Джон Касл
Артур Гейлі
Переклала Лідія Лєсная.
Розділ перший
22.05 — 00.45
Пробиваючи фарами завісу густого дощу, таксі звернуло до головного будинку аеропорту Вінніпега. Покришки жалібно завищали й посунулись по асфальту. Авто різко спинилося перед яскраво освітленим входом для пасажирів. Чоловік, що сидів в авто, кинув шоферові гроші, схопив подорожню торбу і побіг до вхідних дверей.
Тепло й світло великого залу на мить збентежило його. Він зупинився, опустив комір мокрого плаща, глянув на великий годинник, що висів під стелею, і швидко подався до високої, схожої на стойку бару, конторки агента Трансканадської повітряної лінії, який спокійно переглядав якісь папери. Саме в ту хвилину, коли чоловік зупинився перед конторкою, службовець узяв мікрофон і жестом попросив прибулого зачекати. Безбарвним голосом, чітко вимовляючи кожен склад, він оголосив:
— Рейс номер дев'яносто сім. Пряме сполучення з Ванкувером через Вікторію.
Відліт з четвертої платформи. Всіх пасажирів просимо пройти до виходу номер чотири. Не забудьте загасити сигарети.
Кільканадцять осіб підвелися з м'яких фотелів і, полегшено зітхнувши, подалися до виходу № 4. Прибулий уже розтулив рота, збираючись звернутись до агента, але в цю мить його одіпхнула якась підстаркувата леді й вельми збуджено, заникуючись, запитала:
— Молодий чоловіче, літак з Монреаля вже прибув?
— Ще ні, — відмовив агент дуже ввічливо. — Запізнюється на тридцять сім хвилин, — додав, глянувши на папір.
— Боже правий! — простогнала жінка. — Я чекаю на племінницю...
— Вибачте! — нетерпляче урвав її чоловік в мокрому плащі. — Чи є ще місце на рейс дев'яносто сім до Ванкувера?
Агент похитав головою:
— На жаль, немає. А ви не довідувалися в міській касі попереднього продажу?
— Не встиг. Я приїхав просто сюди, сподіваючись, що, може, в останню хвилину знайдеться вільне місце. Буває ж таке, що хтось не може летіти...
— Так, але завтра у Ванкувері футбольний матч і в нас страшенно завізно. Всі літаки переповнені. Навряд чи вам пощастить сьогодні вилетіти. Може, завтра.
Чоловік тихо вилаявся, поклав на підлогу торбу, капелюх, з якого стікала вода, збив на потилицю.
— Чорт! Я мушу бути у Ванкувері не пізніше завтрашнього полудня.
— Може б, ви не вживали таких виразів? — незадоволено кинула підстаркувата леді. — Крім того, я ще не закінчила. Ви перебили мене. Молодий чоловіче, прошу вас уважно вислухати мене. Моя племінниця везе...
— Вибачте, будь ласка, одну хвилинку,— перебив її агент і, перехилившись через конторку, кінцем олівця торкнувся рукава незнайомця. — Я, власне, не повинен би вам цього казати...
— Ну, ну?!
— Дослухайте ж мене! — обурилася леді.
— З Торонто спеціальним рейсом до Ванкувера на матч летить поза розписом машина. Я чув, що там є кілька вільних місць. Може, вам пощастить...
— Чудово! — вигукнув чоловік у мокрому плащі, хапаючи з підлоги торбу. — Гадаєте, є шанс?
— А що вам шкодить спробувати!
— Куди мені йти?
Агент усміхнувся й показав на протилежний куток залу.
— На тому боці Канадське бюро нерегулярного транспорту. Тільки прошу вас запам'ятати: я нічого вам не казав.
— Це неподобство! До вашого відома, моя племінниця...
— Дякую, щиро дякую, — сказав чоловік і побіг до конторки з вивіскою КБНТ. Там також сидів службовець, але одягнений простіше — його темне вбрання програвало в порівнянні з елегантним костюмом представника Трансканадської повітряної лінії.
Агент щось старанно переписував. Побачивши перед собою клієнта, він підвів голову.
— Я вас слухаю!
— Чи ви мені не допоможете? Може, у вас лишилося вільне місце до Ванкувера?
— До Ванкувера? Зараз подивлюсь. — Олівець агента швидко побіг униз по списку пасажирів. — Так, є одне місце. Відліт за хвилину. Літак уже запізнюється.
— Чудово! Дайте мені, будь ласка, квиток.
— Прізвище?
— Джордж Спенсер... — Чоловік швидко назвав усі свої дані, а агент акуратно вписав їх у відповідні рубрики.
— Шістдесят п'ять доларів в один кінець. Дякую. Вам пощастило! Багаж є?
— Тільки подорожня торба. Я візьму її з собою.
За хвилину торбу було зважено, і до неї прикріпили картку агентства.
— Будь ласка. Третій вихід, спитаєте сімсот чотирнадцятий рейс. Не гайтесь, літак зараз відлітає.
Спенсер кивнув головою, повернувся й підняв великого пальця, сповіщаючи в такий спосіб про свій успіх представника Трансканадської лінії, котрий усе ще вислуховував скарги підстаркуватої леді.
Надворі Спенсера овіяло холодним повітрям; ритмічно гуркотіли авіаційні мотори. Черговий показав йому дорогу до літака ясно освітленим, мокрим від дощу пішоходом. У світлі дугових ламп чотири пропелери літака нагадували великі срібні диски. Вже забирали східці. Перескакуючи через калюжі, Спенсер підбіг до службовця, який стояв під літаком, віддав йому квиток і легко збіг нагору. Порив вітру трохи не зірвав з нього капелюха. Спенсер вскочив у літак і зупинився, важко дихаючи. Підійшла стюардеса в непромокальному плащі, всміхнулася й почала замикати двері.
— Утратив форму, — мовив він, важко дихаючи.
— Добрий вечір. Вітаю вас на борту нашого літака.
— Мені пощастило. Ледве встиг!
— Займіть своє місце, воно он там, попереду.
Спенсер зняв плащ, капелюх і пішов вузьким проходом, відшукуючи вільне місце. Насилу запхнув згорнений плащ на вузьку поличку, відтак засунув під сидіння торбу і з задоволеним виразом обличчя вмостився у м'якому кріслі.
— Добрий вечір, джентльмени, — почувся з мікрофона голос стюардеси. — Канадське бюро нерегулярного транспорту вітає пасажирів, які сіли в Вінніпегу. Сподіваємося, що подорож буде приємною. Прошу застебнути ремені, за хвилину вилітаємо.
Спенсер незграбно почав застібати ремінь, а його сусід пробурчав:
— Не дуже заспокійливо... — і кивнув на табличку, прибиту до крісла перед ним: "Рятувальні пояси знаходяться під сидінням".
— Ну, коли б я не попав на цей літак, то, мабуть, справді потребував би рятувального пояса, — сміючись, відказав Спенсер.
— Невже ви такий завзятий болільник?
— Болільник? — Спенсер згадав, що це позачерговий рейс з нагоди футбольного матчу. — Ні, що ви. Я зовсім забув про цей матч. Мушу признатися, я лечу до Ванкувера в службових справах. Охоче подивився б матч, але, на жаль, це неможливо.
Його сусід стишив голос, наскільки це було можливо в дедалі наростаючім гуркоті моторів:
— На вашому місці я б не говорив про це так голосно. В літаку повно суб'єктів, які летять до Ванкувера з єдиною метою: щосили вити, аби підбадьорити свою команду й освистати противників. Вони можуть образитись, почувши, як ви зневажливо висловлюєтесь про їхній улюблений вид спорту.
Спенсер весело хмикнув і почав роздивлятися довкола. Звичайна зграя галасливих, задирливих, але по суті добродушних футбольних болільників, що летять на другий кінець континенту з єдиною метою: оглушити свистом противників і зустріти радісним ревом успіх своїх улюбленців. Ліворуч від Спенсера сиділо подружжя, уткнувшись у спортивні журнали. Зразу ж за ними четверо запеклих болільників розливали в паперові стаканчики віскі, готуючись провести ніч у жвавій дискусії про добрі якості й вади окремих гравців. Уривки їхньої розмови долітали до нього, як луна з футбольного поля: "Хеггерті? Хеггерті? Не мели дурниць! Це взагалі не той клас! О, він першорядний гравець, тому..." За цією четвіркою любителів випити сиділи інші типові болільники, увішані амулетами кольору улюбленого клубу, переважно свіжі, червонощокі чоловіки, які ладні були розіграти ванкуверський матч ще тут, у літаку.
Спенсер перевів погляд на свого сусіду. Зім'ятий піджак колись модного покрою, краватка, що не пасувала до сорочки, пооране зморшками обличчя, шпакувате волосся і вираз певності, власної гідності. Цікаве обличчя, обличчя людини з характером.
— Може, я обмежена людина, — почав Спенсер дружнім тоном, — бо лечу на узбережжя виключно з комерційною метою. Але йдеться про дуже важливу для мене торговельну справу.
— А чим ви торгуєте? — зацікавився сусід.
— Вантажними машинами.
— Вантажними машинами? А я чомусь гадав, що їх продають представництва.
— Так воно й є. Мене посилають тоді, коли йдеться про десятки машин. Тому я не дуже популярний серед місцевих агентів фірми. Вони вважають, що з центру приїздить такий собі франт і влаштовує продаж тільки тому, що спускає ціну, а це ж вони обробляли клієнта протягом кількох тижнів і їм належать проценти. Ну що ж, кожен хоче жити. А взагалі, з цього можна жити непогано. — Спенсер пошукав у кишенях сигарети. — Ми вже летимо чи ще ні?
— Якщо й летимо, то, мабуть, іще по землі.
— Власне, я вже не поспішаю. Тепер устигну. — Спенсер простяг ноги. — Боже, як я стомився. Сьогодні в мене був один із тих днів, коли людині на голову валиться цілий світ і хочеться на стіни дертись із злості. Вам знайоме це почуття?
— Так, знайоме.
— По-перше, цей клієнт, сучий син, заявив, що він усе-таки воліє купити машини в іншої фірми. Потім, коли я нарешті переконав його і вже був певен, що ввечері закінчу справу й підпишу угоду, а завтра зможу провести вечір удома з дружиною й дітлахами, з центру приходить телеграма, щоб я завтра в обід був у Ванкувері, бо там зривається одна важлива угода. Я кидаю все й лечу. Коли треба рятувати справу, кличуть мене. — Спенсер зітхнув, випростався в кріслі й додав жартома: — Якщо вам колись знадобиться сорок чи п'ятдесят вантажних машин, — звертайтесь тільки до мене. Замовляйте, вибирайте, умови казково вигідні! Не маєте бажання відкрити транспортну контору?
Спенсерів сусід засміявся.
— Ні, не маю. То не моя парафія.
— А яка у вас парафія? — спитав Спенсер.
— Медицина.
— Ви лікар?
— Так. і навіть згодом не стану вашим клієнтом. Я не можу зважитись купити навіть одне легкове авто, не кажучи вже про сорок вантажних. Єдина розкіш, яку я собі дозволяю, це футбол. На цікавий матч я можу поїхати на край світу. Звичайно, якщо маю вільний час. Сьогодні якраз він у мене є.
Відкинувшись на спинку сидіння, Спенсер промовив:
— Це добре, що з нами летить лікар. Якщо я не зможу заснути, ви дасте мені які-небудь порошки.
Його останні слова заглушив рев моторів. Літак затремтів, готовий злетіти першу-ліпшу мить.
Лікар нахилився до самого вуха Спенсера й закричав:
— Нічого не вийде, при такому гуркоті не допоможе жодне снотворне.