Шукачі скарбів

(Переклав з англійської Євген Тарнавський)

Знайдено серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера

Тепер згадав старих жінок байки,

Які вони мені розповідали

Про демонів й примар, що ковзають вночі

В місцях, де скарби світу закопали.

Марло "Мальтійський єврей".

Брама Пекла

Десь за шість миль від славетного міста Манхеттена, у затоці Саунд, точніше у морському рукаві, що відділяє від материка Нассау та Лонґ-Айленд, є вузька протока. Її течія щільно стиснута плечима мисів і заледве пробивається крізь каміння та мілини. Однак настають кращі часи — вона набирається сил та, гнівно обурюючись, долає всі перешкоди, і тоді протока закипає вирами, піниться білими гребенями баранців, реве і скаженіє на бистрині та встає бурунами — одним словом, віддається найнестримнішим нападам шаленства. І горе тому нещасному кораблю, який наважиться в таку годину кинутися в її обійми!

Подейкують, що так своєрідно жартувати протока полюбляє лише під час припливів. За низької води там так само тихо, як і в будь-якому іншому місці. Та коли настає приплив, потік починає хвилюватися. І набравши сили наполовину, реве й голосить, неначе впивається своїми водами. Коли ж досягає апогею, заспокоюється і на певний час засинає, як якийсь чолов'яга після вечері. Його можна порівняти із запеклим пияком, достатньо врівноваженим, поки не хильне зайвого, але коли нап'ється як чіп, то здається, що ним керує сам диявол.

Ця могутня, бурхлива та безжальна маленька протока була джерелом прикрощів і небезпек для голландських мореплавців із дуже давніх часів. Стихія безцеремонно розкидала їхні барки, схожі на ночви, кружляла їх вихором у вирах, і то так стрімко, що в будь-кого, окрім голландця, затуманювалося в голові, — а потім викидала на скелі та рифи. Саме тому зі злості це місце й назвали Геллеґатом[1] і урочисто передали під владу диявола. Згодом ця назва була трансформована англійцями в Браму Пекла, а у вустах декотрих чужоземних прибульців, котрі нічого не тямили ні голландською, ні англійською, звучала навіть як якийсь Горлгейт. Нехай Святий Миколай покарає їх!

Від цієї протоки і до міста Манхеттена береги Саунду були дуже розмиті. В одному місці, на східному березі острова Манхеттен і навпроти острова Блеквелл, берегова лінія була сильно порізана вузькими скелястими ущелинами і засаджена деревами, що надавало їй якогось дикого та романтичного вигляду.

У пору припливів і відпливів води в цій частині Саунду надзвичайно бурхливі і керувати судном вкрай важко через круті вири та зустрічну течію. Кажу це з власного досвіду, бо виконував роботу штурмана в цьому маленькому морі мало не з дитинства. Не раз я важив життям, ризикуючи потрапити в кораблетрощу чи потонути під час різноманітних недільних вилазок, до яких разом з голландськими підлітками був вельми схильний.

Посеред цієї небезпечної протоки, неподалік купки скель, названих Куркою з Курчатами, у дні мого дитинства виднівся затоплений корабель, який не вибрався з виру та потонув під час шторму. Ходила легенда про те, що це піратський галеон, із котрим пов'язане одне дуже криваве вбивство, яке саме зараз не можу вже пригадати. Самого похмурого вигляду цього зруйнованого корабля і страшного місця, в якому він догнивав, було досить, щоб пробудити химерні уявлення про нього. Дерев'яні ребра, потемнілі від часу, визирали над водною поверхнею в часи припливу. Коли ж вода спадала, виднілася частина корпусу, а великі дерев'яні шпангоути, подекуди без дощок, виглядали наче скелет якогось морського чудовиська. Там також височів уламок щогли з кількома линвами та брусами, що гойдалися і скрипіли на вітрі. А самотня чайка описувала кола та квилила навколо цього похмурого каркаса.

Історії, пов'язані з цією катастрофою, страшенно лякали та збуджували мою хлоп'ячу уяву. Таке сусідство супроводжувалося романтичними байками про піратів, примар і закопані скарби. Досягши зрілого віку, я провів чимало досліджень, щоб з'ясувати правдивість цих оповідок, бо завжди цікавився білими плямами в історії моєї рідної провінції. Проте мене чекали незліченні труднощі, коли я намагався отримати хоча б якусь достовірну інформацію. Прагнучи докопатися до одного факту, я натрапляв на неймовірну кількість різних побрехеньок. Не буду згадувати ті події в Саунді чи в протоці Пілора, про які й без мене вже достатньо написано. Не скажу нічого і про Камінь диявола, за допомогою якого сам нечистий перейшов із Коннектикуту до Лонґ-Айленду, адже ця тема була сумлінно опрацьована одним моїм достойним приятелем та істориком сучасності, з яким я поділився відомими мені подробицями.[2] Також не розповідатиму про чорного привида в трикутному капелюсі, який сидів на кормі утлого човника та якого іноді бачили в бурю біля Брами Пекла. Його ще називали Нудьгуючим Піратом, хоча мені ніде не траплялася писемна згадка про таку особу і я не зустрічав нікого вартого довіри, хто виклав би всю правду щодо цього. Ну, хіба вдова коваля Мануса Конкліна, але ця бідна жінка була трохи підсліпувата і могла помилитися, хоча дехто базікав, що вона бачила в темряві краще, ніж усі інші люди.

Та це було неважливим поряд із казками про закопані скарби, які захоплювали мене найбільше. Усе, що подаю нижче, я збирав досить довго, і викладене таки трохи схоже на правду.

Пірат Кідд

У давні часи одразу після того, як територію Нових Нідерландів король Карл II відібрав у їхніх вельможностей із Генеральних Штатів Голландії, і допоки там ще не було спокою та ладу, ця провінція стала улюбленим прихистком авантюристів будь-якого штибу, особливо буканьєрів.[3] Це були ватаги розбійників, котрі розбишакували в мирних іспанських поселеннях і нападали на іспанські торговельні кораблі. Вони скористалися легким доступом до гавані Манхеттена та слабкістю тутешньої влади, щоб перетворити це екзотичне місце на своє пристанище, де вони могли б ділити злочинну здобич та готуватися до нових нападів. Вервечки цих відчайдухів, вихідців із різних країн і країв, можна було побачити на вулицях маленького містечка Манхеттена після того, як вони поверталися з відкритого моря і збували загарбане багатство за півціни користолюбним купцям, щоб потім проциндрити гроші в сусідніх шинках, п'ючи, граючи в азартні ігри, виспівуючи, сварячись, галасуючи та жахаючи мешканців сусідніх районів запеклими бійками та розпустою.

Урешті-решт такі дії викликали обурення місцевої влади, і було вирішено витурити цих паразитів із колоній. Серед піратів почалося велике занепокоєння через переслідування з боку закону, і пересиджувати в старих криївках стало небезпечно. Вони закопували свої гроші та коштовне каміння у людних і віддалених місцях, ховали на диких берегах річок і морському узбережжі, відтак, розвіялися по всій країні.

Серед тих, кого залучили до полювання на моряків, був і відомий капітан Кідд. Довгий час він вважався авантюристом, таким собі неоднозначним громадянином — напівкомерсантом, напівконтрабандистом, котрий не гребував і розбоєм також. Він торгував якийсь час із піратами, виходячи в море своїм невеличким москитоподібним суденцем, віднаходячи усілякі незвичні місця, і нагадував курча матінки Кері[4] у бурю.

Цей непоказний персонаж був найнятий урядом командувати кораблем, оскільки знав усі повадки та притулки піратів, як каже стара приказка: "щоб упіймати злодія, потрібен інший злодій". Відтак Кідд вирушив із Нью-Йорка на своєму кораблі "Пригода" добре озброєний і належним чином споряджений. Він проклав свій курс на Мадейру, до Бонавісти та Мадагаскару, а потім взявся курсувати біля входу в Червоне море. Проте замість того, щоб боротися з піратами, він сам став розбишакувати, захоплювати і дружні, і ворожі кораблі, добряче збагативши команду, що складалася з маврів, хоча ними й командував англієць. Збувши награбоване, Кідд повернувся в Бостон, завантажений скарбами, з ватагою своїх товаришів на борту.

Та слава передувала пірату. Про його подвиги в океані вже знали всі. Тому й вдалися до суворих заходів щодо арешту розбійника. Але він, як кажуть, мав достатньо часу, щоб закопати більшу частину своїх скарбів. Розбійник навіть видобув шаблю з піхов, щоб захищатися під час арешту, але його здолали і кинули у в'язницю разом із кількома прибічниками. їх усіх доправили в Англію на фрегаті, де звинуватили, засудили і повісили на шибениці. Кідд помирав важко, бо мотузка, з якої зробили зашморг, луснула під вагою його тіла, і засуджений гепнувся на землю. Його повісили ще раз і цього разу вже успішно. З цього й виникла легенда про те, що його вішали двічі.

Такою в основному була історія Кідда, але вона породила безліч переказів. Оповідки про те, що він закопав після повернення незліченні скарби, що складалися із золота та коштовного каміння, збурювали мізки навіть порядних людей вздовж усього узбережжя. Ширилися чутки про цілі гори грошей, знайдені то тут, то там. Іноді в одній частині країни, іноді в іншій. Подейкували про дерева та скелі, на яких знаходили таємничі знаки, що безсумнівно вказують на місця, де ті скарби заховані; про викопані монети з арабськими написами з награбованих східних трофеїв Кідда, які звичайні люди вважали диявольськими або магічними письменами.

Хтось повідомляв про те, що здобич закопали в пустельних місцях між Плімутом і мисом Код. Багато й інших частин східного узбережжя, а також місця на Лонґ-Айленді та Саунді, були просто позолочені цими чутками та обнишпорені шукачами пригод і скарбів.

В усіх цих історіях вагому роль відігравав сам нечистий. Його намагалися задобрити церемоніями, викликали або укладали з ним угоди чи входили в спілку. Але дідько неодмінно викидав із шукачами скарбів якийсь прикрий жарт. Декому навіть вдавалося докопатися до залізної скрині, але скарб усе одно не давався до рук. То, коли копали землю, вона осипалася і знову заповнювала яму, то якийсь галас або поява примари пірата кидали їх у холодний піт і змушували втікати світ за очі.