Переклав з французької Валеріан Підмогильний
Як вони зустрілись? Випадково, як і всі люди. Як їх було звати? А що це важить? Звідки вони їхали? Не здалеку. Куди їхали? А хіба знаєш, куди їдеш? Що казали? Пан мовчав, Жак казав – капітан мені говорив, що все добре й лихе, що нам трапляється на землі, написано на небі.
Пан. Не велика новина.
Жак. Капітан казав іще, що кожна куля, яка виходить з рушниці, має адресу.
Пан. І мав рацію…
По короткій паузі Жак скрикнув:
– Біс би його забрав, того шинкаря з його шинком!
Пан. Навіщо посилати до біса свого ближнього? Не по‑християнському.
Жак. А через те, що, впившись його поганеньким винцем, я забув напоїти коней. Батько помітив, розгнівався. Я голову похилив, а він узяв ціпка й добренько походив ним по моїх плечах. Тут якраз полк проходив на Фантенейські позиції; я з досади й записався. Прийшли ми, розпочався бій.
Пан. І ти дістав кулю на свою адресу.
Жак. Ви вгадали. Постріл у коліно, і тільки Господь Бог знає, до яких добрих і лихих пригод цей постріл спричинився. Коли б не цей постріл, не був би я, наприклад, ні закоханим ніколи в житті, ні кривим.
Пан. Так ти був закоханий?
Жак. Ще б пак не був!
Пан. І то через постріл?
Жак. Через нього.
Пан. Про це ти ніколи нічого не казав мені.
Жак. Атож.
Пан. А чому?
Жак. Бо ні раніш, ні пізніш це не могло бути сказано.
Пан. А саме оце надійшла хвилина розказати про своє кохання?
Жак. Хтозна.
Пан. Починай усе‑таки, про всяк випадок…
Жак почав історію свого кохання. Було це по обіді. Спека стояла. Пан заснув. Ніч захопила їх у полі. Ось заблукали вони. Як розгнівався ж тоді пан, як узявся щосили шмагати свого слугу батогом, а той тільки приказує щоразу:
– І це, мабуть, на небі написано…
Бачиш, читачу, – на добрій дорозі я, і тільки від мене залежить примусити тебе рік, два й три чекати повісті про кохання Жака, розлучивши його з паном і кожного з них повівши по всіх, яких тільки схочеться мені, пригодах. Що перешкодило б мені одружити пана й зробити з нього рогоносця? Спровадити Жака на острови? Вирядити туди й пана і вернути їх обох до Франції на одному кораблі? Як легко писати оповідання! Але досить з них лихої ночі, а з вас – цієї затримки.
Розвиднілося. Знову сіли вони на коні, рушили далі. Та куди ж вони їхали? Це вдруге ви вже питаєте мене про це, і вдруге я вам відповідаю: що вам до того? Якщо почну про їхню подорож, – прощай тоді Жакове кохання… Якийсь час вони їхали мовчки. Коли кожен трохи отямився від своєї печалі, пан сказав слузі:
– Ну, Жаку, на чому ж ми спинились у твоєму коханні?
Жак. Либонь, на розгромі ворожого війська. Ті тікають, ті женуться, кожен за себе дбає. Я зостався на бойовищі серед величезної купи вбитих і поранених. Другого дня мене та ще десяток інших кинули на воза й приставили до одного з наших шпиталів. Ох, пане, немає, мабуть, лютішого поранення, як у коліно!
Пан. Покинь жарти, Жаку!
Жак. Богом, пане, свідчуся, що не жартую. Там же тих кісток та сухожиль та ще всякої всячини, яку вони по‑своєму якось називають.
Хтось ніби як селянин, що йшов за ними, несучи на спині якусь жінку, почув їхню мову та й собі озвався:
– Ваша, пане, правда…
Не знати, до кого саме стосувалося це звертання, але Жак та його пан зустріли його незичливо, і Жак сказав до нескромного розмовника:
– А тобі яке діло?
– Таке діло, що моє це ремесло. Я – хірург, до послуг панових, і зараз доведу вам…
Жінка, яку він ніс на спині, промовила до нього:
– Пане лікарю, ходімо своєю дорогою й облишмо цих добродіїв, бо їм доводи не до вподоби…
– Ні, – відповів їй хірург, – я хочу довести їм і доведу…
І обернувшись, щоб доводити, штовхнув свою супутницю, вивів її з рівноваги й упустив додолу, а її нога заплуталась у полах його сукмани, і спідниці закотились їй на голову. Жак злазить, визволяє ногу бідного створіння й відкочує спідниці. Не знаю вже, чи перше він спідниці відкотив, чи ногу визволив, тільки ж виходячи з того, як галасувала ця жінка, – образилася вона тяжко. А пан Жаків казав хірургові:
– Ось воно що – доводити.
А хірург:
– Ось воно що – не хотів ти доводів слухати…
А Жак до жінки, яка була впала і він її підвів:
– Заспокойтесь, моя хороша, це ж не ваша, не пана лікаря, не моя і не мого пана причина: то на небі написано, щоб сьогодні, на цій дорозі, о цій годині пан доктор був балакучий, а пан мій і я – непривітні і щоб ви голову собі забили та показали свій задок…
Чим би стала в моїх руках ця пригода, коли б мені захотілося вам допекти! Я цій жінці поважності надав би, зробив би її небогою кюре із сусіднього села, збунтував би тамтешніх селян, улаштував бійки та кохання, бо, зрештою, ця селянка гарна була під сорочкою. Жак зі своїм паном помітили це, а кохання не завжди навіть чекає такої спокусливої нагоди. Чому Жак удруге не закохався? Чому він удруге не став суперником, і то вподобаним суперником свого пана? – А хіба була вже йому така пригода? – Знову питання! Так ви не хочете, щоб Жак продовжив повість про своє кохання? Скажіть раз назавжди: цікаво вам це чи нецікаво? Якщо цікаво, – посадимо знову селянку на спину її носієві, хай собі йдуть, і вернімось до наших двох подорожніх. Цього разу заговорив Жак і сказав панові:
– Отак воно на світі буває: ви ж ніколи в житті не були зранені й не знаєте, що таке постріл у коліно, а кажете мені, в кого коліно потрощене було і хто шкутильгає вже двадцять років…
Пан. Може, й твоя правда. Але через цього нахабного хірурга ти ще й досі на возі зі своїми товаришами, далеко від шпиталю, далеко від свого одужання й далеко від свого кохання.
Жак. Хоч що ви з вашої ласки про це думаєте, а коліно мені боліло люто, від труського воза, від вибоїстого шляху біль ще збільшувався, і від кожного поштовху я кричав несамовито.
Пан. Бо тобі на небі було написано кричати?
Жак. Напевне! Я геть зійшов кров'ю, і смерть мені була б, якби наш віз, останній у валці, не зупинився коло якоїсь хатчини. Тут я попросив, щоб мене зняли, і мене поклали на землю. На порозі стояла молода жінка; вона пішла до хати та зразу й вернулась зі склянкою і пляшкою вина. Я хильнув похапцем раз чи двічі. Вози, що поперед нас, рушили. Мене збирались кинути назад до гурту, але я, міцно вчепившись у вбрання тієї жінки й у все, що було коло мене, сказав, що на воза не хочу, що коли вмирати мені, то краще помру тут, ніж за два льє далі. Сказавши це, зомлів. Коли очунявся, – побачив, що лежу роздягнений на ліжку в кутку хатчини, а коло мене стоїть селянин, господар хати, його жінка, та сама, що мене порятувала, та кілька дітлахів. Жінка намочила край фартуха в оцет і натерла мені ніс та виски.
Пан. О, ледащо! О, дурисвіте!.. Поганцю, я бачу, до чого ти ведеш!
Жак. По‑моєму, нічого ви, пане, не бачите.
Пан. Хіба не в ту жінку ти закохаєшся?
Жак. А коли б і закохався, – що з того? Хіба в нашій волі закохатись чи не закохатись? А коли закохався вже, – хіба в нашій волі робити так, як ніби ти не закохався? Якби це було написано на небі, я й сам сказав би собі все, що ви збираєтесь мені сказати; та хоч надавав би собі ляпасів, хоч головою об стіну бився б, хоч волосся на собі рвав би, а нічого від того не змінилося б – дістав би мій добродійник роги.
Пан. Та коли по‑твоєму міркувати, – всякий злочин можна заподіяти зі спокійною совістю.
Жак. Тим, що ви оце зауважили, я й сам голову собі не раз сушив; та хоч як я розважав, а завжди вертаюся до слів мого капітана: "Усе добре й лихе, що трапляється нам на землі, написано на небі". Чи знаєте ви, пане, якийсь спосіб стерти те писання? Чи можу я бути не собою? А бувши собою, чи можу я робити інакше, ніж я роблю? Чи можу я бути собою й іншим? І відколи я на світі, чи була хоч єдина мить, щоб воно не так було? Проповідуйте, скільки хочете, може, ваші доводи й гарні, та коли в мені або на небі написано, щоб вони для мене були погані, – що ж я тут зроблю?
Пан. Про одне думаю: чи твій добродійник рогатим став через те, що так написано на небі, чи так на небі написано через те, що ти приставив роги своєму добродійникові?
Жак. І те, і те написано поряд. Усе написано заразом. Це – ніби великий сувій, що потроху розкручується.
Уявляєте, читачу, як міг би я тут роздмухати цю розмову на тему, що на неї стільки говорено й стільки писано за дві тисячі років, хоч досі не зрушено з місця? Якщо ви невдячні мені за те, що я пишу, – будьте вдячні за те, чого я не пишу.
Поки два наші теологи сперечалися, не розуміючи один одного, як воно буває в теології, заходила ніч. Вони проїздили місцевість, за всіх часів непевну, а тоді ще непевнішу, бо через кепське врядування та злидні там розвелося без ліку лиходіїв. Спинились вони в препаскудній корчмі. їм поставили пару розкладачок у кімнатці з перетинок, нещільно припасованих. Запитали вони вечерю. їм принесли брудної води, чорного хліба, й скислого вина. Вигляд у хазяїна, хазяйки, дітей і слуг був лиховісний. Поруч вони чули настримний сміх і галасливі веселощі дюжини розбійників, що випередили їх і захопили ввесь харч. Жак був досить спокійний, а його пан зовсім навпаки. Походжав занепокоєно сюди‑туди, поки його слуга наминав чорний хліб і жлуктив, скривившись, погане вино. Аж ось вони почули стук у двері – то був слуга, якого ті зухвалі й небезпечні сусіди наказали віднести на тарілці двом нашим подорожнім усі маслачки від з'їденої вже курки. Обурений Жак бере панові пістолі.
– Куди ти йдеш?
– Пустіть мене.
– Куди ти йдеш, питаю тебе?
– Провчити ту погань.
– Чи знаєш ти, що їх ціла дюжина?
– Хоч би й сотня, кількість не має значення, коли на небі написано, що сила не їхня.
– Щоб тебе чорти забрали з твоєю безглуздою приказкою!..
Жак виривається з панових рук, заходить до тих шибайголів у кімнату з набитим пістолем у кожній руці.
– Лягати зразу, – каже їм, – першому, хто ворухнеться, я прострелю голову…
Вигляд і голос у Жака були такі завзяті, що ці негідники, які життям дорожили не менш, ніж чесні люди, – мовчки повставали з‑за столу, пороздягались і полягали.