Розбійник Гуцик Буцик

Отфрід Пройслер

Сторінка 7 з 9

І знову, здійнявши вгору руки, він замахав ними в повітрі, вигукуючи при цьому громовим голосом:

Явися! Явися!

Хоч би де укрився:

У горах чи долах,

Власнику чобота!

Стань посеред кола,

Стань-бо, не барися!

Фокус-покус звершися!

Й цього разу його чаклування справдилося. Пролунав гуркіт, здійнявся язик полум'я — і посеред магічного кола як з-під землі виріс розбійник Гуцик-Буцик. Він був у теплій піжамі й шкарпетках. Спочатку якусь мить спантеличено розглядався довкола, та перегодя розсміявся.

— Лихолюбе, старий штукарю, ти мені подобаєшся! — вигукнув він. — Оце так чаклун! Вичаклував мене з моєї печери у свій кабінет! Ти глянь, і Касперль тут! А я сушу голову, куди ти щез…

— Замовкни! — урвав його великий чаклун Петрозілій Лихолюб. — По-перше, це не Касперль, а Зеппель, а по-друге, зараз же припини своє безглузде хихотіння, бо я не ручуся за себе.

— Але ж, Лихолюбе, мій давній друже, що з тобою? — спитав розбійник Гуцик-Буцик. — Чого ти такий роздратований?

— Я зараз скажу тобі, що сталося! Дременув хлопчисько, якого ти продав мені вчора. І це був не дурний Зеппель, а Касперль!

— Цього я не знав, — промовив Гуцик-Буцик. — Але ж ти великий чаклун! Чому ти не повернеш його своїми чарами?

— Я б давно це зробив, якби міг.

— Не можеш? — здивувався Гуцик-Буцик.

— Не можу! — відповів Петрозілій Лихолюб. — І знаєш чому? Бо ти спалив шапочку з китичкою? Збожеволіти можна! Ти йолоп, а не розбійник! Йолоп із йолопів!

Гуцик-Буцик здригнувся.

— Лихолюбе! — вигукнув він. — Я цього не подарую, це занадто! Я — йолоп? Візьми свої слова назад!

— Адзуськи! — Великий чаклун скреготнув зубами і, клацнувши пучками, вичаклував чарівну паличку. Якщо я обізвав тебе йолопом, то не помилився. Я — хазяїн свого слова! Абракадабра!

Він промимрив закляття і обернув Гуцика-Буцика в снігура[1] — справжнього маленького снігура. Пташок боязливо запищав і тріпнув крильми, перестрибуючи з ноги на ногу.

— Тобі й не снилося таке, — поглузував Лихолюб. — Але постривай, ще не те буде!

Він вичаклував також клітку для птахів. Потім узяв снігура, посадив його у неї й зачинив.

— Отак, мій любий, сиди й відгадуй свою долю! А тепер і до тебе, Зеппелю, маю діло?

Зеппель тремтів як осиковий листок, спостерігаючи за тим, що сталося з Гуциком-Буциком. Коли великий чаклун звернувся до нього, серце його так і покотилося в п'яти. Зараз, напевне, Петрозілій Лихолюб зачаклує і його…

Але він помилився.

— Ти вмієш чистити картоплю? — спитав великий чаклун.

— Так, — відповів Зеппель, не знаючи, до чого хилить чаклун.

— Непогано, тоді марш на кухню! Рано-вранці, коли я повернуся додому, я з радістю з'їм смаженої картоплі. Клітку почепи на кухні. Нехай Гуцик-Буцик цвірінькає, коли ти працюватимеш. Начистиш дванадцять відер картоплі, покришиш її кружальцями і тільки тоді можеш лягати спати.

— А ви? — спитав Зеппель.

— Я полечу на своєму чаклунському плащі шукати Касперля. Я мушу зловити цього хлопчиська! Він не вислизне у мене з рук, інакше не був би я великий чаклун Петрозілій Лихолюб. А потім я швидко поквитаюся з ним.


Кінець чаклуна Лихолюба

Щоб краще бачити в темряві, великий чаклун Петрозілій Лихолюб надів свої нічні окуляри. Поквапом зійшов він на замкову вежу, осідлав свого чаклунського плаща і шугонув угору. Та хоч як пильно вдивлявся, хоч які обшири облітав, заглядаючи в кожен закуток, йому не судилося знайти Касперля.

Тим часом над Високою Галявою зійшов місяць. Одразу з-під коріння сосни стало пробиватися, сріблясто виблискуючи, феїне зілля, і Касперль нарвав його цілий жмут. Тепер він був для Петрозілія Лихолюба невидимим і навіть нічні окуляри на чаклуновім носі не могли нічим зарадити.

Тримаючи в правій руці феїне зілля, а ліву руку в кишені штанів, Касперль вирушив у зворотну путь. Двічі чи навіть тричі було так, що Лихолюб на своєму чаклунському плащі прошумів над ним. Касперль тоді злякано втягував голову в плечі, пригинався. Та якби й не пригинався, однаково б Лихолюб його не помітив, хоч летів так низенько, що Касперля обдавало повітряною хвилею.

Феїне зілля робило хлопця не тільки невидимим. Поклавши кілька квіточок у кишеню, він перестав відчувати втому. Ноги самі несли його, і на світанку він щасливо дістався до чаклунського замку.

Брама була замкнена. Касперль торкнувся її феїним зіллям, вона відчинилася, і він увійшов. Але цієї миті в повітрі щось зашуміло, просвистіло, і коли Касперль подивився вгору, то побачив Лихолюба, який саме сів на замковій вежі. Можливо, чаклун не запідозрив нічого такого.

Проте повз увагу Петрозілія Лихолюба не пройшло те, що кілька хвилин тому замкова брама відчинилася й відразу зачинилася.

— Ого! — вигукнув він. — Що б це могло означати, хай йому грець?! Хтось, кого я безсилий побачити, проник у мій замок! Але хто це, прокляття на нього та його бабусю!

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками і вичаклував чарівну паличку.

— Хоч би де він сховався, я знайду його і жорстоко покараю за нечувану витівку! — гнівно вигукнув чаклун. — О громи та блискавки, присягаю вами!

Перестрибуючи через три приступці, великий чаклун збігав гвинтовими сходами на перший поверх. Тим часом Касперль уже досяг склепу і мчав темним коридором до підземного озера. Цього разу йому не знадобився ліхтар, адже він тримав у руці феїне зілля. Він бачив у темряві, як кіт.

Перші двері, другі і нарешті треті…

— Я тут і маю зілля! Скажи, що я повинен зробити! — озвався Касперль.

— Подай руку і витягни мене нагору! — відповіла Унка.

Касперль ліг на долівку і простяг Унці праву руку, в якій тримав феїне зілля.

— Ні, подай ліву, — квакнула Унка. — Спочатку допоможи мені вилізти з води!

Знадвору, біля входу до склепу, пролунав грізний голос чаклуна Лихолюба. Він помітив одчинені двері. Страшна підозра виникла в нього. Вибухнувши лайкою та прокльонами, чаклун загуркотів сходами. Через кілька хвилин він міг з'явитися тут.

— Хутчіш! — благала Унка.

Касперль підхопив її лівою рукою і посадив поруч на долівці. Тим часом Лихолюб був уже зовсім близько. Він так гучно кричав, лаявся, що склепіння аж дрижало.

— Мерщій торкнися мене феїним зіллям! — вигукнула Унка.

Касперль торкнувся.

У цю мить великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб проскочив крізь останні двері. Але враз прикипів на місці, розкривши рота.

Злякався й Касперль — але не погляду злого чаклуна! Він злякався світла, що несподівано залило підземелля. Воно сліпило його, і він мусив заплющити очі. Коли ж розплющив їх, то побачив біля себе красуню-дівчину.

Вона світила немов сонце. Усе на ній — обличчя, руки, коси та довга золота сукня — було невимовно гарне.

"Ох, якщо я довше споглядатиму цю красу, то осліпну", — подумав Касперль.

Та що вдієш! Він не міг одвести очей від дивного видива. То примружить ліве око і дивиться правим, то примружить праве і дивиться лівим.

Петрозілій Лихолюб стояв, притулившись до стіни, ніби громом уражений. Обличчя його було біліше від сиру, коліна трусилися, по лобі збігали жовті краплі поту. Він силкувався заговорити — марно. Чаклун зовсім розгубився, і чарівна паличка вислизнула йому з рук.

Чарівна паличка впала на підлогу. Фея Амариля торкнулася її носочком, паличка покотилась і булькнула в озеро.

Петрозілій Лихолюб нарешті оговтався.

— Під три чорти! — закричав він.

Чаклун кинувся вперед за паличкою, але спізнився. Його пальці вхопили тільки повітря. Він спіткнувся — фея Амариля і Касперль ледве встиглій Відхилитися — й сторчма полетів у чорну глибінь. Пролунав моторошний крик, і; за мить безодня поглинула чаклуна: вода, клекочучи, зімкнулася над ним.


Пані фея

До півночі Зеппель морочився з картоплею, долаючи дрімоту. Страх перед великим чаклуном Лихолюбом одганяв од нього сон. Як тільки він почистив та покришив останню картоплину, тут же на табуретці й заснув, схиливши голову на край столу.

Зеппель спав, але й уві сні не переставав працювати. Перед ним здіймалася висока гора картоплі. Він чистив, чистив і ніяк не міг дочистити. Гора не меншала, навпаки — росла. Нарешті зайшов на кухню Лихолюб. Побачивши, що бідолашний Зеппель і досі не впорався, страшно кричав, гупав ногами, аж Зеппель упав із табуретки й прокинувся.

І ось тепер, сидячи на підлозі, він тер спросоння очі. За вікном уже сірів ранок, і Зеппель збагнув, що то був усього-на-всього сон. Але ж Лихолюб кричав, лаявся, і це йому не приснилося, це було насправді. Його гучний лемент луною котився по замку.

Снігур у клітці також прокинувся. Він пурхав то вгору, то вниз, нацвірінькував Зеппелеві повні вуха.

— Замовкни! — крикнув Зеппель.

Він підбіг до дверей і приклав вухо. Який ґедзь укусив великого чаклуна, що він так розрепетувався !

Та враз Лихолюба не стало чути. На якийсь час запала тиша, мертва тиша. Потім знову закричав великий чаклун, але цього разу то був несамовитий зойк.

"Що з ним?" — подумав Зеппель.

Він натис на клямку, відчинив двері і вийшов у коридор. Але там нікого не побачив і не почув…

Та раптом на склепових сходах застукотіли кроки, засяяло світло. Хтось піднімався нагору. Але це був не великий чаклун Петрозілій Лихолюб — це був Касперль!

Голосне зітхання вирвалось із Зеппелевих грудей. Він кинувся з розкритими обіймами до друга.

— Касперль!

На радощах він безтямно затис його.

— Зеппель! — вигукнув Касперль. — Я думав, ти в розбійниковій печері! Що ти тут робиш?

— Я? — перепитав Зеппель. — Чистив картоплю, а тепер просто не тямлю себе з радощів! Але скажи-но…

Аж тут він помітив фею Амарилю. Вона піднялася сходами слідом за Касперлем. Зеппель глянув на неї й обімлів.

Хто ця пані? — спитав він.

— Ця пані — фея! — відповів Касперль. — Фея Амариля.

— Яке гарне ім'я, воно їй личить!

— Правда? — озвалася фея Амариля й усміхнулась. — А ти хто?

— Він? — мовив Касперль, бо збентежений Зеппель не спромігся відповісти одразу. — Це мій друг Зеппель. Найкращий друг на світі. Але як він тут опинився, я також не знаю… Нехай він сам розкаже. Починай, Зеппелю, ну…

Проте фея Амариля випередила:

— Він розкаже нам надворі. Ходімте на волю. Лихолюба вже нема живого, тож і замок нехай щезне. Я його…

— Що?.. — спитав Касперль.

— Це ви самі незабаром побачите.

Фея Амариля взяла одного та другого за руку. Вона хотіла вивести їх, але Зеппель ураз звільнив свою руку.

— Зачекайте хвилинку, я лиш заберу дещо!

Він побіг на кухню й повернувся з пташиною кліткою.

— Що це? — здивувався Касперль. — Пташеня?

— Авжеж, — лукаво всміхнувся Зеппель. — Снігур, особлива порода.

Фея Амариля вивела хлопців за замкову браму і звеліла їм одійти аж на узлісся.

1 2 3 4 5 6 7