Подорож капітана Стормфілда до раю

ПОДОРОЖ КАПІТАНА СТОРМФІЛДА ДО РАЮ

I

Отак, пробувши в покійниках близько тридцяти років, почав я вже трохи непокоїтись. Не забувай, що я весь цей час мчав у просторі, мов комета. Та куди там комета! Знаєш, Пітерсе, скільки я їх перегнав?! Звісно, це не означає, що шлях бодай одної з них збігався з моїм, вони ж бо рухаються по довгій орбіті, схожій на петлю ласо, а я летів у потойбічний світ прямо, як стріла. Але іноді траплялося, що шлях котроїсь комети на якусь годину збігався з моїм, і тоді ми мчали наввипередки. Однак перегони ці щоразу виявлялися односторонніми, бо я проносився повз них так швидко, ніби вони стояли на місці.

Звичайно комета долає відстань не більше двохсот тисяч миль за хвилину. Певна річ, коли я натрапляв на одну з таких комет, як от, скажімо, комета Енке чи Галлея,– то вона, бувало, тільки промайне на мить і зникне. Цього, власне, й перегонами назвати не можна. Виходило так, ніби комета – товарний поїзд, а я – телеграма.

Та коли я вибрався за межі нашої астрономічної системи, мені почали попадатися комети зовсім іншого роду. У нас таких комет зроду-віку ніхто й не бачив!

Одної ночі, коли я отаким собі рівним ходом на всіх вітрилах мчав з попутним вітром,– гадаю, я долав десь так із мільйон миль на хвилину, а то й більше, але ніяк не менше,– я раптом помітив надзвичайно велику комету румби на три вбік від мого штирборту. Судячи з кормових вогнів, я розрахував, що курс її лежить на північ – північ-схід. Але вона летіла так близько до мого курсу, що я не хотів пропустити нагоди. Отож я відхилився на румб, закріпив штурвал і кинувся слідом за нею. Якби ти тільки чув, як я задзижчав, як полетіли на всі боки електричні пух і пір’я! Хвилини через півтори мене оточило електричне сяйво, що падало на багато миль навкруги і освітлювало простір так, неначе був білий день.

Комета, коли я вперше – помітив її, горіла вдалині блакитнуватим вогником, як напівпригаслий смолоскип, але вона ставала дедалі більшою, чим ближче я підлітав до неї. Я так швидко наздоганяв її, що, пролетівши приблизно півтораста мільйонів миль, уже потрапив у її фосфоресційний кільватер і від яскравого блиску нічого не міг розгледіти навколо. Ну, подумав я собі, так дуже легко й урізатися в неї. Отож я подався вбік і наддав ходи. Незабаром я порівнявся з її хвостом. Знаєш, на що це скидалося? Це було схоже на те, ніби якась дрібна комашина наблизилась до материка Америки. Швидкості я не зменшував ані на мить. Отак я пропливав повз корпус комети півтораста з чимось мільйонів миль і з її обрисів переконався, що не добрався навіть до талії.

Знаєш, Пітерсе, ми й не уявляємо собі, що таке тамтешні комети! Коли ти хочеш побачити справжню комету, гідну цієї назви, тобі треба вибратися за межі нашої сонячної системи – отам уже для них є простір, розумієш? Друже мій, я бачив там такі комети, які навіть без хвоста не вмістилися б в орбітах наших найбільших комет.

Отож пролетів я ще з півтораста мільйонів миль і порівнявся тільки з плечем комети, як сказав би ти. Я був дуже задоволений із себе, мушу тобі зауважити, аж доки не помітив палубного офіцера, котрий підійшов до борту і спрямував у мій бік підзорну трубу. І враз пролунала його команда:

– Гей, ви там, унизу! Ворушіться, швидше ворушіться! Підкинути в топки сто мільйонів більйонів мільярдів тонн сірки!

– Слухаю, сер!

– Підняти вахту зі штирборту! Всі на палубу!

– Слухаю, сер!

– Двісті тисяч мільйонів чоловік – підняти бомбрамселі й трюмселі!

– Слухаю, сер!

– Поставити ліселі! Підняти всі вітрила до останньої ганчірки! Усі від прови до корми!

– Слухаю, сер!

За секунду я зрозумів, Пітерсе, що нажив собі небезпечного ворога. Менше ніж через десять секунд комета перетворилася на сліпучу хмару розжареної до червоного парусини. Вона зайняла все небо, їй не видно було кінця-краю: здавалося, комета розпухла й заповнила собою весь простір навколо. А сірчаний дим із топок – о, ніхто не годен описати, як він клубочився і розпливався в небі, ані те, як він смердів. І ніхто не годен описати, як та страхітлива посудина наддала ходи. А який зчинився гвалт! Тисячі боцманів свистіли враз, команда, якої вистачило б заселити сотню тисяч світів із наш завбільшки, хором лаялася. Одне слово, нічого подібного я ще ніколи в житті не чув.

Ми скільки сили ревіли й гуркотіли поряд. Мені ще не траплялося комети, яка могла б випередити мене, отож я вирішив хоч луснути, а перемогти й цю. Я гадав, що нажив собі деяку репутацію в просторі, і сподівався підтримати її. Нарешті я завважив, що обганяю комету – не так швидко, як раніше, але все-таки обганяю. На борту комети почувалася збентеженість. Понад сто мільярдів пасажирів прибігли знизу, підійшли до борту й почали закладатись. Зрозуміло, від цього комета накренилась, і швидкість її зменшилася. Ой як же розлютився помічник капітана! Він врізався в юрбу з рупором у руці й загорлав щосили:

– На середину палуби! На середину палуби, ви...74, інакше я розтрощу вам голови, всім, до останнього ідіота!

Отож, друже мій, я потихеньку все обганяв комету, аж поки не проплив неквапливо повз прову цієї розкішної пожежі. На той час розбудили капітана, і він у самій жилетці й пантофлях, з розкуйовдженим волоссям і в одній підтяжці стояв серед яскравої заграви на прові разом з помічником. І який же в обох був кислий вигляд, скажу я тобі! Я просто не міг стриматись: приставив великого пальця до носа й закричав:

– Та-та! Та-та! Передати привіт вашим родичам?

Пітерсе, то була моя помилка! Еге ж, друже, я не раз потім жалкував за цим,– то була велика помилка! Бачиш, капітан уже відмовився був від змагання, але моє зухвальство переповнило чашу – цього він ніяк не міг стерпіти. Він обернувся до помічника й питає:

– Чи вистачить у нас запасу власної сірки на всю дорогу?

– Так, сер.

– Напевно?

– Так, сер. Вистачить з верхом.

– Скільки у нас вантажу для сатани?

– Тисяча вісімсот мільярдів квінтільйонів казарків.

– Прекрасно! Доведеться його підопічним трохи померзнути, поки прийде інша комета. Розвантажити корабель! Мерщій, хлопці, мерщій! Весь вантаж за борт!

Пітерсе, подивись мені в очі й не хвилюйся! Там я дізнався, що один казарк точнісінько дорівнює вазі ста шістдесяти дев’яти таких світів, як наш! І весь цей вантаж вони повикидали за борт. Падаючи, він позмітав чимало зірок так, ніби то були звичайнісінькі свічки і хтось погасив їх. Що ж до перегонів, то їм настав край. Як тільки комету розвантажили, вона промайнула повз мене так, наче я стояв на якорі. Капітан застиг на кормі біля задніх шлюп-балок; тепер уже він приставив великого пальця до носа й прокричав:

– Та-та! Та-та! Чи нема у вас передати що-небудь вашим друзям у Вічних тропіках?

Потім він підсмикнув другу підтяжку, пройшов на прову, і через три чверті години його посудина знову здавалася блідим блакитнуватим смолоскипом удалині.

Так, це була помилка, Пітерсе,– оті мої необережні слова. Либонь, я ніколи не перестану каятись у них. Якби я тоді придержав язика за зубами, я переміг би головного забіяку тверді небесної!

Та я трохи відхилився від головної теми своєї розповіді; повернуся, отже, до початку. Тепер ти розумієш, з якою швидкістю я мчав. Помчавши отак років з тридцять, я почав трохи непокоїтись. О, то було досить приємно: стільки відкрить дорогою; але все-таки ставало тоскно, ти розумієш? До того ж мені хотілося куди-небудь пристати. Я зовсім не мав наміру мандрувати вічно! Спочатку мені подобалася ця відстрочка, бо я потерпав, що можу потрапити в надто гаряче місце, але під кінець мені вже здавалося, що краще причалити хоча б і до... ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася ця невідомість.

І ось одної ночі – там завжди була ніч, якщо тільки я не пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, хоч я неминуче залишав її позаду вже через одну-дві хвилини і знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки розташовані зовсім не так близько одна від одної, як нам здається... Та про що це я?.. Ага, отже, одної ночі, пролітаючи по небу, я помітив довжелезний ряд мерехтливих вогників на далекому обрії. Як тільки я почав наближатися до них, вони стали пухнути й рости і зробилися схожі на величезні печі.

Я сказав собі:

– Їй-бо, прибув нарешті! І, здається, зовсім не в рай, як і слід було сподіватися.

Тут я зомлів. Не знаю, чи довго я лежав непритомний, але, мабуть, минуло чимало часу, бо коли я отямився, темрява вже розвіялась, все навколо було осяяне яскравим сонячним світлом і так легко дихалось м’яким запашним повітрям.

Переді мною простягався чудесний світ – осяйний, прекрасний, чарівний край! Те, що мені видалося за печі, насправді були брами заввишки на добрі милі, брами, зроблені з коштовних самоцвітів; прорізано їх було в стіні зі щирого золота, що тягнулася на всі боки без кінця й краю. Я попрямував до одної з цих брам, схожої на будинок у вогні. Тут я помітив, що все небо чорніє мільйонами людей, які простували до тієї самої брами. Який рев зчиняли вони на льоту! Навкруги все густо кишіло людьми, як мурашками,– я думаю, їх було кілька мільярдів.

Я спустився. Мене понесло до брами разом з юрбою. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав мене:

– Ну, швидше! Звідки ти?

– Із Сан-Франціско,– відповідаю йому.

– Сан-Фран... що? – каже він.

– Сан-Франціско.

Він спантеличено почухав голову, а потім питає:

– Це планета?

Їй-бо, Пітерсе, і треба ж таке бовкнути!

– Планета? – кажу я.– Це місто! І мало того, це одне з найбільших, найпрекрасніших і...

– Годі, годі! – каже він.– Розмовляти тут нема часу. Міста нас не цікавлять. Звідки ти, в загальному розумінні?

– О, – кажу я,– вибачте! Запишіть мене – з Каліфорнії.

Я знову завдав йому клопоту, Пітерсе! Він розгубився на мить, а тоді каже гостро й роздратовано:

– Я не знаю таких планет. Це що – сузір’я?

– О господи! – вигукнув я.– Сузір’я, кажете ви? Та ні, це штат.

– Чоловіче, нас тут не цікавлять штати. Чи скажеш ти мені нарешті, звідки ти взагалі, в широкому розумінні,– ясно?

– О, тепер я зрозумів вашу думку,– кажу я.– Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.

Пітерсе, ти не повіриш, але й це не допомогло. Хай буду я устриця, коли це не так.