Наділивши Просперо всевладдям, драматург виключив можливість втручання в розвиток подій Випадку, який у попередніх трагікомедіях символізував злигодні буття. Прагнення до стабільності позначилось і на драматичній структурі п'єси. її дія гранично спрощена, побічна інтрига відсутня. Всі події відбуваються в одному місці, неподалік від оселі Просперо, і тривають лише кілька годин. Концентрація часу і простору, проте, не пов'язана з впливом поетики класицизму, що набував певної популярності в Англії початку XVII ст. Шекспір значно ближчий до ранньобароккових форм мистецтва, з його тяжінням до складних експериментів над людською природою.
Саме цьому завданню і підпорядкована вся художня система п'єси. З елементів розколотої реальності Шекспір створює нову художню дійсність, в якій не повинно бути місця несподіваному, випадковому. Драматург намагається створити на сцені оптимальні умови для вивчення людського єства. Джерелом фантазії драматурга, як і раніше, залишається саме життя. Герої "Бурі" не просто алегоричні постаті, позбавлені внутрішньої багатомірності. Саме складі ність природи людини примушує Шекспіра відмовитися від зовнішньої правдоподібності, з допомогою умовності надати конфлікту рельєфніших обрисів. "Буря" — це ще один варіант притчі про життя, зіграної на підмостках, яка закликає глядача не до співучасті, а до роздумів.
Острів Проспсро ідеальний, але не ідилічний. Сам мотив островів трактується в п'єсі по-новому. У "Періклі", наприклад, переміщення героя з одного острова на інший посилювали почуття повторюваності. Царство Просперо — неповторне і тому відокремлене водною стихією від позбавленого гармонії світу. Підкреслюючи винятковість того світу, в якому живуть герої, Шекспір не перетворює його в пасторальну ідилію. "Пасторальною моделлю людського суспільства" був Арденнський ліс ("Як вам це сподобається"), світлими тонами були забарвлені епізоди в лісистому Уельсі ("Цимбелін") і селянській Богемії ("Зимова казка"). Радісне світовідчуття юних героїв ніби осявало й світ, що їх оточував. У "Бурі" кохання Фердінанда і Мірандн відіграє другорядну роль. Основну увагу приділено вже не випробуванням природного людського почуття, а протиприродній порочності людського єства. Саме негативні персонажі й потрапляють у трагікомедії В умови пасторалі, яка одразу ж втрачає колишню гармонійність. ,
Пасторальні мотиви у п'єсі поєднуються з мотивами утопічними. Особливо відчутно це в епізоді зі старим чесним радником Гонзало. Монолог Гонзало здавна порівнюють з міркуваннями Монтеня про життя канібалів. Віра в природну доброчесність дикунів стає однією з ілюзій XVII ст. Про вроджену доброчесність природної людини, яка не знає грошей і породженої ними соціальної нерівності, розповідають у своїх щоденниках мореплавці. У довгих міркуваннях Гонзало є, проте, фраза, яка одразу ж повертає глядача до англійської дійсності. В утопічній державі не буде "обгороджування" земель. "Золотий вік" Гонзало, таким чином, антитеза конкретній реальності Англії. Прекраснодушні мрії старого філософа, однак, нездійсненні. Тільки-но виникнувши, утопічні образи монологу змінюються картинами загальної пасторальної ідилії на лоні всеблагої природи. Міркування Гонзало наївні й безпорадні. Весь епізод пройнятий іронією. Віра раннього Ренесансу в одвічну досконалість людської природи давно зникла, знищена реальними суперечностями часу. Свої плани відродження людства Гонзало викладає Антоніо та Себастьяну, які глузують з його слів. Гола бура земля безлюдного острова здається йому вкритою світлою зеленню і т. ін. Виникає комічний ефект невідповідності, в якому чимало й трагічних нот.
Запереченням ілюзій Гонзало стають картини, пов'язані з життям чарівного острова, де могли б знайти своє втілення мрії про природну гармонію. Проте царство Просперо не є втіленням мрії художника про майбутнє людства. Це лише тимчасовий притулок героя, який вирішив вивчити, а коли це можливо, то й виправити людську природу. Ніщо тут не породжує почуття умиротворення: ні сувора природа острова, ні складні стосунки його жителів. Ніхто з героїв — винятком є Міранда, але її образ пов'язаний з майбутнім, а не з теперішнім — цілковито не вільний. Мусить підкорятися волі Просперо Арієль, який мріє знову возз'єднатися з природою. Проклинає свою залежність жахливий Калібан. Усвідомлює хисткість створеного ним світу сам маг і чарівник.
Протагоністом трагікомедії є Просперо, чиє особливе місце в образній системі п'єси підкреслюється роллю героя в розвитку дії. Просперо —в центрі усіх сюжетних ліній. Його сценічна функція нагадує дії ляльковика, який приводить в pvx своїх артистів-маріонеток. У Просперо чимало попередників і в фольклорній, і в літературній традиціях. Віддалена спорідненість пов'язує героя з фокусниками і чародіями народного вертепу, які вражали уяву середньовічного глядача. Ставши літературним персонажем, цей образ втратив своє фарсоза звучання, у ньому стали проявлятись навіть трагічні мотиви. Дії мага спрямовані тепер проти недосконалості навколишньої дійсності ("Фауст" К. Марло).
Можна також провести немало паралелей між Просперо і героями попередніх п'єс самого Шекспіра. Особливо багата з цього погляду передісторія володаря чарівного острова. Подібно до героїв "Короля Ліра", Просперо став свідком руйнування зв'язків між людьми. Вигнаний підступним братом Антоніо, він пережив "трагедію довір'я" ("Отелло", "Король Лір") і всепоглинаюче розчарування Тімона ("Тімон Афінський") в природі людини. Однак трагедійним героєм Просперо не стає. Лінія розвитку образу починається після набуття героєм трагічного досвіду. Протагоніст трагедій, який ішов від ілюзій до безрадісного прозріння, а потім до осмислення нової реальності, виконав свою функцію. Магові й чарівникові Просперо значно ближчі інші персонажі, які раніше відігравали допоміжну роль у п'єсах Шекспіра. Це — брат Лоренцо з "Ромєо і Джуль-єтти", Церімон із "Перікла", Корнелій з "Цимбеліна". Усі ці персонажі намагалися при допомозі науки і своїх знань активно впливати на недосконалості світу.
Пристрасна віра в людський розум, збагачений знанням, особливо характерна для світогляду XVII ст., віку раціоналізму. Людська природа, яка уявлялась гуманістам гармонійною, постала перед мислителями нового часу в своїй антагоністичній суперечності. Людське єство стало ареною боротьби двох взаємо-виключаючих начал: власне людського і тваринного. Перемогти низьке начало в людині здатний лише розум, озброєний знаннями. Героєм, який втілив у собі силу людського творчого розуму, і є Просперо. Цікаве порівняння героя з персонажами ранньої комедії Шекспіра "Марні зусилля кохання". Просперо в юності, як і молоді наваррці, цілком присвятив себе вивченню наук і був покараний за втрату інтересу до реальної дійсності. На цьому подібність не вичерпується. Юні придворні, відповідно до уявлень Ренесансу, осягли багатоманітність життя, яку не осягнути знанням. Просперо наука дала можливість не тільки скласти правильні уявлення про дійсність, а й впливати на неї.
Наука дала героєві владу над силами природи, над самим часом, закони якого він осягнув. Його волі покірні прудкий, як думка, Арієль і потворний Калібан. При всій зовнішній антагоністичності цих образів вони невіддільні один від одного. Природа постає перед нами в двох своїх іпостасях: творча (Арієль) і стихійно-руйнівна (Калібан). Арієль — з роду ельфів, світлих духів природи. Предками Калібана були сатири і фавни. Стихія Арієля — рух, Kaлібана — непорушність.
Взаємини людини і природи змінились. У ранніх творах Шекспіра одухотвси-рена стихія виступала як усеблага сила, що пробуджувала добрі, а отже, і природні почуття ("Сон літньої ночі"). З ослабленням ренесансного антропоцентризму людина починає по-новому відчувати свою залежність від природи, яка тепер для неї втілює як добре, так і лихе начала. У двоїстості природи знаходить вона пояснення власної недосконалості. Зазнає змін і таке поняття, як свобода, що раніше здавалося природним. Про звільнення від влади Просперо мріє Арі-єль. Для нього свобода — це повернення до колишньої єдності з рідною стихією, злиття з красою і поезією. Мрія Арієля нездійсненна доти, поки в світі панує зло. Адже Арієль не був вільний і до зустрічі з Просперо. Сама перетворююча функція природи несумісна з бездіяльністю, і герой змушений коритися наказам Просперо.
По-іншому розуміє свободу Калібан. На відміну від безтілесного Арієля, він більш антропоморфний. Образ персонажа віднесений драматургом до низового ряду п'єси. На блазенському рівні близькі до нього Трінкуло і Стефано, котрі сприймають свободу як посідання багатства і влади. На вищому рівні їхні думки поділяють Антоніо і Себастьян. Калібан — утілення лихого єства природи, тваринного начала в натурі людини. Просперо ненавидить у Калібані його бездуховність, несприйнятливість до добра. У деформованій подобі чудовиська постала в усій своїй пародійній потворності сама суть шенспірівських антагоністів, які бачили сенс людського існування в егоїстичному задоволенні своїх пристрастей.
Син чаклунки Сікоракси — персонаж фарсовий. Але це не клоун у звичному розумінні, який звеселяє публіку своїми жартами. Причиною сміху тут стають метаморфози потворного. Смішний, але й неприємний вигляд героя-чудовиська. Комічним є зовнішній прояв бунту Калібана проти влади Просперо. А мотивації вчинків героя сміху не викликають. Стихійне поривання до свободи у Калібана — це шалений бунт руйнівного начала в людській природі, повсталого проти розуму. Просперо може лише приборкати Калібана, але не змінити його. Провідна колізія п'єси —f випробування людської природи — програється на гротескно-фарсовому рівні.
Уже на самому початку "експерименту" Просперо драматург підкреслює умовно-театральний характер дії (пантоміма, елементи лялькового спектаклю і т.