нове життя. В будинку з високими ґратами Цереру замінила італійська Венера, і контури ліпних оздоблень фонтана присунулися ближче до будинку, побачивши, як заблимали на світанку вогники нічників.
VI
Однієї ночі, добряче випивши і до нудів надихавшись холодного сигарного диму в кімнаті, де накурили друзі, Марсіаль зробив дивовижне відкриття: всі годинники в домі вибили п'ять годин, потім пів на п'яту, далі — чотири, три з половиною... Це було ніби невиразне передчуття якихось чудесних можливостей. Так у гарячковому збудженні, викликаному безсонням, людині починає здаватися, що вона може пройтися стелею, як підлогою, поміж меблями, розташованими угорі. Проте це швидкоплинне враження не полишило й сліду в його голові, мало придатної тепер до роздумувань.
І ще було велике свято у музичній вітальні, на честь переходу до неповноліття. Він радів, думаючи, що відтепер підпис утратить законну силу, що справи, канцелярії та писаки назавжди зникнуть з його світу. Суди з цього часу перестануть бути небезпечними для того, чиє тіло вже непідвладне законам. Сп'янівши від старих витриманих вин, юнаки зняли із стіни інкрустовану перламутром гітару, лютню і серпентон.