Рубін в імлі (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент) твору. Купуйте, будь ласка, повну книжку на сайті видавництва Небо

Переклад Джона Гнатіва

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Сім Благословень

Холодного вітряного дня, на початку жовтня 1872 року, до офісу компанії з вантажного перевезення "Локгарт і Шелбі", що розташувалася у бізнес-частині Лондона, під'їхав кеб. Молоду леді, яка приїхала в ньому, ніхто не супроводжував. Заплативши візникові, за проїзд, вона вийшла з карети й озирнулася довкола.

На вигляд цій незвичайної вроди дівчині було років шістнадцять. Струнка та блідолиця, вона була вдягнена в жалобну сукню. Носила чорний капелюшок, під яким виднілося заплетене біляве волосся, що його розпустив вітер, і, як на білявку, мала винятково темні очі. Звали її Саллі Локгарт, і через п'ятнадцять хвилин їй судилося скоїти вбивство.

Якусь мить дівчина стояла й дивилася на будівлю, а тоді піднялася сходами й увійшла. За дверима був похмурий, жовто-коричневий коридор, а праворуч від нього розташувалась кімнатка швейцара, в якій літній чоловік сидів біля каміна, читаючи журнал "Страшні казки". Гостя легесенько постукала у віконечко дверей, і чоловік, немовби пійманий на гарячому, заметушився, намагаючись заховати журнал під крісло.

— Перепрошую, міс, — сказав він. — Я не побачив, як ви увійшли.

— Мені потрібно зустрітися з містером Шелбі, — відповіла дівчина. — Але він про це не знає.

— Ваше прізвище, міс?

— Локгарт. Мій батько був... Містер Локгарт.

Чоловік одразу став ласкавішим.

— Саллі, чи не так? Ви вже тут якось були, міс!

— Справді? Вибачте, я не пригадую такого...

— Звісно. То було приблизно років десять тому. Ви сиділи біля цього ж каміна, їли імбирне печиво і розповідали мені про свого поні. Ви що, забули? Господи... Мені було так прикро дізнатися про вашого батька, міс. Та корабельна аварія — це щось жахливе. Він був справжнім джентльменом.

— Так, спасибі. Частково через батька я й прийшла сюди. То містер Шелбі у себе? Я можу його побачити?

— Боюсь, що ні, міс. Він зараз у Вест-Індських доках, вирішує якісь справи. Але є секретар компанії, містер Гіґґс. Він буде радий поспілкуватися з вами.

— Дякую, тоді я залюбки з ним зустрінуся.

Швейцар задзвенів у дзвінок, і раптом у коридорі з'явився невисокий на зріст хлопчина, одяг якого, здавалося, був просякнутий усією кіптявою, що висіла в повітрі над Чіпсайдом. Жакет був подертий у трьох місцях, сорочка — із зім'ятим коміром, а волосся стирчало так, наче хлопця щойно зняли з електричного стільця.

— Шо таке? — обізвалась примара, яку звали Джим.

— Слідкуй за своїми манерами, — промовив швейцар. — Відведи цю молоду леді до містера Гіґґса і зроби все як належить. Це міс Локгарт.

Якийсь час хлопчина дивився пронизливим поглядом на гостю, а потім з підозрою перевів його на швейцара.

— У вас мій журнал, — сказав він. — Я бачив, як ви заникали його до того, як старий Гіґґсі увійшов сюди.

— Немає в мене нічого, — непереконливо відповів портер. — Іди й роби що тобі сказали.

—— Не файно тирити чужі речі, — відповів хлопець. — Я його знайду. Пішли за мною, — кивнув він до Саллі і подався геть.

— Мусите пробачити йому, міс Локгарт, — сказав швейцар. — У ранньому віці його не навчили культури. Така вже натура.

— Все гаразд, — відповіла Саллі. — Спасибі, я загляну до вас, щоб попрощатися перед тим, як піду.

Хлопець чекав на дівчину біля сходів.

— То бос був твоїм старим? — спитав він, коли вони обоє підіймалися сходами.

— Так, — відповіла Саллі, воліючи сказати більше, але не дібравши слів.

— Він був славним чолов'ягою.

Вона подумала, що таким чином хлопець проявив співчуття, і відчула вдячність.

— Ви знаєте кого-небудь з прізвищем Марчбенкс? — спитала вона. — Тут, бува, не працює містер Марчбенкс?

— Нє, навіть не чув про такого.

— А можливо, чули про...

Вони вже майже піднялися сходами нагору, коли Саллі зупинилася, щоб закінчити своє питання.

— Ви коли-небудь чули про "Сім Благословень"?

— Га?

— Будь ласка, — додала вона. — Це важливо.

— Нє, не чув. Звучить як назва якогось пабу. Шо то за біда?

— Просто я чула про них. Нічого більше. Забудьте, — сказала дівчина й піднялася нагору. — То де мені знайти містера Гіґґса?

— Тутка, — відповів хлопець, гримаючи кулаком по панельних дверях. Не дочекавшись відповіді, він відчинив їх і сказав: — Тут леді, хоче бачити містера Гіґґса. Її прізвище Локгарт.

Дівчина увійшла, і двері позаду неї зачинилися. В кімнаті стояла задуха від сигаретного диму, полірованої шкіри, червоного дерева, срібних чорнильниць, шухляд з мідними ручками і скляних прес-пап'є. Крізь димчасту хмару по інший бік кімнати можна було побачити огрядного чоловіка, який щосили намагався згорнути величезну настінну мапу, від чого його спітніле обличчя виблискувало під світлом. Блищала його маківка, блищали туфлі, блищав Масонський знак на

важкій золотій годинниковій підвісці, що звисала аж до пуза. Обличчя чоловіка пашіло від спеки і було червоним від зловживання вином та їжею.

Врешті він згорнув мапу і підняв голову, а його обличчя набуло поважного і благочестивого виразу.

— Міс Локгарт? Донька покійного Меттью Локгарта?

— Так, — відповіла Саллі.

— Моя люба міс Локгарт, — продовжив він. — Який жаль охопив нас, коли ми дізнались про вашу важку втрату! Чудова людина, щедрий роботодавець, християнин зі світлою душею, доблесний воїн... Ех, велика втрата, сумна, трагічна втрата, міс.

Вона схилила голову.

— Дуже доброзичливо з вашого боку, але я хотіла у вас дещо спитати.

— Моя міс! — обличчя чоловіка одразу зробилося відкритим і щирим. Він підсунув їй крісло, а сам повернувся своєю широкою спиною до каміна, випромінюючи теплу, здавалось би, рідну усмішку. — Я зроблю все, що мені під силу. Обіцяю!

— Розумієте, йдеться не про те, аби щось зробити. Усе, так би мовити, набагато простіше. Я... Гаразд. Мій батько коли-небудь згадував містера Марчбенкса? Ви знаєте когось із таким прізвищем?

Було помітно, що питання дівчини змусило чоловіка замислитись.

— Марчбенкс, — відповів він. — Марчбенкс... Знаєте, У Ротергайті є торговець суднами з таким прізвищем. Вимовляється як "Мар-джо-рі-бенкс". Може, то він?

Не пригадую, щоб ваш бідний батько мав коли-небудь справи з ним.

— Може, й він, — мовила Саллі. — Ви не знаєте його адреси?

— Тасманія Варф, здається, — відповів містер Гіґґс.

— Дякую. І є ще дещо. Можливо, це звучатиме трохи безглуздо... Я справді не хочу вас турбувати, але...

— Моя шановна, міс Локгарт! Усе, що можна зробити — я зроблю. Тільки скажіть, як я можу вам допомогти?

— Гаразд... Ви коли-небудь чули фразу "Сім Благословень"?

І тоді сталось те, чого ніхто не міг очікувати.

Як вже було сказано, містер Гіґґс був гладким, огрядним чолов'ягою, тому, вочевидь, не так слова Саллі, як довгий час, проведений в порту, а також зловживання вином, кубинськими сигарами й жирними стравами змусили чоловіка схопитися за серце від нестачі повітря. Він зробив крок уперед, його обличчя потемніло, а руки стиснули безрукавку на грудях. І містер Гіґґс з гуркотом звалився на турецький килим. Одна його нога моторошно смикнулася ще кілька разів, а його розплющене око притислося до декорованої ніжки крісла, на якому сиділа Саллі.

Дівчина не ворухнулася, поготів — вона навіть не закричала і не зомліла. Усе, що зробила юна леді — це відтягнула край своєї сукні, яка впала на світлу лисину містера Гіґґса, і, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнула повітря. Це була реакція на панічну ситуацію, цього Саллі навчив батько. Він був хорошим учителем, тому це спрацювало.

Коли Саллі знову отямилась, вона обережно встала з крісла та відійшла від мертвого тіла. В голові у неї наморочилося від хаотичних думок, але руки, як помітила сама дівчина, у неї були спокійні. "Добре, — мовила вона сама до себе. — Коли мені буде страшно, я можу покластися на свої руки". Це безглузде відкриття втішило її. У цей самий час із коридору почувся гучний голос.

— Містер Шелбі, агент з вантажного перевезення. Затямив? — казав голос.

— А не містер Локгарт? — спитав інший голос, дещо боязко.

— Містера Локгарта немає. Він лежить на дні Південнокитайського моря, хай йому грець. Точніше, хай спочиває з Богом. Зафарбуй його, ти мене чув? Зафарбуй! Але не зеленим, мені не подобається зелений колір. Давай щось яскравіше. Жовтим, і з хвильками довкола. Так щоб зі смаком. Затямив?

— Так, містере Шелбі, — пролунала відповідь.

Двері відчинилися, і власник першого голосу з'явився перед нею. Це був чоловік невисокого зросту, кремезної статури, із солом'яним чубом, який спадав йому на чоло, і пишними рудими бакенбардами, що невдало зливалися з кольором його щік. Чоловік охопив поглядом кімнату, але не помітив тіла містера Гіґґса, яке йому заступав величезний стіл з червоного дерева. Натомість його дрібні люті очі втупилися у Саллі.

— Ви хто? — спитав він. — Хто вас сюди впустив?

—— Швейцар, — відповіла дівчина.

— Як вас звати? Що вам тут потрібно?

— Мене звуть Саллі Локгарт, але...

— Локгарт?

Чоловік тихенько засвистів.

— Містере Шелбі, я...

— Де Гіґґс? Зараз він вами займеться. Гіґґсе! Куди ви поділися?

— Містере Шелбі, він мертвий...

Чоловік раптово замовк і глянув туди, куди вказала дівчина. Тоді він обійшов довкола столу.

— Як мертвий? Коли це трапилося?

— Буквально хвилину тому. Ми розмовляли і раптом він впав. Напевно, серце... Містере Шелбі, мені можна сісти?

— Сідайте. От дідько. Це я не до вас — до нього. Це ж треба мати нахабство задерти ноги на чужій підлозі. А він справді мертвий? Ви у цьому впевнені?

— Я не думаю, що він досі живий.

Містер Шелбі відтягнув тіло набік і глянув у вічі покійника, які страхітливо дивилися вгору. Саллі мовчала.

— Без ознак життя, — мовив містер Шелбі. — Думаю, треба викликати поліцію. От дідько. То чого ви прийшли сюди? Всі папери вашого батька були зібрані й надіслані адвокату. Для вас тут немає геть нічого.

Щось підказало Саллі бути обережною. Вона дістала хустинку й протерла очі.

— Я... я лише хотіла подивитися на кабінет свого батька, — відповіла дівчина.

Містер Шелбі підозріло буркнув, а тоді відчинив двері й крикнув швейцару, щоб той викликав поліцію.