— Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо!
— Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він далі і всім, хто питав, по чому шкура, відповідав: — Мірка грошей штука!
— Він хоче нас дурити! — розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі — свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його.
— Шкури! Шкури! — передражнювали вони його. — От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! — кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били.
— Ну, — сказав він, коли повернувся додому, — буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб'ю!
Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав:
— Ти обдурив мене! Спочатку я повбивав моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки, — але більше ти не зможеш мене дурити!
Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув:
— Піду та й утоплю тебе!
Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов до церкви відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса.
— Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв'язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його.
— Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус. — Я такий молодий, а вже мушу вмирати.
— А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти, — сказав чередник.
— Розв'яжи лантух! — закричав маленький Клаус. — Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш!
— З великою охотою, — сказав чередник і розв'язав лантух, з якого враз вистрибнув маленький Клаус.
— Але ти подивись за моєю чередою, — сказав старий і вліз у лантух.
Маленький Клаус зав'язав його і погнав корів та биків на пасовище.
Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став набагато легший. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса.
"Он, бач, як стало легко! — подумав він. — Напевне, це тому, що я помолився".
Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув:
— Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене!
Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя — бачить, іде маленький Клаус і жене череду.
— Що таке? — здивувався великий Клаус. — Хіба я не втопив тебе?
— Звичайно, втопив! — сказав маленький Клаус. — Ти кинув мене півгодини тому в річку.
— А звідкіль же в тебе така чудова череда? — спитав великий Клаус.
— Це морська череда! — сказав маленький Клаус. — Я мушу розповісти тобі цілу історію і подякувати, що ти мене втопив, бо тепер я буду справді багатий! Ой, як було мені страшно, коли я був у лантусі! Вітер свистів мені у вуха, коли ти кинув мене з мосту в холодну воду. Я пішов зразу на дно, але не забився, бо там унизу росте ніжна, м'яка травиця. На неї я й упав. Лантух одразу розв'язався, і чудова дівчина в сніжно-білому платті, із зеленим вінком на мокрому волоссі взяла мене за руку і сказала: "Це ти, маленький Клаусе? Ну, на тобі спочатку маленьку череду! Недалеко звідси, на дорозі, пасеться друга, велика череда, я і її дарую тобі!" Тут я побачив, що річка для водяних мешканців була однаково, що шлях. Унизу, на дні, ходять і їздять вони від моря аж сюди, де річці кінець. Як там гарно! Повно квітів, свіжої трави! Риби, плаваючи у воді, шугали повз мої вуха, як пташки в повітрі. Які там гарні люди, а які череди пасуться коло рівчаків та канав!
— Але чому ти так швидко повернувся? — спитав великий Клаус. — Мене б не виманили звідти, якщо там добре.
— Ну, — сказав маленький Клаус, — це ж я не просто собі так зробив. Ти ж чув, що я тобі розповідав: морська дівчина сказала мені, що далі на шляху, — а шляхом вона називає річку, — пасеться друга череда, яку вона мені подарувала. Але ж я знаю, що річка робить закрути то туди, то сюди, і я б мусив зробити великий гак. Ні, я вирішив іти коротшим шляхом, вийти на сушу та й піти навпростець до того місця, де чекає на мене череда. Я виграю таким чином з півверсти!
— Ну ж щаслива ти людина! — сказав великий Клаус. — Як ти гадаєш, а я дістану таку морську череду, коли спущуся на дно?
— Напевне! — відповів маленький Клаус. — Але я не зможу тягти тебе до річки, — ти надто важкий для мене! Якщо хочеш, дійди сам і влізь у мішок — і я тебе з дорогою душею кину у воду!
— Дякую тобі! — мовив великий Клаус. — Але якщо я там не дістану ніякої череди, я, повір мені, коли повернуся, добре одлупцюю тебе!
— Та ні, все буде гаразд!
І вони пішли до річки.
Тільки череда побачила воду, так і кинулася до неї — вся худоба дуже хотіла пити.
— Бач, як поспішають! — мовив маленький Клаус. — Їм хочеться швидше додому!
— Так, так, ти краще поможи мені спочатку, а то одлупцюю, — сказав великий Клаус, влізаючи у великий мішок, який лежав на спині в одного бика. — Та поклади мені каменюку в мішок, а то я, боюся, не піду на дно!
— Підеш! — заспокоїв маленький Клаус. Але все-таки поклав у мішок велику каменюку, міцно зав'язав мішок і штовхнув у воду. Шубовсть! — і великий Клаус пішов прямо на дно.
— Ох, боюся, не знайде він там череди, — сказав маленький Клаус і погнав свою худобу додому.