Великий Клаус і Маленький Клаус

Переклад Оксани Іваненко

В одному селі жили два чоловіки, і обидва вони мали однакові імена, їх звали Клаусами. Але в одного було чотири коняки, а у другого лише одна. Щоб не сплутати цих Клаусів, того, хто мав чотири коняки, звали великим Клаусом, а того, хто мав лише одну, — маленьким Клаусом. От послухаємо, що з ними трапилось, — справжня історія!

Цілий тиждень мусив маленький Клаус орати своєю конячкою поля великого Клауса. За те великий Клаус давав йому своїх чотирьох — проте тільки раз на тиждень, та й то в неділю.

Ой, як помахував маленький Клаус своїм батіжком на всіх п'ятьох коней! Адже сьогодні всі вони були начебто його власні, хоч і на один тільки день.

Сонце весело сяяло, дзвони дзвонили, люди були у святкових вбраннях. Усі вони бачили маленького Клауса, який орав п'ятьма кіньми, і він був з цього дуже задоволений, ляскав батіжком і кричав:

— Hо! Hо, мої конячки!

— Не смій так казати! — говорив великий Клаус. — Твоя конячка лише одна!

Але, коли хто-небудь проходив повз нього, маленький Клаус забував, що не смів так казати, і кричав:

— Hо! Hо, мої конячки!

— Слухай, я тебе прошу не казати так! — вигукнув великий Клаус. — Якщо ти скажеш так ще раз, я стукну твою конячку по голові, і вона зразу здохне.

— Я не буду більше так казати! — відповів маленький Клаус. Але невдовзі хтось із знайомих проходив мимо і привітався до нього, і маленький Клаус подумав, який це у нього, напевне, важний вигляд, коли він оре аж п'ятьма кіньми своє поле, ляснув знову батіжком і закричав:

— Hо! Hо, мої конячки!

— Ось я тобі понокаю твоїх конячок! — закричав великий Клаус, узяв ціпок та так дав по голові його єдиній коняці, що та впала мертва.

— Ох, тепер нема в мене жодної коняки! — мовив маленький Клаус і заплакав.

Потім здер він з коняки шкуру, добре її висушив, поклав у мішок, закинув мішок за плечі та й пішов у місто продавати.

Йти треба було чимало, та ще великим темним лісом. Як навмисне, була негода, і він зовсім заблукав у лісі. Коли маленький Клаус вийшов на шлях, уже сутеніло, і було однаково далеко — і до міста йти, і додому назад вертатися. До ночі він ні туди, ні сюди не дістався б.

Саме край дороги стояв великий селянський двір. Віконниці в хаті були зачинені, але крізь них світився вогонь.

"Попрошу я тут дозволу переночувати", — подумав маленький Клаус, підійшов до дверей і постукав.

Хазяйка відчинила, але, дізнавшися, в чому справа, сказала, щоб він ішов своєю дорогою. Чоловіка, мовляв, нема вдома, а без нього вона не хоче пускати чужих.

— Ну, доведеться заночувати надворі, — сказав маленький Клаус, коли хазяйка зачинила двері перед його носом.

Коло хати стояв великий стіг сіна, а між стогом і хатою була маленька повітка під плескатою солом'яною стріхою.

"От я там і ляжу! — подумав маленький Клаус, глянувши на стріху. — Це буде чудова постіль, сподіваюсь, що чорногуз не злетить згори та не вщипне мене за ногу".

Це він подумав так через те, що на стрісі стояв чорногуз, — там було його гніздо.

От зліз маленький Клаус на повітку, ліг там і почав повертатися з боку на бік, щоб умоститися зручніше.

Віконниці не щільно затуляли вікна, і він міг бачити всю кімнату. А там стояв великий накритий стіл з вином, з печенею та чудовою рибою. За столом сиділи хазяйка і дяк — більше нікого. Вона частувала його, а він уминав рибу, бо це була його улюблена страва.

"От би й мені присусідитися до них", — подумав маленький Клаус і просунув голову у вікно.

Ой, який чудовий пиріг він побачив! Справді, це було у них якесь свято! Тут він почув, як хтось під'їхав до дому. Це повернувся хазяйчин чоловік.

Чоловік цей був дуже доброю людиною, але мав одну особливу рису — він не міг бачити дяків. Досить було йому зустрінути дяка, як він просто казився. Тому-то дяк ходив до його жінки, коли його не було вдома, а жінка і частувала його найкращими стравами. Коли вона почула, що повернувся чоловік, злякалася і почала просити дяка влізти в порожню скриню.

Той послухався, бо знав, що хазяїн не може бачити дяків. Хазяйка мерщій поховала всі страви в піч, щоб хазяїн бува не спитав, чому це на столі така вечеря.

— Ох, — зітхнув маленький Клаус на повітці, побачивши, як зникла вся їжа і питво.

— Хто там нагорі? — спитав селянин і, глянувши туди, побачив маленького Клауса. — Чого ти лежиш там? Іди краще до хати!

Маленький Клаус розповів, як він заблудився, і попросив знову, щоб його пустили переночувати.

— Ну, звичайно! — сказав селянин. — Але спочатку нам треба чимось підживитися.

Жінка зустріла їх дуже ласкаво, накрила стіл і поставила велику миску каші.

Хазяїн був голодний і їв з великим апетитом, але маленький Клаус ніяк не міг відігнати думку про печеню, рибу та пиріг, заховані в печі.

Під столом, коло його ніг, лежав мішок із шкурою коняки, яку він ніс до міста продавати. Каша йому була не до смаку, от він і наступив ногою на цей мішок, а суха шкура голосно зарипіла.

— Т-сс! — сказав маленький Клаус своєму мішку, але за кілька хвилин знову наступив на нього. Шкура зарипіла ще голосніше.

— Ей, що там у тебе в мішку? — спитав хазяїн.

— О, це в мене чарівник! — сказав маленький Клаус. — Він каже, щоб ми не їли каші, він наворожив нам повну піч печені, риби та пирогів!

— Отаке! — скрикнув хазяїн, відкрив швидко піч і побачив там чудові страви — все, що туди заховала жінка. Він гадав, що то наворожив чарівник!

Жінка нічого не могла сказати і витягла все з печі, і обидва вони взялися до печені, до риби, до пирогів. Тоді наступив маленький Клаус знову на свій мішок, і шкура зарипіла.

— Що він говорить тепер? — спитав хазяїн.

— Він каже, — відповів маленький Клаус, — що наворожив ще три пляшки вина. Вони стоять там, у кутку, за піччю.

Мусила хазяйка і вино поставити. Випив селянин вина, і йому стало дуже весело. Він був би не проти того, щоб мати й собі такого чарівника, який сидить у мішку в маленького Клауса.

— А чи може він викликати чорта? — спитав хазяїн. — Я б на нього подивився, бо я тепер веселий!

— Звичайно, — відповів маленький Клаус, — мій чарівник може все, що я накажу. Еге ж? — спитав він і наступив на мішок так, що той зарипів.

— Ти чуєш? Він каже — так. Але чорт — дуже страшний, краще не треба на нього дивитися.

— Та я його анітрохи не боюся. А який же він на вигляд?

— Та він викапаний дяк!

— Тьху! — сказав хазяїн. — Отака гидота! Треба вам знати, я бачити не можу дяків! Але що поробиш: я ж знатиму, що це чорт, і мені не буде так противно! До того ж я зараз хоробрий! Тільки хай він не підходить дуже близько!

— От я звелю зараз це моєму чарівникові, — сказав маленький Клаус, наступив на мішок і прихилив до нього вухо.

— Що він каже?

— Він каже, щоб ми відчинили ту скриню, що стоїть у кутку. Там причаївся чорт, але треба тримати віко, щоб він не вистрибнув.

— Так допоможіть мені! — попросив хазяїн і підійшов до скрині, де жінка сховала справжнього дяка, який там сидів і тремтів від жаху.

Селянин прочинив трохи віко і заглянув у скриню.

— Тьху! — закричав він і відскочив назад. — Ну, побачив його, побачив! Точнісінько наш дяк! Та й бридота ж!

Після цього вони ще випили і так випивали до пізньої ночі.

— Чарівника цього ти мені продай! — мовив селянин. — Проси, скільки хочеш, усе дам. Справді, хоч цілу мірку грошей!

— Ні, цього я не можу! — сказав маленький Клаус. — Ти ж подумай, скільки я користі маю від цього чарівника.

— Ох, мені так хочеться мати його! — сказав селянин і почав умовляти маленького Клауса.

— Ну, нехай, — сказав нарешті маленький Клаус. — Ти приязно прийняв мене, дав мені переночувати, хай уже чарівник буде твій за мірку грошей, тільки дивись, насипай повніше.

— Це ти одержиш! — сказав хазяїн. — Але скриню ти також візьми, я й години не хочу тримати її вдома. Звідки я знаю, може, він і досі сидить там?

Маленький Клаус дав селянинові мішок з висушеною шкурою і одержав за нього мірку грошей. Селянин подарував йому навіть тачку, щоб було на чому везти і гроші, і скриню.

— Бувай здоров! — сказав маленький Клаус і покотив тачку з грішми та скринею, в якій сидів дяк.

По той бік лісу була велика глибока річка. Вода в ній текла так швидко, що ледве можна було її перепливти. Через річку був перекинутий новий місток.

Маленький Клаус зупинився посередині і сказав навмисно голосно, щоб дяк у скрині почув:

— Навіщо мені ця дурна скриня? Вона така важка, ніби камінням напхана. Я тільки заморюся тягнути її далі. Краще кину її в річку. Припливе вона до мене додому — добре, не припливе — також нічого поганого з того не буде!

Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути у воду.

— Стривай! — закричав із скрині дяк. — Випусти мене спочатку!

— Ой! — закричав маленький Клаус, удаючи, що він злякався. — Він і досі там. Треба швидше кинути його у воду, щоб він потонув!

— Ой, ні, ні! — закричав дяк. — Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей.

— Ну, це інша справа! — сказав маленький Клаус і відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню у воду, і вони обидва пішли до його будинку, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей.

Тепер тачка була повна грошей.

— Ну, конячку я непогано оплатив! — сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей. — От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину конячку, але я йому не скажу правди!

І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно.

"Навіщо вона йому?" — подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки — може, щось пристане.

Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки.

— Що це таке? — здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса. — Звідки у тебе стільки грошей?

— Та це я вчора продав шкуру своєї конячки.

— Тобі багато заплатили! — сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та й повіз у місто продавати.

— Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він на вулицях. Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру.

— Мірку грошей за кожну! — сказав великий Клаус.

— Чи ти сказився? — закричали всі.