Розбійник Гуцик Буцик

Але не зараджу нічим. Що хотів, те й маєш. Не пхай носа до чужого проса!

Зеппель не міг йому відповісти — він досі чхав.

— На здоров'я, Касперлю! — вигукнув розбійник Гуцик-Буцик.

Він сказав "Касперлю"?

— Я не Касперль, — крикнув Зеппель і знову чхнув.

— Ні, ні, — глузував Гуцик-Буцик. — Я знаю, що ти не Касперль, ти константинопольський імператор.

— Та ні, я — Зеппель!

— Авжеж, авжеж, а я — поліцай Дімпфельмозер, коли тобі це до вподоби.

— Але ж я Зеппель насправді!

— Затули писок! — заревів розбійник. — Морочитимеш мене ще, три шкури з тебе здеру. Та годі-бо…

Дзелень-дзелень-дзелень…

На вході до розбійникової печери задзеленчав дзвінок.

— Може, знаєш, чого він там дзеленчить? — спитав Гуцик-Буцик. — Ні, ти не знаєш, я маю тобі пояснити. Той дзвінок сповістив, що твій дружок Зеппель щойно шурхнув у яму, точніше сказати, у пастку! Авжеж! Ти дуже здивувався, тобі аж мову одібрало? Не хнюп носа, розбійника Гуцика-Буцика не зловили навіть спритніші люди.

Гуцик-Буцик зареготав, наче грім загоготів, і поляпав себе по стегнах. Затим дістав під ліжком кілька вірьовок та мішок.

— Зараз я принесу сюди твого дружка Зеппеля, аби тобі не було самотньо, — сказав він, — Тим часом добряче помізкуй, ти — Касперль чи ні! Бажаю приємних хвилин!

Сумна перспектива

Відтоді, як вони із Зеппелем розлучилися, хащі на "його" сліду чимдалі густішали. Він кляв у душі не лише розбійника Гуцика-Буцика і злощасну дорогу, геть устелену корчами та колючками, а й Зеппелів капелюх.

Капелюх з'їжджав йому на обличчя раз у раз. І хоч як часто Касперль стягував його на потилицю, через кілька кроків він знову сидів у нього на носі.

"Спробую надіти його задом наперед, може, краще буде", — подумав Касперль і обернув капелюха.

Але й це нічого не дало.

Чим частіше Касперль збивав дурного капелюха на потилицю, Тим частіше зелений Зеппелів капелюх з'їжджав на очі — аж поки раптом щось затріщало, загуркотіло, і Касперль разом із Зеппелевим капелюхом провалився у прикриту хмизом яму-пастку, в одну з багатьох, налаштованих довкруж розбійникової печери.

От і сидить він на глибині метрів зо три, наш добрий Касперль, та чухає собі м'яке місце. Яке щастя, що він не розбився! А міг би, коли б яма глибша і щось тверденьке підвернулось.

"Як безглуздо, — думав Касперль. — Чотири прямі гладенькі стіни і нічого більше. А треба ж колись йому вибратися звідси…"

Та в нього є ще Зеппель! Він напевно знайде і витягне друга.

Касперль нашорошив вуха. Йому здалося, ніби хтось іде. Той "хтось", на жаль, був не його друг Зеппель, а розбійник Гуцик-Буцик! Касперль не відчув страху, коли над ямою з'явилося розбійникове обличчя з розпатланою чорною бородою.

— Агов, Зеппелю! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Сподіваюся, ти не скрутив собі в'язи! Чому не привітаєшся з любим дядечком? Бачиш, прийшов сам дядечко Гуцик-Буцик, аби допомогти тобі вилізти з ями. Ти ж хочеш вилізти?

Касперль кивнув. Звичайно, що йому робити тут? Йому б лишень нагору, а там видно буде. Може, випаде нагода втекти.

— Послухай-но, — мовив Гуцик-Буцик. — Зробиш так, як я скажу! Ось я спускаю тобі на вірьовці мішок. Лізь у нього, Зеппелю!

— У мішок? — завагався Касперль.

— Авжеж. У мішок. Так я тебе витягну, бо не знаю, як інакше. Ну ж бо, ворушися, хай тобі грець! Не забудь там свого капелюха!

Ой, справді, Зеппелів капелюх!

Касперль підняв його з дна ями й надів. Потім він заліз у мішок, і розбійник Гуцик-Буцик хутенько потяг за вірьовку. А витягши Касперля нагору, розбійник зробив те, що зробив би й Касперль на його місці: він зав'язав мішок. Тепер бранець був у нього в руках.

Ні борсання, ні крики не зарадили: Гуцик-Буцик підхопив мішок на плечі й поніс до свого розбійницького житла.

— Ну, от ми й зустрілися! — сказав він, кинувши ношу на долівку біля Зеппеля. — Тепер ми безперечно з'ясуємо, хто з вас Зеппель, а хто — Касперль.

Розбійник розв'язав мішок, але настільки, щоб Касперль міг лише вистромити голову — голову під Зеппелевим капелюхом.

— Може, ти, нарешті, признаєшся, що ти Зеппель? — закричав він до Зеппеля.

Зеппель і цього разу хотів сказати, що він Зеппель. Але Касперль випередив його і закліпав очима. Хіба ж так користі буде більше, коли розбійник їх сплутає?

— Хлопче, чому не відповідаєш?

— А що йому вам відповісти? — мовив Касперль замість друга. — Ви самі краще все знаєте, пане Буцику-Гуцику!

— Буцику-Гуцику?! Мене звати Гуцик-Буцик!

— О, вибачте, пане Куцику-Пуцику!

— Телепень!

— Чому?

— Бо мене звати Гуцик-Буцик, матері твоїй ковінька! Не можеш запам'ятати найпростішого імені?

— Авжеж, можу, пане Гудзику-Пундику!

Гуцик-Буцик узяв дрібку нюхального тютюну.

Він зрозумів, що злитися недоречно. Хлопчисько, цей Зеппель, мабуть, такий же дурнуватий, як і його вигляд у капелюсі.

Розбійник поважно розгортав свою велику барвисту хусточку.

Він чхнув і висякався.

Добре витерши носа і сховавши хусточку в кишеню, Гуцик-Буцик аж тоді підступив до Касперля та Зеппеля і, встромивши великі пальці за широкий пояс, звернувся до них із такою промовою:

— Ви хотіли мене вистежити, а самі опинилися в моїх руках. Інакше не могло й бути. Через те я не маю до вас ні крихти жалю. Вам я міг би порозпорювати животи або поскручувати в'язи. Але це не в моїх планах. Чому ні?

Він узяв із табакерки ще одну понюшку тютюну і чхнув, перш ніж провадити далі.

— Тому що я придумав для вас щось краще! Тебе, Касперлю, — він показав на Зеппеля, — я посаджу на ланцюг, ти лишишся в моїй печері і працюватимеш на мене доти, доки не зчорнієш. А тебе, Зеппелю, — Гуцик-Буцик показав на Касперля, — я продам!

— Ой-йой-йой! — застогнав Касперль. — Продасте?! Кому?

— Кому? — Гуцик-Буцик посміхнувся. — Великому та злому чаклунові Петрозілію Лихолюбу, моєму давньому другові.

Петрозілій Лихолюб

Це був справді великий чаклун. Він легко міг обернути людину в тварину, з бруду зробити золото, а от зняти своїми чарами з картоплини лушпайку, хоч як старався, не міг. Коли йому набридло їсти тільки локшину чи перлову кашу, він надівав фартух і брався до марудної роботи — чистив картоплю,

"І все тому, що я не маю служника" — подумки зітхав великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб.

"А чому я не маю служника?"

"Бо не знайшов підходящого, — відповідав сам собі чаклун. — Насамперед, мій служник має бути дурнем. Тільки дурня я можу прийняти у свій замок, він не розгадає моїх чаклунських таємниць. Адже чаклуни, коли вони працюють, не зовсім уважні. Поки я вошу оберну в гриба… ет, краще сам начищу картоплі, хоч це мені не до шмиги".

Петрозілій Лихолюб так поринув у роздуми, що забув про роботу. Коли ж він знову почав орудувати ножем, знадвору раптом задзеленчав дзвінок.

— Хвилинку! — гукнув великий чаклун Петрозілій Лихолюб. — Вже йду!

Він вибіг у сіни, взявся за важкий засув, щоб відчинити двері замку. Але в останню секунду схаменувся — на ньому ж фартух! О небо, Петрозілій Лихолюб і у фартусі: тільки цього не вистачало, щоб хтось побачив його в такому недостойному наряді!

Дзвінок задзеленчав удруге.

— Йду, йду! — вигукнув Лихолюб.

Він зірвав фартух — але куди ж його?

— Фокус-покус!

Великий чаклун Лихолюб клацнув пучками — і фартух поплив у повітрі просто на кухню й зачепився за гачок біля буфета.

Дзвінок задзвонив утретє.

Петрозілій Лихолюб відсунув засув і одчинив двері. Надворі з мішком за плечими стояв розбійник Гуцик-Буцик.

— Ой, кого я бачу! — вигукнув великий чаклун. — Мій давній друже, ти ще досі живий? Радий тебе бачити, заходь!

— Залюбки, — відповів Гуцик-Буцик.

Петрозілій Лихолюб повів його до свого кабінету. Високої честі удостоївся Гуцик-Буцик, — великий чаклун приводив сюди тільки своїх найкращих друзів. Звичайних гостей він приймав (якщо коли-небудь приймав) у замковій залі.

У кабінеті вздовж усієї стіни стояла книжкова шафа, заповнена грубезними, у шкіряних палітурках, книгами. Стоси книг лежали також на письмовому столі, підвіконні та підлозі. Над письмовим столом зі стелі звисав крокодил, звичайно, опудало. У кутку, коло шафи, тулився людський скелет, в його кістлявій правій долоні горіла свічка.

Петрозілій Лихолюб усівся в крісло за письмовим столом і показав рукою ще на одне крісло, що стояло навпроти.

— Прошу сідати, мій давній друзяко!

Гуцик-Буцик сів.

— Понюхаєш табаки? — спитав великий чаклун.

— Як завжди, з приємністю!

Лихолюб клацнув пучками і долонею набрав повітря. З нічого він вичаклував срібну табакерку і простяг її Гуцику-Буцику.

— Будь ласка, на!

Гуцик-Буцик загріб із табакерки чималеньку понюшку і глибоко нюхнув. Він так жахливо чхнув, що опудало крокодила гойднулося і ледве не зірвалося зі стелі.

— О гемонське зілля! Це справжній тютюн. Гостріший, ніж товчене скло! Де ти його роздобув?

— Власний виріб, — відповів чаклун Лихолюб, — особлива суміш марки "Утіха для носа". Візьми собі ще понюшку!

Гуцик-Буцик ураз аж прояснів: йому в голову сяйнула думка. Він понюхав і чхнув. Потім сказав:

— Чому б нам не облагодити одне дільце?

— Дільце? — здивувався Лихолюб.

— Авжеж. Із нюхальним тютюном.

Лихолюб зморщив носа.

— А що ти мені натомість запропонуєш? — спитав він. — Ти ж знаєш, що в мене грошей хоч греблю гати!

— Хіба ж я кажу про гроші? — мовив Гуцик-Буцик. — Я дам тобі щось краще. Ну ж бо, відгадай!

Петрозілій Лихолюб нахмурив лоба й замислився. Виждавши хвилину-дві, Гуцик-Буцик заговорив:

— Я тобі допоможу. Це те, що ти давно шукаєш і марно…

— …що я давно шукаю і марно! — Великий чаклун насторожився. — Може, нову чаклунську книгу?

— Ні, служника!

— Га, справді? — вигукнув великий чаклун Лихолюб. — Служник? До того ж і дурний як треба?

— Дурнішого немає, — відповів розбійник Гуцик-Буцик.

— То де ж він?

— Тут, у мішку!

Гуцик-Буцик розв'язав гичку, і мішок з'їхав додолу. Касперль у Зеппелевім капелюсі постав перед ними.

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками і вичаклував окуляри. Він надів їх на ніс і прискіпливо оглянув Касперля. Касперль зобразив дурнувате обличчя, яке тільки міг.

— Чи він справді такий дурний, як з вигляду? — спитав великий чаклун Лихолюб.

— Анітрохи не менше, — відповів Гуцик-Буцик.

— Чудово! — зрадів Лихолюб. — Пречудово! Як його звати?

— Зеппель!

— Так, так.