…Музики, грайте…
Псалом 81
Розділ І
Срібні тонкі ножі, вишукані срібні виделки, срібні тарелі з заглибинами на денці у вигляді гілочок і листя, щоб туди стікав сік смаженини; срібні таці для фруктів; три круглі тарілки, з'єднані між собою й увінчані кожна срібним гранатом; срібні кухлі для вина, зроблені срібних справ майстрами; срібний посуд для рибних страв з зображеннями риб, оповитих срібним плетивом водоростей; срібні сільнички, срібні щипці для горіхів, срібні форми для печива, срібні ложечки з вигравіюваними ініціалами…
Усе це неквапно, по черзі, виносилось і зникало в тьмяних отворах дерев'яних ящиків, плетених кошів, скринь з міцними замками, а Господар у домашньому халаті пильнував, щоб срібло не торкалося до срібла. Срібло дзвеніло лише тоді, коли він час від часу зупинявся перед срібною посудиною — дно її прикрашало насмішкувате срібне око — і засліплював те око влучним струменем сечі, що рясно пінилась і, віддзеркалюючи срібло, сама здавалася срібною…
— Сюди те, що лишається, — говорив Господар, — а сюди — те, що поїде.
Їхати мали невеликі срібні речі — столовий посуд, чарки і, звичайно, посудина із срібним оком, а також шовкові сорочки, шовкова білизна, шовкові шкарпетки (усе з китайського шовку), порцелянові японські чашки, з яких так приємно пити, особливо в гарному товаристві, великі манільські шалі, привезені з-за неозорих західних морів-океанів.
Франсіскільйо, з розпухлою лівою щокою, перев'язаною, немов пакет білизни, синьою хусткою, яка прикривала припарку, наслідуючи свого хазяїна, теж час від часу підходив до посудини, правда, не срібної, а глиняної. Він снував з патіо під аркади, з передпокою в світлиці і бубонів, наче молитву:
— Сюди — те, що лишається… А сюди — те, що поїде…
Надвечір, коли все срібло, китайський та японський посуд, шалі і шовкова білизна, що пересипане стружкою, а що спаковане (одне — щоб лишатися спокійно вдома, інше — щоб вирушити в далеку путь), коли всі ящики, скрині, коші та валізи були закриті, Господар, не знімаючи халата та хатньої шапочки — прощальних візитів сьогодні вже не чекали, — запропонував слузі розпити з ним кухоль вина. Потім, повільно походжаючи по кімнатах, він уважно оглянув запаковані речі, зачохлені меблі, картини на стінах. Ось портрет племінниці, яка присвятила себе богові, в день її шлюбу з творцем, — вона в білій сукні, з довгими чотками, вся в коштовностях і квітах, щоправда, погляд занадто палкий для такого випадку. Навпроти в чорній квадратній рамі — портрет господаря дому, виконаний так майстерно, наче художник написав його одним мазком, не відриваючи широкого пензля від полотна. Спіралеподібні лінії підкреслювали глибоку задуму зображеної людини. Але найвеличніша картина висіла в салоні для танців і прийомів, там, де подавали шоколад та всілякі трунки. Вона належала пензлю європейського живописця, який проїздом відвідав Койоакан і зафіксував видатну подію з історії країни. На картині зображений Монтесума, схожий водночас на римлянина і на ацтека, отакий собі Цезар з перами кетцаля[1] на голові. Він сидів на дивовижного стилю троні, який міг належати і папі римському, і мічоаканському[2] касіку[3], під балдахіном, підтримуваним двома алебардами. Біля Монтесуми стояв нерішучий Куаутемок[4], схожий на юного Телемака, з мигдалевидними очима, перед ними — Ернан Кортес[5] в оксамитовій шапочці, зі шпагою на поясі. Поставивши ногу на першу приступку правителевого трону, він усім своїм виглядом уособлював драматичну постать конкістадора. За ним грізно підносив розп'яття панотець Бартоломе де Ольмедо в сутані, а донья Марина [6], в сандаліях та юкатекському вбранні благально простягала руки, перекладаючи, мабуть, володареві Теночтітлана[7] те, що говорив йому іспанець. Олійна фарба на картині була дуже темною, у старовинному італійському стилі, бо нині італійські художники, розмальовуючи церковні склепіння сценами падіння Титанів, кладуть небесні, сонячні фарби. В глибині картини з-за дверей виглядали індіанці, зацікавлені небаченими досі подіями. Здавалося, вони потрапили сюди з якоїсь розповіді про мандри по татарських володіннях.
Трохи далі, в маленькому салоні, де стояло голярське крісло, висіла картина "Три красуні венеціанки", що належала пензлю славетної венеціанської художниці Розальби; прозорі пастельні кольори — сірі, рожеві, блакитні та аквамаринові — підкреслювали вроду венеціанських жінок. І що недосяжнішими вони були, то чарівнішими здавалися Господареві. Раптом він подумав, що ці венеціанки не такі вже й недосяжні для нього, бо ж він збирається відвідати Венецію і познайомитися з тамтешніми куртизанками, яких так вихваляли в своїх подорожніх нотатках славетні мандрівники, — а грошей на це йому не бракуватиме. Незабаром він теж втішатиметься тією звабною "ґрою в астролябію", що нею, розповідали йому, багато хто там розважається. А гра полягає ось у чому: пливтимеш у човні вузькими каналами і, обачно сховавшись за напіввідхиленою парусиною, підглядатимеш за гарненькими жінками, а вони, знаючи, що на них дивляться, але вдаючи саму невинність, з удаваною квапливістю поправлятимуть низькі декольте і раз у раз, мов ненароком, показуватимуть опуклі рожеві перса…
Господар повернувся у великий салон і, потягуючи з келиха вино, неквапно прочитав двовірш Горація, який наказав вирізьбити на верхньому одвірку на науку своїм давнім друзям-крамарям, а також нотаріусові, інспекторові мір і вагівниць та священику, перекладачеві Лактанція, яких, за браком людей достойніших, запрошував грати в карти та дегустувати нові напої, що доставлялися йому з Європи:
Про старого Катона кажуть,
що вином укріпляв чесноти.
В галереї, де стояли клітки з поснулими птахами, прошурхотіли легкі кроки. З'явилася нічна гостя, закутана в шаль. Вона плакала, нарікаючи на розлуку, а насправді прийшла за прощальним подарунком — розкішним кольє із золота й срібла з дорогоцінним камінням (воно хоч на вид і коштовне, та не завадить завтра вранці віднести до ювеліра й запитати, чого ця річ варта). Між сльозами та поцілунками гостя попросила іншого вина, бо це, яке вони п'ють, — хоч кажуть, що воно з Іспанії, — має осад, і краще його не пити, таке вино годиться хіба що для клістиру, так, так, це вино добре не для горлянки, а для іншого місця, і вона додала слівце з її особистого лексикону. Господар тільки руками розвів, адже він і його слуга добре розумілися на винах, і от вам, можна подумати, що вона народилася в палаці, а чи ж не ти підмітала двір та лущила кукурудзу, аж поки я підібрав тебе тієї ночі, коли вмерла моя добра, чиста дружина, упокой, господи, її душу!..
Та щоб заспокоїти гостю і догодити їй, довелося таки Франсіскільйо знайти у підвалі добре заховану діжечку з найкращим вином. Жіночка розхристалася, безсоромно схрестила ноги, і рука Господарева потяглася до мережива її спідниці… Слуга, щоб розважити хазяїна та його гостю, взяв гітару й почав наспівувати псалми Давида, потім перейшов на світські пісні — про невдячних красунь, про сльози покинутих, про те, "як кохав я жінку, а вона від мене пішла й ніколи вже не повернеться, а мені так сумно, так сумно, так сумно…"— поки Господареві набридло слухати всю цю старовизну, і він, посадовивши нічну гостю на коліна, попросив слугу заспівати чогось новішого, щось із того, чого навчали його в спеціальній школі за великі гроші. І от у величезній кам'яниці, повній спакованих скринь, напханих тазами й дзбанами, срібними острогами та гудзиками, срібними медальйонами та антикварними дрібничками, під склепінням, розмальованим рожевими ангелятами, задзвенів голос слуги, який співав із своєрідною вимовою жителя рівнин італійську пісеньку, дуже доречну в даному випадку, якої його навчив напередодні вчитель музики:
Ah, dolente partita!
Ah, dolente partita!..[8]
Несподівано задзеленчав дзвоник біля парадних дверей. Співець замовк, а Господар, поклавши руку на струни, приглушив музику.
— Піди-но подивись, але нікого не впускай, вже три дні прощаються, набридли…
Долинуло рипіння дверей, що розчинилися, хтось вибачився, можна було розібрати "вельми дякую" та "не будіть ні в якому разі", а потім кілька голосів хором сказали "на добраніч". Слуга повернувся зі згорнутим трубочкою аркушем голландського паперу, на якому чітким, каліграфічним почерком записані були прохання та доручення друзів і приятелів мандрівника — усе, що, як завжди, спадає на думку в останню мить…
Інспектор мір і вагівниць просив бергамотову есенцію, мандоліну з перламутровими інкрустаціями в кремонському стилі для дочки та барильце мараскінського лікеру. Золотих справ майстер Іньїго замовив два ліхтарі болонського виробництва для екіпажа — мабуть, хотів мати їх для моделі, щоб виготовляти самому. Парафіяльний священик просив примірник "Східної Бібліотеки" халдея Ассеміно[9] з книгозбірні Ватікану, а також які-небудь "римські монетки" для своєї нумізматичної колекції — якщо вони, звичайно, не дуже дорогі! — та ще ціпок із польського бурштину, не обов'язково з золотою, можна з позолоченою ручкою, із тих, що їх продають у довгих футлярах, підбитих червоним оксамитом. Нотаріус зажадав чогось вельми рідкісного: скажімо, колоду незвичайних карт, які нібито вигадав Мікеланджело, щоб навчати дітей арифметики; замість звичайних чирви, жиру, бубни та вина на них були намальовані сузір'я, сонце, місяць, папа римський, диявол, смерть, вішальник, божевільний — це був туз, а також сурми страшного суду — найбільш виграшна карта.
— Це для ворожіння, — припустила жінка, яка, слухаючи список доручень, уже скидала з себе панчохи і знімала прикраси.
Але найоригінальнішим виявилося прохання судді Емеріто: для своєї колекції раритетів він захотів ні більше, ні менше, ніж цілий набір зразків італійського мармуру, серед яких були б, по можливості, карарський та флорентійський мармур, схожий на мозаїку брешійський, жовтий сієнський, подібний до яшми пентелійський, червоний нумідійський, дуже поширений в античному світі, уламок місячного мармуру з покрученими у формі мушлі прожилками і, останнє, щоб не надто обтяжувати приятеля, змієподібний мармур — зелений, зеленавий і багатокольоровий, такий, який можна побачити в деяких пантеонах епохи Відродження…
— Та цього ж не підніме наймогутніший будівник єгипетських пірамід, чию силу так вихваляв Арістофан! — вигукнув Господар.