БУЛ
Бібліотека Україномовної Літератури
— Якщо ти збрехав, я уб'ю тебе, як собаку!
— Я не брешу, пане, ніколи б не збрехав…
— Якщо ти брешеш, я зацькую тебе собаками…
Рябі пси, що бігли побіч коня, почали принюхуватись, їх червоні язики ворушилися в роззявлених пащеках.
— Я не брешу, пане,— стомлено промовив старий, але вершник його не слухав.
— Сто чортів, як жарко!— вилаявся він, скидаючи високий шолом і витираючи чоло красивою шовковою хусткою.
"Справжній ефеський крам,—подумав старий,— ці поважні пани користуються розкошами мусульманських поганців, а хай простий чоловік тільки нюхне східного повітря, вони кидають його на вогнище". Він зітхнув.
— Це недалеко, пане.
Деодат де Гозон, рицар ордену св. Іоанна Родоського, повісив шолом на луку сідла і поплескав коня по шиї. Попереду забіліли стіни невеликої напівзруйнованої церковці. Місцевість була забута богом, а ті, хто збудував церкву, щезли, як щезли поля й виноградники в цій частині острова. Голі, сухі скелі, пилюка й вітер, що розчісує суху траву. Висока біла скеля стриміла, неначе кістлявий палець, а затока хлюпотіла синявою біля її крутого схилу.
Кінь зупинився й тривожно захріп.
— Що з тобою? — ласкаво спитав його Деодат і погладив по м'якій гриві.
Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння — від спеки й нужди воно вкрилося зморшками. І тільки очі лишалися ясними.
— То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці, пане.
— А що, дракон не боїться святих? — насмішкувато запитав рицар.
Старий перехрестився.
— Він там, далі,— сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, в бік скали, що спускалась до моря.
Шпора вп'ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидві собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.
Рицар нахилився з сідла.
— Чуєш, старий, а ти його бачив?
Селянин ударив себе в груди.
— Як тебе, пане!
— Розкажи.
Старий похитав головою.
— Мої діти пасли овець під скелею, там, де печера. З печери витікає струмок, і там вівці п'ють воду. Це було десь опівдні, я йшов туди і бачив усе дуже виразно…
— Що ти бачив?
— Він з'явився несподівано…
— Який він собою?
— Голова, як у змії, а вуха довгі, наче в осла. Завбільшки він з бика, а на спині крила, такі, як плавці… або ні… скорше, як у кажана, так, у кажана, а очі — наче пекельний вогонь… хай боронить нас святий Стефан…— додав старий пошепки й знову перехрестився.
Синьйор де Гозон відкашлявся, але нічого не сказав. Старий зажмурився.
— Це було страшне видовисько— діти, звичайно, повтікали, і я, божусь, не міг корити їх за це. Він трьох овець зжер! — раптом закричав старий в пориві запізнілого відчаю.
— Для дракона це небагато.
— Знаєте, пане, ця тварюка дуже прудка. Насипався на них, як лисиця на курей… За тиждень таке сталося з Джузеппе Гринальді та його сусідами… Відтоді ми не пасемо овець у долині, а які там пасовиська, господи! — додав він зітхнувши.
— Ви страхополохи,— спогорда промовив рицар.
— Може.— Старий знизав плечима.— Ми не воїни, та вовків не боїмося. Вовків не боїмося, — повторив він, — але це… це чудовисько — кара божа,— додав він покірно.
Далі вони їхали мовчки, поминули церкву й пірнули в тінь неширокого виярка. Рицар знову надів шолом. Стежка зникла в густій траві, а скелі дихали вологою й цвіллю. І ще чимось…
Перші зупинились собаки. Понюхали повітря, піднявши морди, коротенька шерсть на їхніх спинах настовбурчилася, з напівроззявлених пащек вихопилось жалібне виття. Кінь неспокійно переступав з ноги на ногу. По виярку віяв вітер, він приносив із собою запах солі, моря і ще — гострий запах мускусу. Перехід від розжареної кам'янистої пустелі до цього темного закутка був дуже різкий.
— …а он там — Мальпасо, "лихе місце",— промовив старий і зупинився, показуючи на звислу скелю, яка частково перегородила долину.— 3 другого боку є печера, він там живе… Ви ще можете повернутися, пане,— у відчаї докінчив він.
У молодого рицаря від страху перехопило подих, але він опанував себе й зіскочив з коня. Кинувши поводи старому, сказав;
— Зачекай мене тут, Джеронімо. — Він кивнув на коня.—Жаль віддавати його драконові, правда? — І додав усміхнувшись: — Я вернусь…
Старий швидко схопив руку рицаря й кілька разів поцілував.
— Ти добрий, пане, ти допомагаєш бідним, ти не боїшся заборони Гросмейстера, але якщо в тобі є хоч крапля вагання, краще вертайся! Краще вертайся, ми зрозуміємо тебе. Ти добрий, пане,— повторив він беззубим ротом.
Молодий рицар вирвав руку й насупився. Начальник ордену Елліон де Вілланова видав едикт, який забороняв. будь-кому — рицареві чи простолюдину — наближатися до проклятого місця за десять нив під страхом позбавити честі й життя. Важко сказати, що примусило його видати такий суворий наказ,—певно, він не хотів ризикувати життям своїх рицарів: адже ж не про селянські отари він дбав. Можливо, начальник ордену думав, що це зовсім не дракон, а караюча рука господня й чинити чудовиськові перешкоди в його ділах є блюзнірством?..
Де Гозон похитав головою і похапцем перехрестився. Це ганьба давати чудовиськові хазяйнувати на острові Родосі, де байдикує стільки відважних рицарів; і неймовірно, щоб він, рицар із благородної гасконської родини, не викликав дракона на бій так, як викликав би будь-якого сарацина[1].
Він опустив забрало, відкинув геть чорний плащ з білим восьмикінечним хрестом і схопив у ліву руку щит з родовим гербом. Йти було незручно, хоч на рицареві були легкий панцир та шолом. На щастя, у виярку було не жарко. Але щойно він обійшов виступ, тінь відступила, і метал почав розжарюватися на пекучому сонці. Довелось підняти забрало.
Він зупинився.
Праворуч прискалками здіймався стрімчак, протилежний бік якого був обернений до моря. На схилі чорнів темний вхід до печери. Мускусний запах став густіший. Де Гозон затремтів, він відчував, як серце його ударами молота калатало в грудях. Ноги налилися свинцем, і він повільно зашкандибав до печери, спираючись на ясеневого списа, як на патерицю. Що ближче підходив він до входу, то густішав гострий запах, але не тільки нудота позбавляла його хоробрості — в цьому запахові було щось лиховісно знайоме, не по-людському люте й далеке, щось від давно забутих часів, коли ще не було людини, а на землі з недогляду господнього кишіло якесь дике, диявольське життя…
Він крикнув, перемагаючи сухість у горлі:
— То виповзай же, виходь, коли не боїшся!
Луна загула й затихла в гущавині лаврових гайків, тиша запала у виярку. Тихо. Тільки струмок дзюрчить і здалеку глухо шумить море.
Страх минув. Рицар рушив далі, підставляючи чоло свіжому вітерцеві. Спотикаючись між каміння, обходячи великі брили, він наближався до печери.
— В ім'я бога викликаю тебе на бій — вийди, покажись, поміряємось силоюі
"Силою, силою!.." — повторювала луна. Мускусний запах подужчав. Страх повернувся і тепер душив його. Він хотів кричати, хотів прогнати від себе жах, а скрізь було тихо — і ніде нікого!
Потім почувся звук. Гавкіт. Так, далекий гавкіт, і він наближався: обидва пси вирвались у Джеронімо й бігли слідом за своїм хазяїном. Собакам пощастило розірвати тенета страху, що ними обплутав їх мускусний запах.
Відчувши їхні сухі, шорсткі язики на своїй руці, він подолав страх і рушив уперед майже весело. З викликом подивився вгору, на чорний вхід печери, повісив меч через плече й міцно затиснув списа. Покрутив його в руці, задоволено дивлячись на мерехтливі відблиски сонця на тригранному наконечнику. Ступив уперед ще раз і…
Нога його зачепилась за щось м'яке; посковзнувшись, він упав навзнак, у ніс йому вдарив гострий запах тління. Запах був такий жахливий, що все поплило в нього перед очима: скелі, печера й синє небо піднімалися все вище й вище… Знемагаючи від нудоти, він звивався в корчах. Потім повільно звівся на лікоть і побачив це.
Побіля нього лежала купа слизької смердючої шкіри, плетениця шкіряних перетинок, довгаста голова з великим рогом і величезним закляклим оком. Здавалося, око зловісно стежить за ним, але то була ілюзія. Чудовисько було мертве.
Так, це був дракон — чудовисько, що про нього розповідають казкарі й співці балад,— величезний і страшний, хоч він і не ворушиться і хоч сонце, що опалювало скелі, перетворило його на купу смердючих решток…
Деодат де Гозон затремтів.