Припізнений московський пашпорт

Переклав з англійської Володимир Держирука

I

Се було над вечером, в одній берлінській пиварни на вулици Фридриха. Довкруги якої сотки круглих столиків сиділи мущини; вони курили і пили; послужники-ж приносили щораз то нові гальби для загашеня спраги. Біля головних входових дверей сиділо кількох американських молодців, що прощали ся отсе після кілька-дневного огляданя німецької столиці.

– Чого-ж бо се ти перериваєш свою мандрівку в половині? – спитав один з молодців другого. – Що тебе так дуже тягне во свояси.

– Дійсно, – докинув другий. – Що се за дивовижа? Будь ласкав пояснити, бо се виглядає трохи на умове збоченє. Чи може затужив за домом?

Лице запитаного загоріло дівочим румянцем; він, після короткої задуми, признав, що причиною є туга.

– Ніколи не був я довго поза домом, – зачав говорити. – З дня на. день баную більше. Від тижня не бачив я приятеля, а се страшне. Бажало ся мені мою подорож довести до кінця, та не є тепер в силі. Се було для мене райським бажанєм, та без товариства неможливо. Коли-б я мав товариство! Та його нема. Мене звали звичайно місс Ненсі, коли я ще був хлопцем; і таким остався по нинішний день: з дівочою вдачою і соромливим. Не можу довше видержати! Мушу вертати домів.

Прочі молодці підбадьорювали його, як могли і сказали прямо, що він зробив велику ошибку житєву. Один знов додав, що перед поворотом треба конче оглянути Петербурґ.

– Ні, не говори мені сего! – крикнув хлопець. (Його звали Періш). – Се було, що правда, моєю найлюбіщою мрією, та я її викинув з голови. Не говоріть більше про се ні словечка! Ніхто мене не наклонить. Не можу йти сам один. Гадаю, що я умер би!

Він ударив рукою по кишени на грудех і додав:

– Ось-тут є моя охорона перед зміною погляду. Купив я тікет* і спальню до Парижа і нині в ночи виїжджаю. Пийте тепер, товариші, се на інтенцію мойого щасливого повороту.

Всі випили пиво на "ґуд бай" і – Альфред Періш лишив ся сам серед своїх думок і банованя. То се тільки на короткий час. Від сусідного столика підвів ся чоловічок в середнім віці, похожий на бізнесмена, з рішучими військовими манерами, гладкий і симпатичний. Він присів ся біля Періша і зачав говорити оживлено і поважно. Його очи, його лице, його постава, його ціле єство було живлене енерґією. Він був повний житя. Подав руку молодцеві, потряс нею сердечно і сказав без всякого вимушеня:

– Ви не можете... Дійсно, ви не можете вертати. Се було-б великою похибкою. Все будете сего жалувати. Дайте переконати ся, прошу вас.

Так богато сердечности було в тих словах, що молодець мимохіть був вдячний незнакомому. Незнакомий замітив се вражінє і дуже вдоволив он такою німою відповідию. Зачав отже говорити дальше:

– Ні, ні! Не робіть сего! Се буде похибкою великою. Я підслухав дещо, про що ви говорили; даруйте мені за се, але я сидів так близько вас, що не міг заткати уший. А мені се було невимовно прикро, що ви перериваєте вашу подорож а хтіли-б конче побачити Петербурґ! Ви маєте повне право побачити се місто. Се не так дуже далеко, – швидко, дуже швидко всьо полагодить ся, – а подумайте, які гарні спомини будете мали!

Туть зачав такими принадними красками описувати московську столицю, що Альфред Періш тільки отворив рот.

– Впрочім ви мусите побачити Петербурґ, мусите! Що за радість буде для вас, яка радість! Знаю се, бо знаю гаразд се місто, як гаразд знаю моє місце уродженя в Америці. Десять літ... я пізнав його через десять літ. Спитайте там кого-небудь; кождий вам се скаже; там всі мене знають, мене майора Джексона. Всі мене знають. Поїдьте! О, ви мусите там поїхати; ви мусите, дійсно.

Альфред Періш дав ся пересьвідчити. Він хтів їхати. Лице його говорило про се недвозначно, хоч язик мовчав. Аж опісля – давно хмара налягла його твар і він промовив сумно:

– Ох, ні! Неможливо! Мені годі їхати. Умру з туги.

Майор одвітив рішучо:

– З туги? Чому се так? Та-ж я поїду з вами!

Сі слова. прийшли нечайно. Молодець хитав ся. Може се був який обманець? Відки-ж бо взяли ся сі чемности і готовість до жертв для незнакомого молодця? Він глянув на повне, щире майорове лице і – зосоромив ся. А що не знав всяких дипломатичних крутарств, тому сказав отверто:

– О, ні, ні! Ви за добрі для мене; не можу жадним чином. Годі, щоб я дозволив на всілякі прикрости ради мене...

– Прикрости? Ніколи в сьвіті, любий молодче! Мені треба було до Петербурґа вибирати ся нині в ночи, на всякий случай. О девятій їду експресом. Ходіть, поїдемо разом. Не лишу вас на самоті ні на хвилину. Ходіть чим мерщій, говоріть!

Так отже сей викрут не поміг Альфредови. Шо-ж тепер робити? Альфред попав у зневіру. Він мусів отже шукати иншого способу і – найшов його. А що перед тим як його ужив, обдумав його із всіх боків і прийшов до перосьвідченя, що майор буде безрадний.

– Однак, одна справа нещасна є проти мене і через неї неможливо мені їхати. Дивіть, – і при тих словах добув куплені тікети і поклав їх перед майори на столі. – Дорога моя йде через Париж, а годі мені змінити їх на дорогу до Петербурґа; тай пакунки мої вже зачековані. А коли-б я хтів купити другий тікет, то забракло-б мені гроший, бо отсе ціла моя грошова сума, що при мині лишила ся. –– І поклав знов перед майора пятьсот-марковий банкнот.

В сій самій хвилі майор зловив тікет і купони, підвів ся скоро від стола і сказав радісно:

– Гаразд! Всьо гаразд! Тікет і купони на пакунки вони змінять в офісі на другі! Всьо зроблять для мене, бо вони всі мене знають. Сидіть тут кілька хвилин, а я сейчас верну.

Рівночасно зловив рукою банкнот і додав:

– Возьму сей банкнот зі собою, бо може треба буде дещо доплатити до тікетів. Може...

І сейчас вибіг з пиварні на двір.

II

Молодець остовпів. Всьо прийшло так нечайно. Так нечайно, дивно, неможливо. Його рот отворив ся, а язик не був в силі сповнити свойого обовязку. Хтів крикнути: "Лови його", та в грудях забракло сили; хтів пігнати ся за ним у слід, та ноги не могли поступити ся, а тільки дрожали; а далі захитали ся під ним і приневолили знов сісти у крісло. В голові заметушало ся, піднебінє висохло. Що йому тепер належить робити? Він не знав. Одна річ видавала ся конечною: треба постарати ся зловити сего опришка. Впрочім: на станції не видадуть гроший за тікет... А по що-ж йому було треба. сего тікета? Ні, він певно почимчикує на стацію і продасть тікет кому-будь за половину ціни. І то нині, бо завтрішної днини тікет буде без вартости. Такий звичай в Німеччині. Такі думки додали йому надії і сили; він підвівся і хтів йти. Та тільки поступив кілька кроків, почув нечайно, що вмліває. Сів знов на крісло, ослаблений від одної річи, що її замітив: за випите пиво треба було заплатити, а він не мав зломаного цента при душі. Був неначе в криміналі! Бог один знав хіба, що станеть ся, коли він схоче вийти з пиварні. А до того, не знав настільки німецької мови, щоби пояснити цілу подію і просити о поміч.

Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер*! Молодець підніс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядів на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов – неначе на тиждень часу – опісля увійшов знов.

Знов десять хвиль журби і – знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусідного столика і, здавалося, стояв там цілий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяці – вийшов.

Молодець зрозумів, що не був в силі пережити слідуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утікати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяців, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсім безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.

Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував* належність від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше... А очи молодця звертали ся до нього в тім часі благально, серце умлівало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надією.

Вейтер задержала ся знов, щоб сколєктувати гроші. Альфред промовив отже до себе: "Тепер або ніколи", і зачав прямувати до дверий. Один крок – два кроки – три – чотири... вже був близько дверий; пять… ноги під ним дилькотіли.... щось йде за ним тихим ходом... серце в нім завмирає... шість кроків – сім... він вже вийшов! – вісім – девять – десять – одинацать – дванацять... ох, хтось таки слідкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та... тяжка, долоня спочила на його рамені... Цілий ослаб і мало що не вмлів.

Оглянув ся... Се був майор. Він не питав, не показував жадного здивованя, але зачав говорити весело і щиро:

– Сі люди винні, чому мене не було так довго. В тікет-офісі новий урядник; він не знав мене і не хтів змінити тікета, бо се проти права. Тоді я подав ся до мойого старого знакомого, начальника стації, ви знаєте.... гей, повозка, повозка.... мусимо їхати до московського конзуляту*... О, так, а се вимагає богато часу. Але тепер є всьо в порядку: пакунки переважені, зачековані, тікет і спальня перемінені; всі документи маю в кишени; також і осталі гроші держу для вас. Гей, дорожкарю, їдь, а скоренько, щоб не дав молодцеви заснути!

Періш розрадував ся незвичайно, а дорожка* мчала ся дальше і дальше від пиварні. Вкінци він сказав прямо майорови, що лучило ся йому в пиварни і що він хоче вернути і заплатити свою належитість за пиво.

– О, се нічого, не журіть ся, – промовив майор спокійно, – всьо гаразд, вони мене всі знають, кождий мене знає. Я сам, як буду в Берліні, то при нагоді заплачу. Гей, дорожкарю, підганяй чим скорше, нема так богато часу на страту. Мусимо бути в московськім конзуляті.

До московського конзуляту приїхали вже по урядових годинах. В уряді не було нікого крім писаря.

Майор поклав свою визитівку на стіл і сказав по-московськи:

– Ну, тепер потвердіть пашпорт для отсього молодця як найск...

– Не маю на се власти, а конзуль виїхав.

– Виїхав? Куди?

– Виїхав на провінцію, де й живе.

– А коли верне?

– Хіба аж завтра.

– А громи би...