Книга Пилу (уривок)

Переклад Яніса Сінайко

Книга Пилу

Чарівна дикунка

Світ іще божевільніший і непоправно строкатіший, ніж ми собі гадаємо...

Луї Макніс, "Сніг"

Частина перша

"Форель"

I. Терасна кімната

Трьома милями на північ уздовж Темзи від центру Оксфорда, вдалині від того місця, де Джордан, Ґейбріел, Баліон та кільканадцять інших видатних коледжів змагалися за першість у веслуванні, — саме там, звідкіля місто здавалося лише скупченням темних обрисів башт і шпилів, що ледь-ледь продираються догори крізь щільну імлу порту Мідоу, — стояв монастир Ґодстов, де смиренні черниці займалися своїми праведними ділами; а навпроти нього, по той бік річки, був собі шинок під назвою "Форель".

То була стара, розлога, проте не позбавлена затишку кам'яниця. Її терасою, що розтяглася понад річкою, поважно походжали павичі (то були Норман та Барі), які водночас не нехтували безсоромно поласувати перекусками відвідувачів, а іноді, раптово здіймаючи голови догори, видавали якісь люті й безглузді крики. Усередині був бар для місцевого панства, — якщо тутешню професуру можна було так назвати, — яке сходилося сюди, аби покурити люльку за склянкою свіжого елю; був бар і для простого люду, де човнярі та чорнороби з околиць гуртувалися біля вогню, граючи в дартс, чи обступали шинквас, обмінюючись плітками, сперечаючись або просто обпиваючись мовчки; була там і кухня, де велетенський телячий окіст, що господарева жінка щодня готувала до столу, неквапно обертався над гострими язиками вогню за допомогою якогось мудруватого механізму. А ще у цьому шинку жив хлопчина на ім'я Малкольм Полстед.

Окрім Малкольма — невисокого, рудого і доволі жилавого на свої одинадцять, — у шинкаревій родині дітей не було. Навчаючись неподалік у початковій школі Алверкота, Малкольм — цікавий та товариський — мав чимало друзів, проте лише наодинці він почував себе найщасливішим, граючи з деймоном Астою в їхньому каное з гордою назвою "Чарівна дикунка" ("La Belle Sauvage"). Один його знайомий вважав за дотепне виправляти літеру V на S (від чого "Чарівна дикунка"вмить ставала "Чарівною сосискою"), і Малкольмові доводилося докладати чималих зусиль, щоразу відновлюючи напис, аж доки йому врешті-решт увірвався терпець, і він зіштовхнув бешкетника прямісінько в річку. Опісля цього лише й поклався край їхній ворожнечі.

Як і кожному синові шинкаря, Малкольмові доводилося допомагати в батьківській справі: мити брудний посуд, розносити по столах повні таці зі стравами та кухлі з пивом і прибирати їх, коли ті спорожніють. Вочевидь таке заняття аж ніяк не можна було назвати роботою його мрії, та хлопець сприймав його як належне. Лиш одне псувало йому життя — п'ятнадцятирічна кухарчучка на ім'я Еліс. Висока і хирлява, вона завжди збирала своє темне рідке волосся у непривабний хвіст на потилиці. Незважаючи на молодість, зморшки від глибокої знелюби до себе самої вже встигли покрити її чоло та оточити рота. Ще з перших днів у шинку Еліс знущалася з хлопчака: "А хто твоя дівка, Малкольме? Чи в тебе нема дівки? А з ким то ти видівся тої ночі? Шо, цілувалися? А ти реально колись цілувався?" Він довго намагався пропускати всі кпини повз вуха, та врешті Аста, не витримавши, кинулася на деймона Еліс, поваливши змарнілу галку в помиї, де лупцювала нещасну істоту, доки сама Еліс не почала відчайдушно благати про змилування. Опісля кухарчучка довго скаржилася на це Малкольмовій мамі, на що та їй відрізала: "От нехай це й буде тобі наукою. Я не маю до тебе жодного жалю. Надалі триматимеш свого брудного язика за зубами".

І відтоді Еліс замовкла. Вони з Малкольмом щосили вдавали, що не помічають одне одного: він клав гранчаки на сушильню, а вона їх мила, він витирав їх і забирав до шинквасу, не вділяючи їй ані слова, ані погляду, ані думки.

Та йому подобалось життя у шинку. А особливо хлопчині подобалися ті бесіди, що іноді доводилося підслухати. Байдуже про що б у них ішлося: чи то про знахабнілих шахраїв у Комісії з очищення річок, чи про небачену дурість урядовців, чи навіть (що захоплювало Малкольма понад усе) про такі філософські матерії, як, наприклад, що довше існує у світі — земля чи зорі.

Його подеколи настільки займали такі розмови, що, заморившись тримати порожні кухлі в руках, Малкольм відставляв їх убік і приєднувався до обговорення, — проте обов'язково лише після того, як достатньо вслухався і заглибився в усе сказане. Багато тутешніх вчених та інших відвідувачів добре знали хлопчину і щедро лишали йому на чай, але Малкольм ніколи не мав на меті збагатіти: усі гроші, що діставалися, були для нього дарунком долі, він звик вважати себе щасливцем, що аж ніяк не зашкодило йому в майбутньому. Якби він був із тих хлопчиськів, до кого чіпляються прізвиська, то його, безсумнівно, кликали б "професором", та Малкольм не був таким. Він подобався тим, хто його помічав, а помічали його далеко не всі — і це теж аж ніяк йому не зашкодило.

Ще одне місце, у якому Малкольм почувався як удома, розташовувалось одразу по той бік річки — неподалік від шинку, в сірих кам'яних будівлях, оточених зеленими полями, доглянутими садами та городами монастиря святої Розамунди. Свята обитель вирізнялася самодостатністю й навіть мала власне господарство: тамтешні черниці самі вирощували овочі та фрукти, доглядали за пасікою, а також шили витончені облачення, за які згодом виторговували чималі гроші. Проте часами й вони мали потребу в спритному хлопчиськові, який з притаманним йому запалом міг би, наприклад, під пильним наглядом літнього столяра пана Тапгауса полагодити драбину або добути трохи риби у Медлі Пондс трохи нижче за течією. "Чарівна дикунка"також доволі часто приходила на допомогу добрим черницям: Малкольм неодноразово довозив сестру Бенедикту вниз по річці до дирижаблевої станції Королівської пошти, де вона відсилала пакунки з єпітрахилями, ризами чи казулами для єпископа Лондонського, який, мабуть, ані вдень, ані вночі не знімав свого убору — бо як би інакше він зношувався так швидко? Ці безтурботні прогулянки річкою зазвичай були для Малкольма дуже пізнавальними.

— Сестро Бенедикто, а як ви робите оці-о пакунки такі охайні? — запитав він одного разу.

— Ці пакунки, Малкольме, — сказала сестра Бенедикта.

— Ці пакунки. А як то ви їх робите такі охайні?

— Такими охайними, Малкольме.

Хлопець був не проти, аби сестра його виправляла. Це вже стало для них своєрідною грою.

— А я собі думав, що можна казати "охайні", — сказав він.

— Це, Малкольме, залежить від того, що саме ти хочеш назвати охайним: те, яким чином я запаковувала речі, чи те, як виглядають уже готові пакунки.

— Ну, гаразд, — сказав Малкольм. — Я просто хтів... хотів зрозуміти, як ви це робите.

— Коли пакуватиму наступного разу, то обов'язково тобі покажу. Обіцяю! — сказала сестра Бенедикта і згодом не зрадила свого слова.

Малкольм загалом захоплювався охайністю черниць: тим, як вони висаджували свої плодові дерева попід шпалерами вздовж сонячної стіни саду, як їхні голоси зливалися в співі церковного хору, й тою — хоч іноді й непоказною — добротою, яку вони виявляли щодо інших людей. Розмовляти з сестрами на релігійні теми йому також було дуже цікаво.

— А знаєте, у Біблії написано, — сказав він одного разу, допомагаючи літній сестрі Фенелі в просторій монастирській кухні, — що Бог створив світ за шість днів.

— Саме так, — підтвердила сестра Фенела, місячи тісто.

— А чому тоді вчені кажуть, що багатьом знайденим окам'янілостям уже по кілька мільйонів років?

— Ну, бач, дитинко, у давнину дні були значно довшими, — відповіла добра сестра. — Ти ще не накришив ревінь? Ану хутчіш! Бо я бачу, що впораюся тут із тістом значно швидше, ніж ти з ножем.

— Сестро, а чому ми ріжемо ревінь цими ножами, а не старими? Старі ж гостріші.

— Це все через щавлеву кислоту, — сказала сестра Фенела, розкладаючи шматочки тіста на деку. — Стійка до іржі сталь краще пасує для ревеню. Подай-но мені цукор.

— Щавлева кислота, — тихенько повторив Малкольм. Йому стало до вподоби це словосполучення. — Сестро, а що таке казула?

— Це такий вид облачення. Священники вдягають її на стихар, або ж альбу.

— Сестро Фенело, а чому ви не шиєте, як інші черниці?

Схожий на білку деймон сестри Фенели, що сидів на стільці поряд, раптом заскреготів.

— Усі ми робимо те, до чого є хист, — відповіла черниця. — Мені ніколи не вдавалося вишивати — поглянь-но на мої товстезні пальці! — та натомість інші сестри кажуть, що я добре печу.

— Я теж дуже люблю ваші пиріжки, сестро, — згодився Малкольм.

— Дякую, любий.

— Вони майже такі ж смачні, як у мами. Та у неї вони трохи пишніші. Ви, мабуть, тісто розкачуєте тонше.

— Мабуть, що так.

На монастирській кухні нічим не нехтували. Шматочки тіста, що залишилися після приготування пиріжків, сестра Фенела перетворила на незграбні хрестики, пальмові гілочки та рибини, які злегка обсипала смородиною та цукром і всадила пекти окремо. Кожна з цих форм мала своє релігійне значення, проте товстезним пальцям сестри Фенели не вдалося зробити їх достатньо виразними, аби була хоча б якось змога відрізнити одне від іншого. Малкольмові це вдавалося краще, проте, перш ніж підступитися до тіста, він мав старанно помити руки.

— Сестро, а хто ж це їстиме? — запитав він.

— Ой, любий, не переймайся, рано чи пізно хтось їх та й з'їсть. Іноді наші гості не відмовляють собі поласувати чимось до чаю.

Монастир, позаяк він розташовувався саме в тому місці, де дорога перетинає річку, був достатньо відомим пристановищем для різних мандрівників, тож черницям часто випадало приймати гостей. Те саме стосувалося й "Форелі", де звикло залишатися на ніч хоча б двійко-трійко людей, яким Малкольм зранку подавав сніданок. Проте зазвичай це були мандрівні торговці, які продавали тютюн, металеві кріплення й техніку для сільського господарства, рибалки та комівояжери (як називав їх Малкольмів батько). Натомість монастир обирали люди трохи інакшого штибу: знатні пани та пані, іноді єпископи й інші священнослужителі — поважні особи, які не могли похизуватися зв'язками з жодним із тутешніх коледжів і, відповідно, не мали підстав розраховувати на їхню гостинність.