Висипали цілою юрбою, аж страшно проходити. Ви часто так збираєтесь?
— Іноді, найчастіше по обіді.
— А червоніти й наздоганяти хіба зручніше?
— Ет! — відказала вона рішуче й, знову спаленівши, сперлася на стовбур хурми край дороги.— Догнала, бо подумала, що ви заглянете до мене.
— Хіба ти мешкаєш десь поблизу?
— Атож.
— Якщо покажеш свій щоденник, то загляну.
— Нізащо в світі. Я його перед смертю спалю.
— Здається, у вас дома хворий?
— О, вже дізналися!
— А хіба вчора ввечері ти не його зустрічала? Я ж тебе бачив на станції, ти була в темно-синьому плащі. А з тим хворим я їхав в одному вагоні, майже поряд. Його супроводила дівчина. Вона ще так старанно, турботливо його доглядала! Хто вона йому? Дружина? Вона їздила його забирати? Чи вони випадково разом з Токіо поверталися? Я аж розчулився, коли побачив, як вона по-материнському про нього турбувалася.
— Чого ж ви не розповіли мені про це вчора? Чому промовчали? — трохи роздратовано спитала Комако.
— Вона його дружина?
Комако повторила знову:
— Чого ж ви вчора не сказали? От дивна людина!
Сімамурі не сподобався її різкий тон. Чого це вона присікується? Адже ні він, ні вона сама не давали для цього приводу. Мабуть, у неї така вдача. Та коли Ко— мако наполягала, Сімамура відчув, що її настирливість зачепила його за живе. Сьогодні вранці, побачивши обличчя Комако в дзеркалі на сніговому тлі, він справді згадав відображення дівчини в шибці вагона. Але чому ж він не розповів про це Комако?..
— Не має значення, є дома хворий чи ні. Все одно в його кімнату ніхто не навідується.— І Комако зайшла в отвір невисокої кам'яної огорожі.
Праворуч лежав заеипаний снігом город, ліворуч, уздовж стіни сусіднього будинку, вишикувалися стовбури хурми. Перед будинком, видно, був квітник. Посеред нього, в маленькому ставочку для вирощування лотосів, плавали червоні коропи, а на його берегах лежали крижані скалки. Будинок був старий, обшарпаний, як і стовбури хурми. Дах, подекуди вкритий купками снігу, прогнив і хвилясто спускався до карнизу.
У сінях було тихо, з долівки тягло холодом. Очі Сіма— мури ще не звикли до темряви, а Комако вже потягла його по драбині нагору. Так, саме по драбині, бо кімната нагорі була просто горищем.
— Не дивуйтеся, тут раніше розводили шовкопрядів.
— Невже ти не падаєш з драбини, коли повертаєшся додому п'яна?
— Іноді падаю. ТодЬя примощуюсь біля котацу й засинаю.
Комако просунула руки під ковдру, помацала котацу й пішла по жар.
Сімамура окинув очима цю чудернацьку кімнату. Одне-однісіньке віконце над самою підлогою виходило на південь, крізь свіжообклеєні сьодзі соталося сонячне проміння. Кімнатка, старанно обліплена рисовим папером, вкидалася на стару коробку. Стеля — голі крокви й бантини — збігала до віконця, гнітячи душу чорною непривабливістю. "А що там за стіною?" — подумав Сімамура, і йому здалося, мовби кімната висить у повітрі, а долівка під ногами наче захиталася. Старі стіни й татамі, проте, були чисті-чистісінькі.
На мить Сімамурі здалося, ніби в цій кімнатці Комако така ж прозора, як і лялечки шовкопрядів, яких тут колись розводили.
Котацу вкривала ковдра з такої ж смугастої бавовняної тканини, що й гірські хакама. Комод був старий, з тонкою жилковиною дерева — мабуть, то була пам'ять про життя в Токіо. До туалетного столика грубої робота він зовсім не пасував. На тому сірому тлі пишно вилискувала червона лакована скринька. Полички на стіні, запнуті тонкою мусліновою ширмочкою, правили, видно, за книжкову шафу.
На стіні висіло кімоно, яке було на Комако вчора ввечері, з-під його поли виглядала червона підшивка нижнього кімоно.
Комако вправно піднялася по драбині, тримаючи в одній руці лопаточку з жаринами.
— Взяла в кімнаті хворого, але кажуть, що вогонь завжди чистий...
Комако, нахиливши голову із старанно укладеним волоссям, розгребла попіл у котацу, а тим часом розповіла, що в сина вчительки туберкульоз і що він повернувся на батьківщину вмирати.
— Щоправда, тут не його батьківщина, звідси родом лише його мати. Раніше вона мешкала в портовому місті, там заробляла на прожиття як вчителька танців, навіть коли перестала бути гейшею. Та на п'ятому десятку її розбив параліч, і вона, щоб вилікуватись, повернулася в рідне селище на мінеральних водах. Син змалку захоплювався технікою і пізніше навіть пристав до одного годинникаря. Робота так припала йому до душі, що він зостався в портовому місті. Та незабаром його потягло в Токіо, там він працював і вчився у вечірній школі. Та організм не витримав такого напруження. А йому ж цього року сповнилося лише двадцять шість...
Все це Комако випалила одним духом, тільки про дівчину, що супроводжувала хворого, не прохопилася й словом. Не сказала також, чому вона сама мешкає в цьому домі.
Проте й цього вистачило, щоб Сімамура відчув себе незручно в цій кімнаті, що зависла в порожнечі, й звідки голос Комако, здавалося, розлітався на всі боки.
Вже коло дверей його увагу привернуло щось біле. Він придивився — то був футляр сямісена з павловнії. Футляр видався йому довшим і більшим, ніж мав бути насправді. Сімамура навіть подумав: "Як це вона ходить по вечірках з таким одороблом?" В цю мить розсунулась закіптявіла фусума й пролунав ясний, до болю прекрасний голос, що от-от мав відбитися звідкись луною:
— Кома-тян, можна через нього переступити?
Той голос Сімамура запам'ятав добре. То був голос Йоко, що гукала з вікна до начальника станції.
— Можна! — відповіла Комако.
І Йоко в гірських хакама переступила через футляр ся^місена. В руці вона тримала нічний горщик.
І вчорашня розмова з начальником станції, як з давнім знайомим, і гірські хакама свідчили, що дівчина з тутешніх країв. Яскраве обі відтінювало ясно-коричневі й чорні смужки хакама з грубої бавовняної тканини, а довгим мусліновим рукавам кімоно надавало особливої привабливості. Хакама з прорізом від колін до землі ледь ширшала на стегнах, хоч у цупкій тканині вгадувалася непіддатливість.
Йоко гостро зиркнула на Сімамуру і мовчки пройшла мимо.
Надворі Сімамура не міг позбутися відчуття, що той погляд, холодний, як далекий вогник, мерехтить на його обличчі. Бо згадав, як зворушив його вчора вечірній краєвид у вікні вагона, коли далека цятка світла в горах чи в полі проплила по обличчю Йоко й спалахнула чарівним блиском навпроти її ока. Водночас в його уяві з'явилися щоки Комако, що пломеніли рум'янцем на сніговому тлі в дзеркалі.
Сімамура наддав ходи. Він, охочий до гірських мандрів, впадав у блаженний настрій і мимоволі квапився, як тільки перед ним виринали гори. Йому, схильному до мрійливості, не вірилося, що вікно з вечірнім краєвидом і дзеркало з сніговим тлом — витвори людських рук. Для нього вони були часткою природи й водночас посланцями якогось далекого світу.
Навіть кімната, з якої Сімамура оце вийшов, здавалось, належала тому далекому світові.
У полоні тих дивних відчуттів Сімамура добрався до вершини пагорба й там зустрів масажистку. Немов шукаючи в неї порятунку, він спитав:
. — Чи не могли б ви зробити мені масаж?
Масажистка, затиснувши бамбукову палицю під пахвою, правою рукою вийняла з-за обі кишеньковий годинник із кришкою, а пальцями лівої обмацала циферблат.
— За двадцять п'ять третя. О пів на четверту я маю бути в будинку навпроти залізничної станції. Та, гадаю, не біда, якщо трохи спізнюся.
— Дивно, як ви взнаєте час по тому годиннику!
— Він без скельця, і я намацую стрілки.
— То ви відчуваєте цифри на дотик?
— Ні, не відчуваю.-— Вона ще раз вийняла трохи завеликий як для жінки срібний годинник і пояснила: — Ось тут — дванадцята година, там — шоста, а посередині — третя. Я визначаю час досить точно. Можу помилитися на одну хвилину, але на дві — в жодному разі.
— Он як... А як же ви ходите крутою дорогою? Не падаєте?
— Коли дощ, по мене приходить донька. Увечері я обслуговую людей тільки в селі, а на пагорб не піднімаюся. Готельні покоївки кепкують: мовляв, чоловік мене не пускає.
— А діти у вас великі?
— Старшій уже дванадцять,— відповіла жінка; вони саме заходили в готель.
, Якийсь час, поки масажистка працювала, в номері панувала мовчанка. Та ось здалеку долинув звук сямісену.
— Цікаво, хто це?
— Хіба по звучанню сямісена ви вгадуєте, котра гейша грає?
— Часом вгадаю, а часом і ні... А ви, бачу, живете в достатку, бо тіло у вас м'яке й ніжне.
— Що, гладкий? •
— Хіба що є невеличкий жирок на шиї... А так ви в міру гладкий. І саке, видно, не п'єте.
— Як же це ви вгадали?
— У мене ще троє клієнтів з точнісінько такою фігурою, як ваша.
— Нічого особливого в цій фігурі я не бачу.
— Чогось мені здається — як людина не п'є, то й не буває по-справжньому веселою, ніякої приємної згадки не лишається...
— Ваш чоловік, певно, п'є?
— Аж занадто.
— Хто ж це грає? А сямісен нікудишньо звучить.
— Ага...
— А ви вмієте грати?
— Вмію. З дев'яти років навчалась, та як вийшла заміж, не брала його і в руки. Вже років п'ятнадцять.
"Мабуть, сліпі видаються молодшими, ніж є насправді",— майнуло в голові Сімамури.
— Коли музику вивчаєш змалку, вона довго не забувається. Правда? —
— Атож... Але руки мої вже не ті — придатні лише до масажу... А от слух ще добрий. Тому й хвилююся, як зачую гру на сямісені. Наче вертаюсь у молодість.— Масажистка прислухалась.— Здається, Фумі-тян з готелю "Ідзупуя". Найлегше вгадати тих, хто грає добре або погано.
— А хто ж тут грає добре?
— От хоч би Кома-тян. Ще зовсім молода, але останнім часом її гра стала майстерною.
— Он як...
— А ви її знаєте? Я сказала "майстерною", але не забувайте, що в нас і вимоги до музиканта невисокі.
— Ні, я її не знаю. Я тільки знаю сина вчительки — їхав з ним вечірнім поїздом.
— То він уже видужав?
— Здається, ні.
— Невже? А Комако через нього стала гейшею. Він довго хворів, лежав у лікарні, тож вона йому висилала на лікування гроші, але що з того?
— А хто йому Комако?
— Кажуть, вони були заручені. Тому й вибивалася з сил, аби йому допомогти.
— І це правда?
— Та начебто правда. Але певне не знаю. Кажу те, що від людей чула.
Почути від масажистки якусь плітку про гейшу з готелю на мінеральних джерелах — звична річ. Та цього разу новина Приголомшила Сімамуру. Вся ця історія з Комако — як вона нібито заради нареченого стала гейшею — здалася йому настільки сентиментальною, що не хотілося й вірити.