Мільйоннофунтова банкнота

МІЛЬЙОННОФУНТОВА БАНКНОТА

Коли мені було двадцять сім років, я служив за клерка в одного сан-франціського маклера, що перепродував акції гірничих підприємств, і добре знався на всіх тонкощах акційних операцій. Я був сирота, в цілому світі не мав нікого і не міг ні на що покладати надій, як лиш на власну голову та чисту репутацію; але вони провадили мене досить певно до майбутнього багатства, і я був задоволений своїми перспективами.

На дозвіллі, в суботу по обіді, я любив поплавати вітрильним човником по бухті. Одного ранку я заплив надто далеко, і мене винесло в чисте море. Аж на смерканні, як я вже втратив майже всяку надію врятуватись, мене підібрав невеличкий бриг, що плив до Лондона. Подорож була довга й буряна; перевіз і харч мене примусили відробляти, працюючи за простого матроса, без платні. Отож у Лондоні я зійшов на берег геть обшарпаний та брудний, з одним-єдиним доларом у кишені. За того долара я перебивсь одну добу, а на другу вже не мав ні чого їсти, ні де переночувати.

Третього ранку, годині о десятій, я плентався нужденний і голодний Портлендським майданом, аж нараз побачив, як паненя, що тяглося на буксирі в няньки, кинуло додолу велику спілу грушу, тільки раз надкушену. Я, звісно, зупинивсь і вп’яв жадібні очі в ту закаляну коштовність. Рот мені набіг слиною, шлунок аж стискало, все єство моє прагло тієї груші. Та щоразу, як я поривався її підібрати, хто-небудь з перехожих завважував те, і я, певна річ, зразу випростувався й удавав байдужого, мовби та груша мені зовсім і не в голові. Раз, удруге, втретє так сталось, і я ніяк не міг підібрати груші. Врешті так мені те допекло, що я вже ладен був забути сором і вхопити її відверто, коли нараз позад мене розчинилося вікно, і з нього гукнув мені якийсь пан:

– Зайдіть-но сюди, будь ласка!

На дверях мене стрів пишно вбраний лакей і завів до розкішного покою, де сиділи якісь два літні добродії. Відрядивши слугу, вони сказали мені сісти. Вони, видно, тільки-но поснідали, і, загледівши на столі рештки сніданку, я трохи не здурів. Я насилу міг щось тямити, бачивши всю ту їжу, та що мене не прохано нічого брати, то мусив уже якось стримуватися.

А тепер я розповім вам, що сталося перед тим; але я тоді, звісно, нічого ще не відав і дізнався лише згодом. Ті два літні добродії, рідні брати, засперечались були досить палко за одне діло і врешті побилися навзаклад, як здебільшого й вирішується суперечка в Англії.

Може, ви пригадуєте, що Англійський банк колись був випустив дві банкноти по мільйону фунтів кожна, призначені спеціально для якихось фінансових розрахунків з іншою державою. Не знаю вже чому, але з тих двох банкнот тільки одну було використано й погашено, а друга так і лежала в склепах банку. Та ось тим двом братам набігла в балачці химерна думка: цікаво, а що б сталося з цілком чесним і недурним чужинцем, який опинився б нараз у Лондоні, не мавши там нікого знайомого, без жодного пенса в кишені, опріч тієї мільйоннофунтової банкноти, й неспроможний пояснити, звідки вона в нього взялася. Брат А. сказав, що той чужинець пропав би з голоду; брат Б.– що ні. Брат А. сказав, що чужинець не зміг би розміняти тієї банкноти ані в банку, ані деінде, бо його б умить заарештовано. І так вони сперечались, аж поки брат Б. заявив: він ладен закластися на двадцять тисяч фунтів, що такий чужинець якось проживе тридцять днів за того мільйона і не попаде за грати. Брат А. погодився. Брат Б. пішов до банку й викупив ту банкноту. Чисто, бачте, по-англійському: де слово, там і діло! Тоді продиктував листа; клерк написав його прегарним круглим письмом, і обидва брати сіли біля вікна та почали виглядати підхожої людини, щоб доручити їй листа.

Довго не могли вони спинитись ні на кому: той видавався їм чесний, та не досить розумний, той розумний, та не досить чесний, той був, може, й чесний і розумний, та не досить бідний, а як і бідний, то не чужинець. Кожному чогось бракувало; аж урешті надійшов я, і тоді вони погодилися, що я кругом для них підхожий. Отож вони одностайно обрали мене; ось чого я опинився в їхньому домі й чекав тепер, коли ж мені скажуть, нащо мене покликано. Вони почали мене розпитувати, хто я та що я, й дуже скоро довідалися, що зі мною сталось. Нарешті вони сказали, що я якраз та людина, якої їм треба. Я запевнив їх, що дуже з того радий, і спитав, навіщо ж. Тоді один з братів подав мені конверта й сказав, що пояснення я знайду в ньому. Я хотів був розпечатати конверта, але він спинив мене: візьміть, мовляв, додому, там передивіться все як слід, та не хапайтесь і не вчиніть необачно. Я, сторопілий, усе ж почав був допитуватись, але вони не схотіли більш говорити, отож я попрощався й вийшов, почуваючись уражений, бо певен був, що з мене просто роблять собі посміх. Однак я мусив те стерпіти, бо не в такому був становищі, аби давати відкоша людям багатим і сильним.

Тепер я б підібрав та з’їв ту грушу, не вважаючи ні на кого, але її вже не було. Отже, за цим капосним ділом я втратив і її, і це нітрохи не пом’якшило моєї злості на тих двох стариганів. Щойно відійшовши далі від їхнього будинку, я розпечатав конверта – і побачив, що там усередині є гроші! О, тоді моя думка про тих людей ураз змінилася, будьте певні! Не гаючи ні хвилини, я запхав листа й гроші в кишеню та подався до найближчої дешевенької трактирні. Та й нажерся ж я! Коли вже несила стало проковтнути й шматочка, я видобув з кишені гроші, розгорнув їх, поглянув – і трохи-трохи не зомлів. П’ять мільйонів доларів! Певне, що голова мені пішла обертом.

Я, либонь, просидів добру хвилину отетерілий, утупившись у ті гроші, поки більш-менш вернувся до тями. І перше, що я завважив, був трактирник. Він стояв мов закам’янілий, прикипівши очима до банкноти. Він просто молився, молився душею й тілом, і здавалося, що він не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Я враз зметикував, як повестися, і зробив єдине, що можна було зробити розумного в таку хвилю: простяг йому банкноту й мовив недбало:

– Решту, будьте ласкаві.

Аж тоді трактирник отямився та почав без кінця вибачатися, що не може розміняти такої банкноти, і нізащо не хотів навіть доторкнутися до грошей. Йому хотілось на них дивитись, і він не спускав їх з ока; він не міг надивитись на банкноту досхочу, але доторкнутися до неї боявся, немов то була річ занадто священна для рук простого смертного. А я наполягав:

– Перепрошую за такий клопіт, але що ж діяти, доведеться вам якось розміняти ці гроші, бо інших у мене немає.

Та він відказав мені, що то дарма, він ладен зачекати з тою дрібничкою до іншого разу. Я тоді сказав, що навряд чи потраплю скоро в цю околицю, та він знов же запевнив, що то пусте, він згоден чекати скільки треба; ще й надто – я можу будь-коли замовляти в нього наборг усе, що мені завгодно, і розраховуватися, коли сам схочу. Невже ж таки він побоїться повірити наборг такому багатому панові, як я, через те тільки, що мені заманулося для кумедії так убратись! До трактирні саме зайшов ще один клієнт, і хазяїн моргнув мені, щоб я сховав ту дивовижу, а тоді, раз по раз уклоняючись, довів мене до дверей, і я чимдуж подався до того дому, де мені доручено конверта, аби самому виправити помилку, поки мене ще не злапала поліція та не помогла те зробити. Я таки захвилювавсь, а правду сказати, й перелякався: хоча, звісно, я нічим не завинив, але я вже досить добре вивчив людей, аби знати, що вони, нараз виявивши, що помилково дали волоцюзі мільйоннофунтову банкноту замість однофунтової, розлютяться до нестями якраз на нього, замість покартати самих себе за неуважливість, як би слід. Та підійшовши до їхнього дому, я трохи заспокоївся, бо там не помітно було ніякого переполоху, і майже впевнився, що помилки ще не завважено. Я подзвонив. Мені відчинив той самий слуга. Я спитав, чи вдома пани.

– Вони від’їхали,– відмовив він пихато й холодно, манірою свого лакейського поріддя.

– Від’їхали? Куди?

– У подорож.

– Але ж куди, в який край?

– Мабуть, до Франції.

– До Франції?

– Авжеж, пане добродію.

– А кудою? Якою дорогою?

– Оцього вже не скажу, пане добродію.

– А коли ж вони повернуться?

– Сказали, що за місяць.

– За місяць? Ой лишенько! Та підкажіть же, як мені їх сповістити! Діло вкрай поважне!

– Що ж я вдію! Я й гадки не маю, куди вони поїхали, пане добродію.

– Ну, тоді мені треба побачити когось із родини.

– Родина теж уся роз’їхалась, уже кілька місяців як нікого нема – в Єгипті та в Індії, здається.

– Слухайте, чоловіче, тут страшенна помилка вийшла! Вони ще до вечора повернуться. Скажіть їм, що я вже прибігав і приходитиму, поки все владнається, нехай не турбуються.

– Гаразд, як вернуться, я їм скажу, тільки навряд щоб вони вернулися. Вони сказали, що ви за годину прибіжите й будете допитуватись, то щоб я вам сказав, що все гаразд, вони повернуться вчасно й чекатимуть на вас.

Довелось мені махнути рукою й піти. Загадка якась, та й годі! Мені аж у голові морочилося. Повернуться вчасно... Що це має означати? Стривай, а лист же! Я ж зовсім забув про листа! Я видобув його й прочитав. Ось що там було:

"Ви чоловік не дурний і чесний, як видно з вашого обличчя. Ми бачимо, що ви людина бідна і чужинець у Лондоні. При цьому листі ви знайдете певну суму грошей. Ми позичаємо вам ці гроші на один місяць, без проценту. За тридцять днів з’явіться до нас. Я забився про вас об заклад. Як виграю, то ви дістанете таку роботу, яку лиш зможу вам знайти – цебто, певна річ, якої ви навчені і яку зумієте виконувати".

І все, ні підпису, ні адреси, ні дати.

В добру ж халепу я вклепався! Ви хоч знаєте вже, з чого все почалось, а я ж тоді не знав! Переді мною була загадка, темна, як ніч. Я не мав ані найменшого уявлення, що це за гра така і чи мені добра зичать, чи лиха. Я пішов до парку, сів там на лавці й спробував усе обміркувати та вирішити, як же мені найкраще повестися.

Просидів я з годину, і в голові моїй склалась така ухвала: може, ці люди зичать мені добра, а може, й лиха – визначити нема як, і квит. Вони затіяли якусь гру, чи інтригу, чи, може, спробу – яку саме, дізнатись нема способу, і квит. Про мене забились навзаклад – за що саме, довідатись годі, і квит. Отже, все невідоме відкинуто; лишається те, що можна розібрати, помацати й зважити.