БУЛ
Бібліотека Україномовної Літератури
Корабель, що викинув його в простір, уже загубився між зірок, і тепер тут були тільки він у своєму сріблястому футлярі та холодний обшир довкола. Він линув по невидимому променеві, що вів його. Відчував хвилювання, коли зупиняв погляд на синьо-зеленій кулі, що заступила вже понад дві третини чорного неба. Куля була приплюснута посередині й променилась холодним перловим сяйвом. Над темними плямами океанів пливла розірвана вата хмар. Спеціалісти казали, що атмосфера планети багата на кисень. Мефі заплющив очі й віддався приємному відчуттю падіння.
На Корі не схвалювали його проекта, але як біопсихолог Мефі не мав рівних собі, і йому поступилися.
Тепер це була вже величезна куля, дещо розмита з країв. Неглибоко під ним пливла хвиля туману. В герметичному скафандрі трохи потеплішало. Атмосфера. Він увімкнув холод і пірнув у туман. З усіх боків Мефі огорнули білясті хвилі, але промінь упевнено вів його в непроглядному мороці. З хвилюванням він думав, як це станеться.
…Найбільше мороки було з істориками. Мефі в думках повторював їхні заперечення: "Надто молодий вид; тільки неповних 100 балів минуло відтоді, як вони стоять на двох ногах і сяк-так спілкуються членороздільною мовою… У суспільному розвиткові вони ще не досягли Рівня Свідомості, окремі племена діляться на безліч груп і підгруп… Найвищий рівень розвитку — на північному материкові, де живуть у гніздах з матеріалу, який беруть довкола…"
"Штучних матеріалів вони не знають, — з полегкістю сказав він собі, — нарешті справжні примітивні істоти".
"Вони не піднялись до рівня мислячих істот, лише кілька окремих особнів (тут ішла низка імен, які важко було розшифрувати й доступних тільки автоматам) здатні до контакту…"І так далі, і так далі.
Мефі згадав, що в записах було про криваві війни, про хвороби й про якусь незрозумілу, але, очевидно, дуже впливову організацію, а очолював її якийсь папа.
"Пробувати прискорити розвиток цих хижаків, — говорив учений Ефір на бурхливій дискусії в залі Мислення поблизу блакитних вершин гір Салбанту, — це все одно, що намагатись змінити напрямок нестримної лавини, підставивши їй ногу. Мине ще багато балів, перш ніж вони навчаться розуміти Мудрість і Красу… І шкода ризикувати життям нашого колеги Мефі заради такої пустопорожньої мети…" Ефір тоді трохи заїкався, а Мефі усміхався — вперше, мабуть, занудливий Ефір так велемовно висловлював свої почуття.
Угорі тепер блимали зорі, чарівні мерехтливі цятки на темному тлі. Глибоко внизу пливла поверхня планети, на якій ще не бував жоден мешканець Кори. Небезпечна планета. Він кілька разів доторкнувся до кнопок на своєму широкому поясі. У відповідь почулись легкі поштовхи. На цьому боці планети була ніч. Він падав у пітьму, вздовж невидимої нитки, скерований автоматами туди, де можна було найбільше сподіватися на успіх.
Бо шлях Мефі вів до найученішої людини на планеті.
На цій планеті, на Землі, був на той час рік від Різдва Христового 1347-й.
Склеписту стелю кімнати посіли павутиння й морок. Перламутрові завіси павутиння спліталися в сіре мереживо. Пізнього нічного часу в цьому притулкові науки пітьмі не було спокою. її раз у раз полохали жовті, синьо-зелені або червоні спалахи та відблиски полум'я на склепінні над вогнищем. Між тигельків і реторт перед вогнищем дріботів старий.
Тінь старого смішно наслідувала всі його рухи, кумедно ламалась на численних кутках і виступах кімнати. Смерділо димом, старою шкірою і цвіллю від безладно розкиданих на битій цегляній підлозі великих книг, оправлених у свинячу шкіру. Гостро пахло сірчаними випарами й ароматними травами — шафраном та локрицею.
Старий розмішував киплячу рідину і кожної хвилини відскакував, щоб зазирнути в розгорнуту книгу й підсипати в тигель ту чи іншу речовину з численних коробочок, що були на столі. Іноді він жмурився і тер собі лоба, іноді принюхувався до бальзамної суміші в тигелькові, поглядав на піскового годинника й знову повертався до книги.
— Аркана, що повертає молодість, — шепотів він, — есенція чотирьох стихій, що падає з ранковою росою на квіти, послана повним місяцем чи зеленою зіркою, ти повернеш мені життя… життя, молодість, красу…— І його беззубий рот палко повторював слова заклинань, марних і надаремних, бо ніяка мудрість фоліантів не може зупинити плин часу.
Очі в нього були старі, стомлені, у віялі зморщок. Він усе вивчив, усе знав, усе зберегла його дивовижна пам'ять: давні знання халдеїв, сміливі відкриття Альберта Великого, туманні глибини містики, безнадійну тугу маврітанських учених за чудесним безоаре… "О, — похитав він головою, — все це тільки мрії. І навіщо вони взагалі, якщо життя невпинно спливає, як пісок у пісковому годиннику?"
— Вагнер! — покликав він, дослухаючись у нічну тишу.
Тричі гукнув він свого помічника, але ніхто не озвався.
— Спить, як тварина, цей сільський гендляр, що плутає знання з дріб'язковою торгівлею, — пробурчав він і рушив до дверей.
Але тут спалахнула сліпуча блискавка, сірі склепіння перетворились на світлий кришталь, і в їхньому центрі з'явився фосфоруючий туман. Старий приголомшено закліпав очима, але світло вже поступово згасало. Вузлуватими руками, увесь тремтячи, старий вхопився за стіл, його бліді губи беззвучно повторювали: "Згинь…"
Відблиск вогню заграв на високій фігурі посеред кімнати, одяг незнайомця мерехтів і дрижав, як розлита ртуть. Але найдивніше було його лице: світло вогнища перетворило оливковий колір у темно-сірий, і з цієї пласкої маски дивилися тригранні зелені очі. Лице було без носа й рота, а металічний голос линув з овальної дощечки на грудях. Дощечка світилась, у ній пульсував червонавий туман.
— Привіт, найпрославленіший докторе,— прозвучав латиною мертвий рівний голос.
— Привіт… — прохрипів старий, потім здригнувся й закричав: — Згинь, сатано! — І перехрестився.
Але примара не щезла.
— Я прийшов, — продовжував голос. — Прийшов до тебе, як вчений до вченого. Я хочу, щоб ти мене вислухав. Це буде на добре. Тобі й іншим…
Старий уже оговтався після першого хвилювання й почав розглядати дивне лице незнайомця. Так, поза всяким сумнівом — те, як він з'явився, як поводиться, як говорить… Це він, він, той, чийого імені не можна вимовити безкарно, це він!
Металічний голос незнайомця хитав кімнату, розвіював павутиння, мурчав, як великий чорний кіт. Хоч голос говорив зрозумілою латиною учених, старий багато чого не розумів. Незнайомець говорив, що прийшов віддати свої знання людям цієї планети, змити кров з їхніх рук і вигнати геть ненависть з їхніх сердець, розвіяти морок у їхніх мислях… "Так, так",— кивав головою старий, але слова проходили крізь нього, як голка крізь воду. Такий великий був його жах і таке велике захоплення, коли він думав, що прийшов хтось, спроможний виконати його найпотаємніші бажання.
— …а ти мені в цьому допоможеш,— закінчив незнайомець. Дощечка на його грудях захвилювалась і вкрилася сірим.
Старий зважився. Крикнув хрипло:
— Хочу молодості, бо молодість дасть мені те, чого не дали знання!
Зелені очі незнайомця уважно вдивлялись у нього.
— Я хочу бути знову молодим, як багато років тому, хочу жити й пізнавати все знову, — додав старий.
— Вартість, — заговорив металічний голос,— вартість полягає в пізнанні. Я пропонував тобі знання, за допомогою яких ти врятуєш інших від хвороб і злоби, і ви будете жити… — Голос завагався. — Як люди…
Старий упав перед незнайомцем на коліна, з сльозами на старих очах, з сльозами туги, такої великої, що вона заступила в ньому все, навіть розум.
— Верни мені молодість, пане, і я віддам тобі себе!
Тригранні очі дивилися серйозно. Мефі не розумів, чого старий хоче. На Корі життя цінували за дією, а не за кількістю балів. Група Убана, що вивчала записи автоматів після повернення з цієї планети, мабуть, допустилася помилки. Не може бути, щоб цей балакучий дурень, який перебуває в полоні власного егоїзму, був найрозумнішою істотою на Землі.
Мефі заговорив невпевнено:
— Молодість… Нащо вона тобі?
Старий витріщив очі.
— І ти питаєш, пане? — Лице його засіпалось: — Молодість — це весна, кипіння крові в жилах, майбуття… Молодість — це родючий ґрунт, куди падає насіння знань. А ти питаєш, нащо мені молодість!
Мефі промовив:
— Я не можу зупинити час.