Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього. Їй мало!
— Гаразд, — погодився Абраксас. — Вона підло повелася. Але мститися?!
— Я їй начаклую замість носа свинячий писок! — засичала мала Баба Яга. — І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров'ячий хвіст!
— Коров'ячий хвіст і цапину бороду? — спокійно промовив ворон. — Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж така сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме твої чари.
— Ти так гадаєш? — Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. — Добре! — сказала вона. — Тоді я придумаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені?
— Припустимо, — погодився Абраксас. — Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш.
— Чому? — здивувалася мала Баба Яга.
— Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!
Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона:
— Ти не жартуєш?
— Анітрохи, — відповів Абраксас. — На твоєму місці я добре над цим поміркував би!
А мітли у вас є?
Що робить мала Баба Яга, коли намуляє собі ноги? Бере трохи жаб'ячої ікри, мишачого посліду, домішує туди жменю подрібнених зубів кажана і довго варить усе це на вогнищі. А тоді змащує тим варивом рани, проказуючи замовляння з чаклунської книги. І ноги вмить гояться.— Так, одне зроблено, — з полегкістю промовила мала Баба Яга, коли вариво і замовляння зробили своє.
— Уж не кульгатимеш? — спитав Абраксас.
— Сам подивися! — І мала Баба Яга босоніж пішла в танок по хаті.
Потім вона надягла панчохи і взулася в черевики.
— Куди це ти зібралася? — здивувався ворон.
— В село! І ти ходи зі мною.
— Далеченько! — вигукнув Абраксас. — А мітли в тебе немає! Доведеться пішки йти.
— Отож-бо й воно! — мовила мала Баба Яга. — Я не хочу більше ходити пішки. Через це й треба йти в село.
— Ти що, надумала поглузувати з мене?
— Чого б то? Просто я хочу купити собі нову мітлу, звичайно, коли ти не заперечуєш.
— Ну, це інша річ! — зрадів Абраксас. — Тоді й я піду з тобою. Бо знов десь забаришся.
Дорога в село йшла через ліс. Іти доводилося по слизькому, покрученому корінні, по гострому камінні, крізь колючу ожину. Правда, воронові було байдуже: він вигідно вмостився на плечі малої Баби Яги і пильнував тільки, щоб якась гілка не стьобнула його по голові.
Зате мала Баба Яга раз у раз спотикалася об коріння дерев, чіплялася спідницею за гілля кущів.
— Ну та й дорога! — сердилась вона. — Одне тішить, що скоро я знов літатиму.
Невдовзі вони дісталися до села і зайшли в крамничку Балдуїна Перчинки. Пан Перчинка, звісно, нітрохи не здивувався, що мала Баба Яга з ученим вороном завітали до його крамнички. Адже він зроду не бачив справжньої чаклунки, а тому мала Баба Яга здалась йому звичайною бабусею з сусіднього села.
Він гречно привітався з нею. Вона так само гречно відповіла.
— Що бажаєте? — люб'язно спитав крамар. Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.
— Будь ласка, пригощайтеся! — Вона подала воронові пакуночок з цукерками.
— Красно дякую! — каркнув Абраксас.
— Учений птах! — шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. — Що ви ще бажаєте?
— Є у вас мітли? — спитала мала Баба Яга.
— Аякже! — вигукнув пан Перчинка. — Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…
— Ні, дякую, мені потрібна мітла!
— З держаком чи без?
— З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.
— Ось цей вам підійде? — догідливо спитав крамар. — Довшого тепер, на жаль, немає…
— Мабуть, підійде, — сказала мала Баба Яга. — Я беру мітлу.
— Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, — запропонував Перчинка. — Вам так зручніше буде її нести.
— Ви дуже уважні, — посміхнулася Баба Яга, — але не треба.
— Ваша воля! — Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. — Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…
"Слуга", — хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і — шух! — мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!
Пан Перчинка очам своїм не вірив.
"Ой лишенько! — подумав він. — Чи це, бува, мені не сниться?"
Добрі наміри
Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!
Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.
— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в'язи! З глузду з'їхала, чи що?
— Це не я! Це мітла! — вигукнула мала Баба Яга. — Вона мене не слухається!
З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об'їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.
Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.
— Брикай, брикай собі! — заохочувала вона мітлу. — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!
Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.
Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.
Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.
— Давно б так! — задоволено промовила мала Баба Яга.
Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.
Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів'ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.
— Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.
— Та бачу, — відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і — чвирк! — плюнула мисливцеві просто на капелюх.
— Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас.
— Бо мені так хочеться! — захихотіла мала Баба Яга, — Нехай думає, що то дощ!
Та ворон і не посміхнувся.
— Так не годиться! — докірливо сказав він. — Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.
— Ах, облиш! — вередливо вигукнула мала Баба Яга.
— Будь ласка! — образився Абраксас. — Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…
— Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?
— А таке! — крякнув Абраксас. — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?
Мала Баба Яга щосили закрутила головою.
— А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! — І Абраксас замовк.
Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.
Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:
— Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…
— Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи.
— О, це я можу! — запевнила мала Баба Яга.
Буря
Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам'ятала всі найважливіші чаклунські штуки.Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!
Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.
— Чого ви тут шукаєте? — спитала мала Баба Яга.
— Сухої кори та ломаччя, — відповіла одна бабуся.
— Але нам не щастить, — зітхнула друга. — Ліс як виметений.
— І давно ви шукаєте? — спитала мала Баба Яга.
— З раннього ранку, — сказала третя бабуся. — Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?
Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.
— Тепер я розумію, чого ви такі сумні, — закивала вона головою. — Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?
— Це все вітер!
— Вітер? — здивувалася мала Баба Яга. — А до чого тут вітер?
— Бо він не хоче віяти, — сказала одна бабуся.
— А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, — додала друга.
— А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? — докинула третя.
— Та он воно що! — вигукнула мала Баба Яга.
Бабусі закивали головами. А одна сказала:
— От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.
— Авжеж, — погодилась мала Баба Яга. — Ти не чаклунка.
Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.
— Нема чого шукати, — мовили вони. — Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!
— До побачення! — промовила мала Баба Яга.
— Чи можна якось їм зарадити? — прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.
Мала Баба Яга пирснула:
— Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.
Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне — то й зніметься буря, та ще й яка!
Мала Баба Яга свиснула — і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.
Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить — і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.
— Годі! — вигукнула вона. — Вгамуйся!
І вітер одразу вщух.