Переклад з польської Олексія Федосенко.
Щоднини десь під полудень на Медовій вулиці можна було зустріти літнього добродія, який простував од площі Красінських до Сенаторської вулиці. Влітку він ходив у елегантному темно-синьому пальті, сірих штанях од першокласного кравця, блискучих, як дзеркало, черевиках і трошки приношеному циліндрі.
В добродія було рум'яне лице, шпакуваті баки й сиві лагідні очі. Ходив він, зсутулившись і заклавши руки в кишені. В погожі дні носив під пахвою палицю, а в хмарні — англійський шовковий парасоль.
Заглиблений у свої думки, він ішов повагом, не поспішаючи. Біля костьолу Капуцинів побожно торкався рукою капелюха й переходив на другий бік вулиці — подивитися, що показують барометр і термометр у Піка, потім вертався на правий тротуар, зупинявся перед вітриною Мечковського, розглядав фотографії Моджеєвської і прямував далі. На вулиці він давав усім дорогу, а коли його штовхали, добродушно всміхався.
Помітивши вродливу жінку, надівав пенсне, щоб добре на неї роздивитись. Але робив це так мляво, що звичайно пропускав слушний момент.
Добродій цей звався пан Томаш.
Вже тридцять років проходжувався пан Томаш Медовою вулицею і частенько думав про те, як змінилась вона за цей час. Те саме могла б подумати про нього й Медова вулиця.
Колись, ще недосвідченим адвокатом, він бігав так швидко, що жодна швачка, яка верталася з майстерні до дому, не змогла б від нього втекти. Він був веселий, балакучий, тримався прямо, мав буйну чуприну й хвацько закручені вгору вуса. Вже тоді він кохався в красних мистецтвах, хоч і не приділяв їм часу, бо безоглядно упадав за жінками. Та й йому щастило в коханні, і його раз у раз сватали. Але що вдієш, коли пан Томаш не мав жодної хвилини на освідчення, зайнятий як не адвокатською практикою, то побаченнями. Від Франі він ішов до суду, з суду біг до Зосі, а по якімсь часі залишав її, щоб повечеряти з Юзею і Фількою.
Коли він став адвокатом з ім'ям, чоло його від напруженої розумової праці виросло аж до тім'я, а у вусах з'явилось кілька срібних волосин. На той час юнацький пал уже пригас, пан Томаш здобув чималий статок і тверду репутацію знавця красних мистецтв. Жінок він любив, як і перше, а тому став думати про одруження. Найняв навіть помешкання з шістьох кімнат, власним коштом настелив у ньому паркет, оббив стіни тканиною, придбав гарні меблі й почав шукати дружину.
Та підстаркуватому чоловікові нелегко зробити вибір. Ця була замолода, а ту він кохав уже надто довго. Третя була вродлива й підходила літами, але мала не такий темперамент, а четверта відповідала ідеалові вродою, віком і темпераментом, але... не чекаючи адвокатового освідчення, вийшла за лікаря...
Однак пан Томаш не журився, бо дівчат на відданні не бракувало. Потроху опоряджав свою оселю, чимдалі пильніше дбаючи про те, щоб кожна річ у нього мала художню вартість. Міняв меблі, переставляв люстра, купував кар тини.
Нарешті слава про його господу пішла по місту. Сам не зоглядівшись коли, він створив у себе справжню художню галерею, яка приваблювала все більше цікавих. Він був гостинний, влаштовував пишні прийоми, а оскільки знався з музикантами, то помалу почали в нього відбуватись вечорами концерти, що їх навіть дами удостоювали своєю присутністю.
Пан Томаш радо вітав усіх і, бачачи в люстрах, що чоло його вже переросло за тім'я й сягає ззаду білого як сніг комірця, дедалі частіше звертався до думки про те, що доконечне треба оженитись. До того ж жінки подобалися йому ще й досі.
Якось, коли в нього зібралося особливо багато гостей, одна молода дама, розглянувшись по покоях, вигукнула:
— Які картини!.. А який блискучий паркет!.. Ваша дружина буде дуже щаслива, пане адвокате.
— Якщо для щастя їй буде досить блискучого парке ту, — зауважив стиха щирий адвокатів приятель.
У вітальні всі засміялись. Пан Томаш теж усміхнувся, але відтоді, коли хтось закидав йому про одруження, він недбало відмахувався, кажучи:
— Е-е-е...
На ту пору він зголив вуса й запустив баки. Про жінок завжди говорив з пошаною, а до їхніх вад ставився дуже поблажливо.
Нічого не сподіваючись від життя, бо вже і практику покинув, адвокат усі свої втихомирені почуття віддав! мистецтву. Гарна картина, добрий концерт, театральна, прем'єра були немовби верстовими стовпами на його життєвім шляху. Він не захоплювався, не впадав в екстаз, а насолоджувався.
На концертах звичайно вибирав місце далеченько від естради, щоб слухати музику, не чуючи шуму в залі й не бачачи артистів. Коли йшов до театру, заздалегідь знайомився з п'єсою, щоб без гарячкової цікавості спостерігати гру акторів. Картини оглядав у такий час, коли було менше публіки, і проводив у галереї цілі години.
Як щось йому подобалось, він казав:
— Знаєте, це зовсім непогано.
Пан Томаш належав до небагатьох людей, що перші вгадують талант. Але посередніх творів ніколи не ганив.
— Почекайте, може, він ще наб'є руку! — казав адвокат, коли інші гудили автора.
І завжди він так охоче прощав людям дрібні вади, а про пороки волів не говорити.
На жаль, немає в світі людини без химер; була дивна примха і в пана Томаша. Він терпіти не міг катеринок і катеринщиків. Почувши на вулиці катеринку, адвокат наддавав ходи, і в нього надовго псувався настрій. Він, чоловік такий спокійний, враз спалахував, такий витриманий — кричав, такий лагідний — сатанів уже при перших звуках катеринки.
Цієї своєї слабості пан Томаш ні від кого не приховував і навіть виправдував її.
— Музика, — пояснював схвильовано,— це найвитонченіше втілення людського духу, а в катеринці вона перетворюється на дію машини і знаряддя розбою. Адже катеринщики — справжні грабіжники! Зрештою, — додавав він,— катеринка мене дратує, а мені дано лише одне життя, і я не бажаю марнувати його на слухання цієї жахливої музики.
Якийсь каверзник, знаючи про адвокатову відразу до цих граючих машин, придумав злий жарт — прислав під вікна йому двох катеринщиків. Пан Томаш занедужав з гніву, а потім, знайшовши винуватця, викликав його на
дуель.
Довелося скликати суд честі, щоб відвернути пролиття крові через таку, здавалося б, дрібницю.
Дім, де жив адвокат, кілька разів переходив з рук у руки. Зрозуміло, кожен новий домовласник вважав своїм обов'язком підвищувати плату за помешкання всім по жильцям, і передусім панові Томашу. Адвокат покірно платив надбавку, але з однією умовою, ясно записаною в контракті,— щоб катеринки на подвір'ї не грали.
Незалежно від застереження в угоді пан Томаш закликав до себе кожного нового двірника й заводив з ним приблизно таку розмову:
— Слухай-но, голубе... Тебе як звати?
— Казімєж, пане.
— Так от слухай, Казімєже! Щоразу, коли я прийду додому пізно і ти відчиниш мені ворота, я даватиму тобі двадцять грошів. Зрозумів?
— Зрозумів, милостивий пане.
— А крім того, ти одержуватимеш від мене десять зло тих на місяць, але знаєш за що?..
— Не можу знати, вельможний, пане, — відповідав зраділий двірник.
— За те, щоб ти ніколи не пускав на подвір'я катеринщиків. Зрозумів?
— Зрозумів, ясновельможний пане.
Адвокатове помешкання складалося з двох половин. Вікна чотирьох більших кімнат дивились на вулицю, а двох менших — на подвір'я. Парадні покої призначалися для гостей. В них господар приймав клієнтів, тут відбувалися раути і зупинялись його родичі або знайомі з села. Сам пан Томаш з'являвся тут рідко і лише для того, щоб перевірити, чи навосковано підлогу, чи витерто порох і чи не попсовано меблів.
Цілими днями, якщо тільки не йшов з дому, він просиджував у своєму кабінеті з вікнами на подвір'я. Там читав книжки, писав листи, переглядав папери знайомих, що просили поради. Часом, щоб не стомлювати надміру очей, сідав у крісло біля вікна, запалював сигару й поринав у роздуми. Він вважав, що думання — це важлива життєва функція і людина, яка дбає про своє здоров'я, не повинна її нехтувати.
По другий бік подвір'я, навпроти вікон пана Томаша, містилось помешкання, яке наймали менш заможні люди. Тривалий час там жив старий судовий урядовець, але, втративши посаду, він перебрався на Прагу. Після нього кімнатки зайняв кравець; цей, однак, любив випити й тоді галасував, і йому сказали, щоб вибрався. Потім тут оселилась якась пенсіонерка, що завжди сварилася зі своєю служницею. Та від святого Яна цю бабусю, вже зовсім стару і грошовиту, родичі забрали до себе в село, незважаючи на її сварливу вдачу, а в помешканні з'явилися дві жінки з маленькою дівчинкою років восьми.
Жінки ці самі заробляли собі на прожиток. Одна з них шила, а друга плела на машині панчохи та фуфайки. Молодшу і вродливішу дівчинка називала мамою, а на старшу казала "пані".
І в адвоката, і в нових пожильців вікна цілими днями були відчинені. Сидячи в кріслі, пан Томаш добре бачив, що робиться у сусідок.
Умеблювання в них було вбоге. На столах і стільцях, на канапі й на комоді лежали тканини, призначені для шиття, та клубки ниток на панчохи.
Вранці жінки самі підмітали кімнати, а опівдні служниця приносила їм скромний обід. Обидві вони майже не від ходили від своїх гуркотливих машин.
Дівчинка звичайно сиділа коло вікна. То була дитина з темним волоссям і гарненьким личком, але дуже бліда і якась нерухлива. Часом дівчинка плела на двох дротиках пасок з бавовняних ниток. Інколи гралася лялькою, поволі, якось невправно одягаючи й роздягаючи її. Інколи ж нічого не робила, а просто сиділа край вікна й до чогось прислухалась.
Пан Томаш ніколи не бачив, щоб мала співала або бігала по кімнаті, не бачив навіть усмішки на її блідих губках і нерухомому личку.
— Дивна дитина! — казав сам собі адвокат і став пильніше придивлятись до неї.
Якось (це було в неділю) він помітив, що мати дала їй букетик квітів. Дівчинка трохи пожвавішала. Вона розкладала і знов складала квітки, цілувала їх. Нарешті зв'язала букетик, поставила його в склянку з водою і, сівши біля вікна, сказала:
— Правда, мамо, тут дуже сумно...
Адвокат обуривсь. Як можна було сумувати в тому домі, де він стільки років прожив у доброму настрої!
Одного разу пан Томаш опинився в своєму кабінеті близько четвертої години дня. В цю пору сонце било просто у вікна його сусідкам, а світило воно ясно й добре припікало. Пан Томаш глянув через подвір'я і, певне, уздрів там щось незвичайне, бо поспіхом надів пенсне.
Ось що він побачив.
Худенька дівчинка, заклавши руки під голову, лежала горілиць на підвіконні й широко розплющеними очима дивилась просто на сонце.