Переклад: Н. Гордієнко-Андріанова
Навпроти мене у купе сиділа чорноока дівчинка років десяти. Я вирішив заговорити з нею. У відповідь на мої запитання Зіта,— так звали дівчинку,— розповіла, що вона вчиться у четвертому класі, любить географію і терпіти не може математики.
Тоді я пригадав, що в кишені в мене лежить кілька листів з поштовими марками різних країн, і подумав, що ними я міг би порадувати дівчинку.
— Чи ти збираєш що-небудь, Зіто?
— Нічого не збираю,— відповіла вона.— А ви?
Якусь мить я ладен був відкрити дівчинці секрет мого життя: я збирав… пригоди! Та дівчинка, напевно, не зрозуміла б мене.
Я задумливо подивився у вікно і вигукнув:
— Райдуга!
— Ви збираєте райдуги? — спитала Зіта.
— Так… Звичайно… Я збираю райдуги. Хіба в цьому є щось дивне?
Зіта не знала, вірити чи ні. Вона вдивлялася в моє обличчя, шукаючи на ньому жартівливої усмішки. Але дарма.
— А як ви їх збираєте?— нарешті наважилася спитати.
— Дуже просто. Побачу райдугу і вкладу до своєї колекції…
Чорні Зітині очі мовби прикипіли до мене, а я вів далі:
— Райдуги можуть бути, як ти, певно, знаєш, дуже різні. Найперша, яка ввійшла до моєї колекції, була звичайнісінька райдуга. Я побачив її, коли мені не минуло й п'яти років. Мій брат сказав: "У того, кому пощастить пройти під райдугою, здійснюватиметься кожне бажання!" Мені здалося, що він говорить серйозно, і я помчав до тієї дивовижної барвистої арки — арки здійснення всіх бажань…
— І ви пройшли під нею?— нетерпляче спитала Зіта.
— Ні. Сонце сідало все нижче й нижче, райдуга дедалі тьмянішала, аж поки зовсім зникла. А я стояв і не міг звести очей з небесної блакиті…
Райдуга так мені запам'яталась, що я без вагань можу сказати: вона стала першою моєю власністю. Потім були й інші. Одна за одною вони ставали моїми, поповнюючи мою колекцію…
Зіта, слухаючи мене, завмерла.
— 1 у вас багато райдуг, сеньйоре?
— Ні. У моїй колекції їх не так і багато, бо… я не беру першої-ліпшої райдуги. Вибираю найхимерніші, рідкісні. Ось послухай… раз я був у старовинному містечку на березі моря. Незадовго перед тим пройшов дощ, хмари раптом розвіялись, і на небі з'явилися райдуги. Я сказав "райдуги", бо їх було дві. Одна над одною. Менша — чітка, виразна, дуже яскрава. Один її край спускався на дахи будинків, а другий купався в морі. Більша райдуга була трохи блідіша. Кольори верхньої райдуги були перевернуті. Кожний справжній колекціонер знає, що фіолетовий і синій — то нижні кольори, а червоний і оранжевий — верхні. І так вони були розташовані, уяви собі, на нижній райдузі. А у горішній порядок був порушений, так ніби вона тільки віддзеркалювала ту, другу. Я сфотографував подвійну райдугу, і коли хтось не вірить мені, я показую фото… А тепер розкажу тобі про інший експонат моєї колекції. Це сталося у високих горах. Разом з кількома друзями-альпіністами я жив у таборі, що розташувався в долині посеред укритих снігами верховин. Уночі я вийшов з намету і побачив друга Георга. Він сидів на камені і дивився на місяць, що, ніби велетенський ліхтар, висів над сусіднім льодовиком, огортаючи гірський краєвид таємничим блакитнуватим сяйвом. Угорі над нашими головами виблискували міріади зірок. Раптом з обох боків місяця з'явилися два язики полум'я, почали підійматися і утворили арку навколо місяця. Потім арка забарвилась усіма кольорами райдуги. Видовище було напрочуд гарне. Згодом я дізнався, що дуже небагатьом людям пощастило бачити таке. Певна річ, я був дуже гордий з того, що маю в колекції таку рідкісну райдугу.
— Розказуйте ще, сеньйоре, — попросила Зіта, коли я на хвилинку замовк.
— У моїй колекції є не просто рідкісні, а й дорогоцінні експонати,— вів я далі.— Розкажу тобі про найдорогоцінніший. В одній далекій країні я відвідав колишній імператорський палац, де зберігалася коштовна корона імператора. Вона була оздоблена дорогоцінними самоцвітами. То було справжнє свято для очей! Зненацька сталося щось несподіване. Крізь маленьку щілину в завісі, якою було запнуте вікно, проскочив сонячний промінець і торкнувся величезного діаманта в центрі корони. Тієї ж миті сотні тендітних відблисків райдуги заграли на стінах і на стелі. Оце, Зіто, і є найдорогоцінніша з усіх моїх райдуг. Для мене вона варта більшого, аніж коли б я насправді володів тим діамантом. Бо, володіючи такою коштовністю, я завжди боявся б, що хтось може викрасти її в мене. Можливо, колись і ти, Зіто, збереш власну колекцію, ще багатшу за мою…
— Сеньйоре, мені б так хотілося збирати райдуги,— мовила Зіта.
Я показав пальцем на райдугу, яка й досі супроводила наш поїзд. Помітивши її, Зіта схвильовано скрикнула:
— Вона чудова? Я б хотіла почати з неї, але як?
— А ось як. Ми зараз поміняємось місцями так, що тільки ти зможеш бачити її. Я обіцяю тобі більше не виглядати через вікно. А що сонце от-от зайде, то ти будеш останньою, хто бачить її. Вона залишиться тільки твоєю. Першою райдугою в твоїй колекції.
— Ви дуже добрий, сеньйоре. Але ж тоді цієї чудової райдуги не вистачатиме у вашій колекції.
Я безтурботно махнув рукою:
— О, не турбуйся, дівчинко. У моїй колекції вже є схожа на неї…
Поїзд наближався до Зітиної станції. Ми попрощалися. Моя маленька приятелька сяяла з радості.
І відтоді, подорожуючи, я завжди дивлюся через вікно поїзда. Мені дуже хотілося б ще раз побачити таку райдугу, щоб вмістити її до моє колекції. Бо такої райдуги в моїй колекції ще не було. Я сказав Зіті неправду лише для того, щоб вона прийняла дарунок.
Переклад: Н. Гордієнко-Андріанова