Я не раз бачила, що вона із жалем поглядала на мене й плакала. Зі мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всім, що могло з того статися, я вирішила довірити їй свій папір. Під час молитви, коли всі черниці поставали навколішки, посхилялися й мов позникали за своїми ситцями, я тихенько видобула папір, подала їй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливіша послуга, яку вона зробила мені. Але я дістала від неї ще й інших багато: вона упродовж місяців непомітно усувала всі дрібні перешкоди, якими утруднювали мені обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала мені у двері, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й відповідати, коли треба було, з'являлася скрізь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.
Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала мені:
– Сестро Сюзанно, ідіть за мною…
Я пішла. Потім, спинившись у коридорі коло одних дверей, вона промовила:
– Оце ваша келія, а там житеме сестра Жерома…
Я ввійшла. Вона за мною. Ми обидві мовчки сіли, аж увійшла черниця з одежою, яку поклала на стільця, і настоятелька сказала мені:
– Сестро Сюзанно, роздягніться, уберіться в цей одяг.
Я зробила це при ній. Тим часом вона пильнувала за кожним моїм рухом. Сестра, що принесла мені одежу, стояла на дверях. Вона ввійшла, взяла моє вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цієї процедури мені не сказали, та я й не питала. Тим часом у моїй келії все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тільки можна; пройшли всюди, де я була ходила – до сповідальні, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яної лави. Частину цих пошуків я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нічого, але лишилися певні, що таки є щось. Кілька днів мене й далі вистежували, ходили назирці, заглядали скрізь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дізнатися правди можна тільки від мене. Якось зайшла до мене в келію і сказала:
– Сестро Сюзанно, у вас є хиби, але ви не брехатимете. Скажіть же мені правду – що ви зробили з папером, що я дала вам?
– Я вам сказала, паніматко.
– Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповідальні були лише хвилинку.
– То правда.
– Що ж ви зробили з ним?
– Те, що я казала вам.
– Гаразд, заприсягніться мені святою покорою, в якій ви дали Богові обітницю, що це так, і я повірю вам, не зважаючи ні на що.
– Вам не дозволено, паніматко, вимагати присяги в такій дрібниці, а мені не дозволено давати її. Я не можу заприсягтися.
– Ви дурите мене, сестро Сюзанно, і не знаєте, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?
– Я вже сказала.
– Де він?
– У мене його немає.
– Що ж ви зробили з ним?
– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрібне.
– Заприсягніться мені святою покорою, що ви весь папір списали на сповідь і у вас його немає.
– Знову кажу вам, паніматко, що й це справа не важливіша від першої, і я заприсягтися не можу.
– Заприсягніться, – сказала вона, – а то…
– Не заприсягнуся.
– Не заприсягнетесь?
– Ні, паніматко.
– Так ви винні?
– У чому ж я винна?
– В усьому. Немає нічого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаї, що вона вивела, й закони, що вона їх скасувала, а я визнала за потрібне відновити; підбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всіма обов'язками, примушували мене карати вас і карати тих, кого ви звели, – це мені найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокіших заходів, але пожаліла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумі щось недобре діється, у вас є якісь наміри. В інтересах установи я повинна знати їх, і я знатиму, обіцяю вам. Сестро Сюзанно, скажіть мені правду.
– Я сказала її вам.
– Я зараз піду, бійтеся мого повернення. Я сідаю і даю вам хвилину на роздум… Ваші папери, коли вони є…
– У мене їх немає.
– Або присяга, що в них була тільки ваша сповідь.
– Я не можу присягатися…
Вона хвилину помовчала, потім вийшла й повернулася з чотирма своїми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.
Я кинулася їм до ніг, благала їхнього милосердя. Вони кричали всі разом:
– Ніякого милосердя, паніматко, не давайте зворушити себе – хай віддасть папери або йде з миром.[13]
Я обіймала то тій, то тій коліна, казала їм, називаючи їх на ймення:
– Сестро Аґнесо, сестро Жулі, що я зробила вам? Чому ви підбурюєте настоятельку проти мене? Хіба я так робила? Скільки разів просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляєтесь, а не я.
Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:
– Дай твої папери, негіднице, або скажи, що в них було.
– Паніматко, – казали вони, – годі її просити! Ви занадто добра, ви не знаєте її – це непокірна душа, приборкати її можна тільки крайніми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гірше для неї!
– Паніматко, – казала я їй, – я не зробила нічого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.
– Це не та присяга, якої я хочу.
– Вона написала на нас, на вас якусь заяву вікарієві, архієпископові. Бог знає, як вона змалювала монастирські порядки, а поганому легко віри діймають. Паніматко, треба присоромити цю тварюку, щоб вона нам лиха не наробила!
– Бачите, сестро Сюзанно… – додала настоятелька.
Я зненацька підвелася й сказала їй:
– Я все, паніматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною раніше чи пізніше – яка різниця? Робіть зі мною, що знаєте: слухайтесь шаленства їхнього, доконуйте свою несправедливість…
І простягла їм руки. Черниці схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньої настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили мені ще хоч раз його поцілувати, – відмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мішком і повели, простоволосу й босу, коридорами. Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб ніхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги мої були в крові, руки позаклякали. Становище моє могло зворушити й залізні душі. Тим часом грубим ключем відімкнули двері підземної темної комірки, де мене кинули на мат, напівзгнилий від вологи. Там я знайшла шматок чорного хліба, кухоль води і якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кінця. На камені лежав череп і дерев'яне розп'яття.
Перша думка в мене була – щось зробити із собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звіром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподіяти собі смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзі сталося. Отам пробула я три дні. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моїх мучительок і казала:
– Скоріться настоятельці, і вийдете звідси.
– Я нічого не зробила, не знаю, чого від мене хочуть. Ох, сестро Клементіно, є ж Бог!..
Третього дня, годині о дев'ятій увечері, двері відчинились – то прийшли ті черниці, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашої настоятельки, вони оповістили, що вона чинить мені ласку й випускає мене на волю.
– Надто пізно, – мовила я, – лишіть мене. Я хочу померти тут.
Проте вони підвели мене й потягли. Привели мене до моєї келії. В ній була настоятелька.
– Я питалася в Бога про вашу долю, він зворушив моє серце, він велить мені змилосердитись над вами, і я скорилась. Ставайте навколішки й просіть у нього прощення.
Я стала навколішки й промовила:
– Молю тебе, Боже, прости гріхи мої, як ти молився за мене на хресті.
– Які гордощі! – скрикнули вони. – Вона порівнює себе до Ісуса Христа, а нас до євреїв, що розп'яли його!
– Не мене судіть, судіть себе, – сказала я.
– Це не все, – сказала настоятелька. – Заприсягніться мені святою покорою, що не розкажете ніколи про те, що трапилось.
– Погано ж ви вчинили зі мною, коли вимагаєте, щоб я мовчала. Присягаюсь, що ніхто, крім вашого сумління, про це не знатиме.
– Присягаєтесь?
– Так, присягаюсь.
Після цього вони стягли з мене одежу, в якій я була, й дозволили одягтися в мою власну.
Я застудилася, становище моє було небезпечне, все тіло в мене заніміло – адже кілька днів я жила краплиною води та крихтою хліба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тільки показує, яка сильна природа в молодому організмі – я одужала зовсім швидко, а коли вийшла, довідалась, що вся громада мала мене за хвору. Я знову почала виконувати монастирські обов'язки і посіла своє місце в церкві. Ні про свій папір, ні про молоду сестру, якій доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довіру, але наражається на небезпеку, зберігаючи мою записку. Згодом, за кілька днів по моєму виході з в'язниці, в хорі, в ту саму мить, як і тоді, коли я передала їй папірця, тобто коли ми поставали навколішки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дістала записку, в якій вона писала: "Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?.." Прочитавши, я скрутила папірця руками й ковтнула його.
Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збирається добре й лихе товариство, цікаве до співу. Голос у мене тремтів, я трохи втратила його.
По монастирях, як ніде, дбають про свої найдрібніші інтереси, тому мені дали пільгу – трохи волі. Сестри, якими я керувала в хорі, могли підходити до мене без перешкоди, серед них і та, кому я доручила свою записку. Під час перерви, коли ми були в саду, я відвела її набік, змусила співати, і поки вона співала, сказала їй:
– У вас багато знайомих, а в мене нікого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Мені краще вмерти, ніж накликати на вас підозру в тому, що ви допомогли мені. Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою ціною.
– Облишмо це, – сказала вона. – Що я маю зробити?
– Передати в певні руки мою заяву якомусь вправному адвокатові так, щоб він не знав, з якого вона монастиря, і дістати від нього відповідь, яку ви передасте мені в церкві чи деінде.
– До речі, – спитала вона, – що ви зробили з моєю запискою?
– Будьте спокійні, я її ковтнула.
– Будьте й ви спокійні, я поміркую про вашу справу…
Зважте, пане, на те, що, поки вона говорила, я співала, а вона співала, поки я відповідала, отже, наша розмова перемішувалася зі співом.