Шмаровоз

Переклад: Іван Кошелівець

Коли шістнадцятилітній Карл Росманн, якого нещасливі батьки вислали до Америки, бо його спокусила покоївка й дістала від нього дитину, на кораблі, що вже стишив ходу, опинився в Нью-йоркській гавані, перед ним явилася наче б раптом залита сліпучим сонячним світлом статуя богині Свободи. Її рука з мечем ніби несподівано знеслася вгору, і навколо її постаті гуляли вільні вітри.

"Така висока!" — подумав він і, начеб не думаючи йти далі, був поволі відтиснутий до бортового поруччя носіями багажу, що множилися дедалі більшим натовпом.

Молодий чоловік, з яким він мимохідь познайомився під час подорожі, запитав, проходячи повз нього:

— Що, не маєте охоти сходити на берег?

— Та ні, я вже готовий, — відповів Карл, усміхаючися до нього, й загонисто чи тому, що був міцним хлопцем, схопив під пахву свою валізу.

Але кинувши погляд на знайомого, який, злегка вимахуючи палицею, уже віддалявся в натовпі з іншими, він збентежено зауважив, що внизу в кораблі забув свій парасоль. Поспішивши попросити свого знайомого, який не був тим дуже втішений, по-дружньому постояти якусь мить коло його валізи, він оглянувся навколо, щоб зорієнтуватися, як сюди повернутися, і швидко подався геть. На превеликий для себе жаль, він побачив унизу, що прохід, який значно скоротив би його дорогу, був тепер закритий, що, видно, було пов'язане з виходом з корабля всіх пасажирів, і тепер мусів прокладати собі дорогу через безліч приміщень, коротких сходів, що слідували одні за одними, через безконечні обвідні коридори, якусь кімнату з забутим письмовим столом, поки нарешті переконався, бо проходив тут якийсь раз чи два, і то у великому товаристві, що остаточно заблудив. У повній безпорадності не бачачи живої людини, тільки чуючи над собою шарудіння тисяч людських ніг та з віддалі, наче зідхання, останні оберти зупинених уже машин, він, не замислюючися над тим, що робить, постукав у перші, що трапилися, маленькі двері, до яких приблудився.

— Двері не замкнені, — почулося з середини, і Карл, полегшено зідхнувши, відчинив їх.

— Чому гатите, як несамовитий, у двері? — запитав ледве поглянувши на Карла, величезний на зріст чоловік.

Через якийсь отвір угорі похмуре, закаламучене у верхніх частинах корабля падало світло в убогу кабіну в якій щільно одне коло одного стояли ліжко, шафа, стілець і згаданий чоловік.

— Я заблудив, — відповів Карл. — Під час плавби якось не зауважив, що цей корабель такий великий.

— А так, маєте рацію, — сказав з відтінком задоволення чоловік, не перестаючи порпатися в замку невеликої валізи, який він раз-у-раз натискав обома руками, щоб почути клацання защіпки. — Але заходьте до середини, — продовжував він, — не будете ж стояти в коридорі!

— А не буду вам заважати? — запитав Карл.

— Та де, як ви можете заважати?

— Ви німець? — допитувався для самозаспокоєння Карл, бо начувся про небезпеки, які чигають на новоприбулих до Америки, особливо з боку ірландців.

— Так є, так є, — відповів чоловік.

Карл усе ще вагався. Тоді той чоловік раптом вхопився за клямку дверей і, швидко зачиняючи їх, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

— Я не годен витримувати, як хтось заглядає до мене з проходу, — продовжував він, заходжуючися знову коло своєї валізи. — Там біжить кожен повз двері й заглядає в середину, а комусь таке витримуй!

— Але ж у проході нема нікогісінько, — зауважив Карл, незручно стоячи, притиснений до спинки ліжка.

— То тепер, — відповів чоловік.

"Про тепер же й ідеться", — подумав Карл, — "важко говорити з цим чоловіком".

— Ляжте собі на ліжко, — сказав чоловік.

Карл заліз, як міг, до ліжка, голосно засміявшися з того приводу, що за першим разом не пощастило йому туди вскочити. Та ледь опинившися в ліжку, він раптом скрикнув:

— Господи, Твоя воля, я зовсім забув про свою валізу!

— Де ж вона?

— Зверху на горищі, один знайомий доглядає її. Як тільки його звати? — Він дістав з потайної кишені, яку мати пришила на дорогу підбивки сурдута, візитівку: — Буттербавм, Франц Буттербавм.

— Чи валіза вам дуже потрібна?

— Звичайно.

— Тоді пощо ж ви віддали її на чужі руки?

— Я забув унизу свій парасоль і побіг його забрати, а тягати з собою валізу не хотілося. А тоді до того всього я ще й заблудився.

— Ви самі? Без товариства?

— Так, сам.

"Мабуть, я мусів би триматися того хлопця", — майнуло Кардові в голові. — "Де мені тепер шукати ліпшого друга".

— І тепер на додачу ви втратили ще й свою валізу. Я вже не говорю про парасоль, — Сказав чоловік і сів на стілець, наче б справи Карла його тепер чимось зацікавили.

— Але я вірю, що валіза ще не пропала.

— Віра — джерело блаженства, — сказав чоловік і кріпко почухмарив собі темне, густе, коротко стрижене волосся, — на кораблі разом зі зміною гавані міняються й звичаї. У Гамбурзі, можливо, ваш Буттербавм і доглянув би валізу, а тут дуже правдоподібно по ньому та валізі й слід пропав.

— Коли так, то я мушу негайно піти подивитися, — мовив Карл і поглянув навколо, як йому видобутися з ліжка.

— Не поспішайте! — сказав чоловік і досить таки грубим стусаном у груди збив Карла назад у ліжко.

— Чому? — запитав ображено Карл.

— Тому що нема потреби поспішати, — відповів чоловік. — За якусь мить вибираюсь і я, то й підемо разом. Або вашу валізу вкрадено, тоді не допоможе поспіх, або той хлопець залишив її, і ми тим легше її знайдемо, коли корабель спорожніє. Так само ж і ваш парасоль.

— Ви добре орієнтуєтесь на кораблі? — запитав недовірливо Карл, і назагал переконлива думка, що на спорожнілому кораблі легше буде знайти його речі, здалася йому чимось підозрілою.

— Я ж корабельний шмаровоз, — відповів чоловік.

— Ви шмаровоз! — радісно вигукнув Карл, наче б ця вістка перевершувала всі його сподіванки, і, спершись на лікті, уважніше вдивився в того чоловіка. — Якраз коло тієї кабіни, в якій я спав з одним словаком, був пробитий отвір, через який я міг заглядати до відділу машин.

— Так, там я й працював, — мовив шмаровоз.

— Я завжди дуже цікавився технікою, — зауважив Карл, не перестаючи думати своє, — і пізніше напевно став би інженером, якби не мусів виїхати до Америки.

— Що ж вас примусило виїхати?

— Ет, що казати! — мовив Карл і ніби жестом руки змахнув усю ту історію. При тому він подивився з усмішкою на шмаровоза, наче б вибачаючися за те, що не може вдоволити його цікавість.

— Видно, була на те причина, — зауважив шмаровоз, і годі було зрозуміти, хоче він дізнатися про ту причину чи ні.

— Тепер і я міг би стати шмаровозом,—сказав Карл, — моїм батькам зовсім байдуже, що з мене вийде.

— Моє місце звільняється, — зауважив шмаровоз, у повній свідомості сказаного засуваючи руки в кишені штанів, та закинув і собі, щоб їх випростати, на ліжко ноги в пом'ятих і засмальцьованих, наче б сталевого кольору, ногавицях.

— Ви залишаєте корабель?

— Атож, сьогодні ми відходимо геть.

— А то чому? Вам тут не подобається?

— Так, тому причиною відносини; іноді важко сказати — комусь подобається це чи ні. А зрештою, ви маєте рацію, особисто мені не подобається. Мабуть, ви не намислили собі поважно стати шмаровозом, і в такому випадку справа розв'язувалася б найпростіше: я особисто рішуче не раджу вам цього фаху. Як ви хотіли студіювати в Європі, то чому не хотіти тут? Американські університети незрівнянно кращі від європейських.

— Це можливе, — відповів Карл, — але я не маю для студій грошей. Щоправда, я читав про одного, що вдень працював у якійсь установі, а вночі вчився, аж поки здобув титул доктора і, здається, навіть став бургомістром, але на таке треба не абиякої витривалості, правда ж? Боюсь, що мені її не вистачає. Крім того я не був особливо добрим учнем й зі школою, правду кажучи, легко розпрощався. Та й можливе, що в школах тут вимоги багато суворіші. По— англійському я майже нічого не розумію. І взагалі тут, здається мені, панує упередження проти чужинців.

— Ви встигли вже відчути це на собі? Якщо так, то добре. Тоді ви той, хто мені потрібен. Бачите, ми тут на німецькому кораблі, він належить лінії Гамбург-Америка, чому ж не ми, самі німці, тут? Чому головний машиніст — румун? На прізвище Шубаль. Це ж достоту неймовірне. І цей смердючий пес дере з нас шкіру на німецькому кораблі! Не подумайте, — задихався шмаровоз, розмахуючи руками, — що я нарікаю, аби нарікати. Я знаю, що ви не можете мати жадного впливу і самі безпомічний бідачисько. Але як це прикро! — І він почав бити кулаками по столі, не відриваючи, поки бив, очей від своїх рук. — Я ж служив на стількох пароплавах, — і він проказав двадцять назв одну за одною, наче б одне слово, так що Карл зовсім запаморочився, — і мав нагороди, мене хвалили, я був робітником, якого любили капітани, а на одному вітрильнику працював кілька років, — він підвівся, наче б на знак того, що це було найвищим здобутком його життя, — а тут, на цьому кориті, де все суворо розписане, де не почуєш жадного жарту, тут я нічого не вартий, весь час стою поперек дороги тому Шубалеві, тут я ледащо, варте лише того, щоб бути викинутим геть, і дістаю платню з чиєїсь ласки. Ви щось тут розумієте? Я ні.

— Вам не вільно дозволяти так поводитися з вами, — мовив схвильовано Карл. Він майже забув про своє непевне становище на кораблі, на березі невідомої частини світу, так затишно було йому на ліжку шмаровоза.

— Ви вже говорили з капітаном? Домагалися захисту від нього?

— А, ідіть геть, краще йдіть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не прислухаєтеся до того, що я говорю, і даєте мені поради. Як я можу піти до капітана! — Утомлений шмаровоз знову сів і вхопив обличчя руками.

"Ліпшої поради я не можу йому дати", — подумав Карл. І взагалі він прийшов до висновку, що ліпше було б йому пильнувати своєї валізи, замість давати тут поради, які іншим виглядають просто дурними. Передаючи йому назавжди валізу, батько жартома запитав: "Як довго ти її матимеш?" І от тепер можливе, що ця дорога валіза була його до нагрудної кишені, схопив свою валізу і швидко разом з Карлом залишив кабіну.

— Тепер я піду до контори й скажу тим панам свою думку. Там уже немає жадного пасажира, й немає потреби на когось оглядатися.

Ці слова шмаровоз повторив з варіаціями кілька разів, спробував, не зупиняючи ходи, викидом ноги вбік розчавити пацюка, але тим рухом лише прискорив його втечу до діри, в яку він своєчасно й чкурнув.