Рип ван Вінкль

Посмертна праця Дітриха Нікербокера

(Переклав з англійської Євген Тарнавський)

Як рече бог саксів Воден, —

День його — середа, —

Істина — річ, яку треба в таємниці тримати

І в могилу з собою забрати.

Картрайт.

Цю оповідку знайшли серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера, поважного джентльмена з Нью-Йорка, котрий дуже цікавився історією давніх голландських переселенців та їхніх нащадків. У своїх історичних дослідженнях він однак спирався на відомості, почерпнуті від людей, а не із книжок. Публікації виходили жалюгідно мізерними накладами, незважаючи на те, що автору вдалося знайти старих бюргерів, а точніше їхніх дружин, котрі знали багато унікальних легенд, просто безцінних з погляду історичної правди. Отож коли йому вдалося потрапити до справжньої голландської родини, яка надійно замкнулася у своєму фермерському будиночку з низьким дахом під розлогим явором, він розглядав її як невеличку ніким не читану книгу і вивчав цих людей із завзяттям книжкового хробака.

У результаті його досліджень з'явилася історія краю, який перебував під управлінням голландських губернаторів, її опублікували кілька років тому. Були різні думки щодо літературної цінності такої праці, і, правду кажучи, у цьому питанні ще не поставлена крапка там, де вона має бути. Головна заслуга дослідника — його скрупульозна точність, яку спочатку дещо піддавали сумніву, але з того часу дослідження було доопрацьоване і тепер належить до тих історичних праць, які називають достовірними джерелами.

Старий джентльмен помер незабаром після публікації своєї роботи. І тепер, коли він мертвий і вже важко завдати якоїсь шкоди пам'яті про нього, можна сказати, що свій час він міг згаяти на важливіші справи. Однак дідуган присвятив життя своєму хобі. І хоча він і любив пускати пил у вічі сусідам, чим дуже засмучував декотрих своїх друзів, до яких відчував щиру повагу та прихильність, але його помилки і дурниці згадуються більше з сумом, ніж із гнівом, й усі погоджуються, що старигань ніколи не мав наміру нашкодити комусь чи когось образити. І хоча його діяльність можуть належно оцінити критики, він усе одно вважається авторитетом для багатьох людей, чиї судження чогось та й важать. Йдеться, зокрема, про декотрих кондитерів, які пішли настільки далеко, що перенесли його зображення на свої новорічні торти і таким чином дали джентльменові шанс на безсмертя, практично рівний за цінністю медалі за Ватерлоо або фартингу королеви Анни[1].

●

Кожен, кому доводилося підійматися вгору по Гудзону, мав би пам'ятати Каацкільські гори. Вони відгалужуються від великої сім'ї Аппалачів та пролягають на захід від річки, прагнучи шляхетної висоти й оточуючи сільську місцину. Будь-яка зміна сезону, будь-яка зміна погоди, навіть будь-яка година дня спричиняють певні зміни в магічних відтінках і формі цих гір. Тому всі хороші ґаздині, і ті, що живуть подалі, і ті, що ближче, розглядають їх як ідеальні барометри. Коли погода тиха й стабільна, гори одягають синю та пурпурову барви і на ясному вечірньому небі вимальовуються масивними контурами. Але іноді, коли на горизонті не видно жодної хмарини, вони збирають сіру шапку туману біля своїх вершин, які в останніх промінчиках західного сонця сяють і спалахують, як корона слави.

Біля підніжжя цих казкових гір подорожньому, можливо, вдалося б побачити легкий димок, що віявся із села, де ґонтові дахи ховаються серед дерев, а сині відтінки передгір'я тануть у свіжій зелені довколишньої місцини. Це маленьке старовинне село, яке заснували голландські переселенці ще в ранні часи колонізації, приблизно в часи урядування доброго Пітера Стюйвезента (хай спочиває він із миром!). Ще донедавна тут були хатинки перших поселенців, які стояли впродовж багатьох років і були збудовані з дрібної жовтої цегли, привезеної з Голландії, із заґратованими вікнами та флюгерами на фронтонах.

Власне, у цьому селі і в одному з таких будиночків (не будемо приховувати, що над ним добряче познущалися час і погода) здавна жив, поки країна була ще провінцією Великої Британії, простий, добрий хлопчина на ім'я Рип ван Вінкль. Він був нащадком того самого ван Вінкля, котрий прославився у дні лицарства Пітера Стюйвезента, і супроводжував його при облозі форту Крістіна. Проте він аж ніяк не успадкував войовничого характеру своїх пращурів. Я навіть сказав би, що він був простим і щирим чолов'ягою. А крім того, ще й добрим сусідою і слухняним, покірним чоловіком для своєї дружини. Ця остання риса випливала з його лагідної вдачі, завдяки якій він став дуже популярним. Такі чоловіки, яких дружини тримають закаблуком, схильні до запобігливості та улесливості. їхня вдача загартувалася, пройшовши горнило вогняної печі домашніх негараздів. А жінчині проповіді навчили таких чеснот, як терпіння та послух. Отож, дружину, схильну до чвар, можна певною мірою вважати навіть благодаттю, а якщо так, то Рип ван Вінкль був тричі благословенний.

Звісно, він був улюбленцем усіх хороших господинь у селі, котрі, як це притаманно їхній статі, вникали у всі сварки цієї родини і завжди ставали на бік чоловіка, а коли пліткували про ці справи, справляючи посиденьки, то завжди покладали всю провину саме на пані ван Вінкль. Навіть сільські діти радісно зустрічали чоловіка щоразу, коли той наближався.

Він допомагав їм у їхніх забавах, майстрував для них іграшки, навчав запускати повітряних зміїв і стріляти кульками, а також розповідав довгі історії про привидів, відьом та індіанців. Щоразу, коли він чимчикував селом, його оточували цілі ватаги, що шарпали за поли одежі, залазили на спину і безкарно капостили. І не було жодної собаки по всій околиці, яка б зважилася загавкати на нього.

Найбільшою вадою Рипа було непереборне неприйняття всіх видів фізичної праці. Причиною цього були зовсім не нехіть чи брак наполегливості, адже він, траплялося, чемно сидів на мокрому камінні з такою довгою та важкою вудкою, як татарський спис, і рибалив весь день без суєти, навіть якщо риба вперто не чіплялася на гачок. Інколи він годинами швендяв лісом, тримаючи рушницю на плечі, вештався лісами та болотами, підіймався пагорбами і спускався з них, щоб убити кількох білок або диких голубів. Чолов'яга ніколи не відмовлявся допомогти сусідові навіть у найважчих справах, найкраще в усьому краї лущив індіанську кукурудзу та будував кам'яні огорожі. Селянки також використовували його для виконання своїх доручень і загадували такі незвичайні роботи, з якими їхні менш сумлінні чоловіки не могли впоратися. Одним словом, Рип був готовий залучатися до будь-яких справ, аби тільки не до своїх власних. Виконувати родинні обов'язки та підтримувати своє господарство в належному стані він був зовсім не здатен.

Чоловік навіть заявив, що не бачить жодного сенсу працювати в себе на фермі. Бо це, мабуть, найгірша ділянка землі в усій країні. Усе, що не посієш, не росте, незважаючи на просто титанічні зусилля. Його паркан постійно валився. Корова як не заблукала, то потрапляла в чужу капусту. Бур'яни, певна річ, росли на його полі бурхливіше, ніж деінде. Дощ завжди стояв на заваді, коли чоловік збирався до роботи. Тому його спадковий маєток зменшувався завдяки такому господарюванню, акр за акром, поки не залишилося трохи більше, ніж вузька смужка, висаджена індіанською кукурудзою та картоплею. Отож цю ферму вважали найгіршим обійстям у всій окрузі.

Діти його були такими здичавілими обірванцями, наче вони й батьків не мали. Його син Рип, схожий на батька, либонь, успадкував від нього звички, як старий одяг. Зазвичай, він бігав, як лошак, за матір'ю, одягнений у батьківські заношені штанці, ледве підтримуючи їх однією рукою, так, як прекрасна леді підбирає свій поділ у негоду.

Рип ван Вінкль, однак, був одним із тих щасливців, легковажних і недалекоглядних, котрі сприймають світ легко, їдять пшеничний або житній хліб, залежно від того, що можна отримати меншою працею, і, швидше за все, нидіють за дріб'язок, ніж працюють за фунт. Якби він відповідав лише за себе, то тішився б життям, безмірно задоволений. Але дружина постійно бурчала йому у вуха про його ледарство, недбалість і руїну, до якої чолов'яга довів власну родину. Вранці, вдень і вночі її язик молотив без угаву, і все, що чоловік сказав чи зробив, обов'язково спричиняло вибух домашнього красномовства. Рип умів лише в один спосіб відповідати на всі ті нотації, але вдавався до нього так часто, що це переросло у звичку. Він стенав плечима, хитав головою, здіймав погляд догори і нічого не казав. Однак це завжди провокувало новий спалах невдоволення у дружини, і чоловік, не бажаючи перечити, утікав надвір — єдине місце, яке справді лишається підневільній людині.

Домашнім приятелем Рипа був лише його собака Вовк, настільки ж підневільний, як і його господар. Бо пані ван Вінкль вважала їх друзями по неробству і злісно глипала на Вовка, саме в ньому вбачаючи причину частих відлучок його господаря. Щоправда, тварина мала всі риси доброї собаки, пес був сміливим, не боявся жодного звіра в лісі, але яка мужність може протистояти злісним, усепоглинаючим нападам жіночого язика? Вартувало Вовкові увійти до хати, як він нітився, його хвіст прижимався до долівки або ховався між його задніми лапами, пес прокрадався, наче шибеник, кидаючи косі погляди на пані ван Вінкль, і за кожним помахом мітли або черпака собака зі скавулінням кидався до дверей.

З роками доля Рипа ван Вінкля в шлюбі ставала все важчою: лиха вдача нікуди не подінеться з віком, як і гострий язик — єдине ріжуче знаряддя постійного вжитку. Тривалий час він намагався опанувати себе, зникаючи із дому та частенько навідуючись до своєрідного постійного клубу мудрагелів, філософів та інших безробітних поселян, котрі проводили свої засідання на лавці перед невеликим шинком, вивіскою для якого слугував портрет його величності Ґеорґа III. Тут вони довго висиджували в затінку літнього дня, безглуздо теревенячи про сільські події або розповідаючи нескінченні історії ні про що. Але варто було б якимось державним діячам послухати ці глибокодумні дискусії, які часом зав'язувалися, коли до їхніх рук від якогось мандрівника, котрий проїздив повз, випадково потрапляла стара газета.