Переклад Надії Боровик
ЯК АРГОНАВТИ В ДАВНИНУ
Влітку 1897 року неспокій оселився в домі Тарвотерік. Старого Тарвотера, що ось уже з десяток років, здавалося, зовсім заспокоївся і скорився своїй долі, раптом знову наче ґедзь укусив. Цього разу це була клондайкська гарячка *. За перший і незмінний симптом таких приступів правила у нього пісня. Співав він завжди ту саму пісню, хоч пам'ятав з неї лише перший куплет, та й з того забув один рядок. І вся родина вже знала, що ноги йому так і сверблять, а мозок точить невідступна маячна ідея, коли він хрипким тріскуватим фальцетом заводив:
Як аргонавти * в давнину,
Пливем шляхом тяжким,
Тум-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,
За Руном Золотим.
Десять років перед тим він завів свій гімн, що його співав на мотив "Слава в вишніх богу", коли схопив патагонську золоту гарячку *. Численна родина гуртом напосіла на нього, та не так легко було вгамувати старого. Коли всі спроби похитнути його рішучість зазнали невдачі, рідня наслала на нього адвокатів, погрожуючи встановити над ним опіку, а самого його запроторити до божевільні — захід цілком слушний щодо людини, яка чверть століття тому процвиндрила в ризиковних спекуляціях величезні володіння в Каліфорнії, окрім якихось жалюгідних десяти акрів, і яка відтоді не виявила найменшої ділової кмітливості.
Погроза вдатися до адвокатів вплинула на Джона Тарвотера, як добрий гірчичник, бо саме через панів адвокатів, у чому він був глибоко певний, просторі тарвотерські землі спливли йому з рук. Тож не дивно, що під час патагонської гарячки вистачило самого натяку на такий сильно діючий засіб, щоб його вилікувати. Старий швидко одужав від гарячки і погодився не їхати до Патагонії, довівши тим самим, що він при здоровому розумі.
Але невдовзі виявилося, що старий таки насправді несповна розуму, коли він без ніякого прохання передав дарчим записом власній родині свої десять акрів землі, води, будинок, стайню та інші надвірні будівлі. До цього він докинув ще вісімсот доларів, які довго зберігав у банку,— рештки своїх колишніх багатств. Однак тепер рідня не вважала за потрібне замикати його до божевільні, бо тоді дарчий запис неминуче втратив би законну силу.
— Старий щось ніби сердиться,— сказала його старша дочка Мері, сама вже бабуся, коли батько кинув палити.
Собі він залишив тільки пару старих шкап, візок і свою окрему кімнату в людному домі. Далі він заявив, що не хоче нікого з дітей обтяжувати, і взявся возити пошту двічі на тиждень з Келтервіла через гору Тарвотер до Олд-Алмадена, де в гористій скотарській околиці була ртутна копальня. На своїх стареньких шкапах він насилу встигав двічі за тиждень з'їздити туди й назад. Та проте за десять років, чи то дощ чи година, не було випадку, щоб він пропустив рейс. Так само ні разу не забув він заплатити Мері за своє харчування. На цій платні він наполіг, одужавши після патагонської гарячки, і платив завжди справно, хоч і мусив задля цього відмовитися від тютюну.
— Еге ж! — з думками своїми старий звірявся тільки трухлявому колесу старого водяного млина, якого ще сам поставив з доброго дерева і на якому молов пшеницю для перших поселенців.— їм ніколи не запроторити мене до богадільні, поки я сам заробляю на шматок хліба. А що в мене тепер ані цента в кишені, то й ніякий шахрай-адвокат на мою душу не поласиться.
І от саме за ці вельми розумні вчинки Джона Тарвотера стали вважати мало не божевільним!
Вперше заспівав він "Як аргонавти в давнину" у 1849 році, коли двадцятидвохлітнім юнаком захворів на каліфорнійську гарячку *, спродав двісті сорок акрів землі у Мічігані, сорок з них уже розкорчованих, купив на ті гроші чотири пари волів та фургон і рушив через прерії.
— Біля Форту Гол ми розділилися: частина переселенців повернула на північ до Орегону, а ми подалися на південь, до Каліфорнії,— так він завжди закінчував розповідь про цей виснажливий перехід.— А в долині Сакраменто ми з Білом Пінгом ловили арканом грізлі в чагарниках Каш-слу.
Багато років він візникував і промивав золото, аж поки на свою пайку від копальні Мерсед не задовольнив успадкований від батьків і притаманний часові голод на землю, оселившись в окрузі Сономі.
І всі ці десять років, розвозячи пошту в Тарвотеровій околиці, вгору Тарвотеровою долиною, через гору Тарвотер,— більшість-бо цієї землі належала колись йому,— він мріяв повернути її собі перше, ніж ляже в домовину. І ось тепер, випроставши зігнуту роками високу худорляву постать, з гарячковим вогником в маленьких, близько посаджених очах, він знову затягнув свою давню пісню.
— Он іде — чуєте, як виводить! — сказав Вільям Тарвотер.
— Та в нього не всі дома! — засміявся Гаріс Топінг, поденник, чоловік Енні Тарвотер і батько її дев'яти дітей.
Двері на кухню відчинилися, і на поріг ступив старий — він ходив дати коням корму. Пісня урвалася у нього на вустах. Але Мері вже й до цього була роздратована, бо спекла собі руку, та ще й онук заслаб на живіт, хоч коров'яче молоко для нього й розводили як слід.
— Все одно нічого не вийде, батьку,— напалася вона на старого.— Минулися часи, коли ти міг стрімголов нестися у якийсь там Клондайк, а за ці співи хліба не купиш.
— Кажи, кажи, а я ось головою закладаюся, що якби добрався б до цього Клондайку, то знайшов би досить золота, щоб викупити тарвотерські землі,— спокійно відповів старий.
— Ото старий дурень,— кинула Енні стиха.
— Таж на це треба б тисяч триста з гаком,— спробував Вільям охолодити його запал.
— Я й добув би тисяч триста з гаком, тільки б дістався туди,— лагідно заперечив старий.
— Дякувати богові, що туди не дійдеш пішки, а то ти б відразу подався, я знаю! — крикнула Мері.— А морем їхати — грошей треба.
Були в мене колись гроші,— смиренно мовив батько.
— Ну, а тепер їх у тебе нема, то нічого й згадувати,— порадив Вільям.— Минулися ті часи. Колись ти з Білом Пінгом ведмедів арканом ловив, а тепер і ведмедів уже нема.
— Однаково...
Але Мері урвала його. Схопивши з кухонного столу газету, вона несамовито замахала нею під самим батьковим носом.
— А що кажуть самі клондайкці? Ось тут ясно надруковано. Лише молоді та дужі можуть витримати. На Клондайку гірше, як на Північному полюсі. Скільки їх там загинуло! Подивись-но на їхні портрети. Ти ж років на сорок старіший за найстаршого з них.
Джон Тарвотер подивився, але погляд його привернули інші фотографії на тій же таки сенсаційній першій сторінці.
— А глянь-но на знімки цих самородків, що вони привезли звідти,— сказав він.— Я розуміюся на золоті. Хіба не накопав я двадцять тисяч з Мерседу? А хіба не було б там і сотні тисяч, якби злива не розмила моєї загати? Дістатися б тільки на Клондайк...
— Навіжений, та й годі! — мало не в вічі глузував Вільям.
— Оце так до батька говорити! — лагідно покартав його старий Тарвотер.— Якби я посмів своєму батькові таке сказати, він би мені голоблею всі ребра перелічив.
— Та ти ж справді навіжений, тату,— почав був Вільям.
— Вважай, що твоя правда, синку. Бо ось мій батько був при здоровому розумі й не стерпів би так.
— Старий, певно, начитався в журналах про людей, що розбагатіли на схилі віку,— підшкильнула Енні.
— А чого б і ні, дочко? — запитав він.— Чого б не розбагатіти людині й після сімдесяти? Мені ж сімдесят тільки цього року минуло. Може, я б і розбагатів, аби тільки на Клондайк потрапив...
— Але тобі туди не потрапити,— відрубала Мері.
— Ну що ж, як ні, то й ні,— зітхнув він.— Піду-но я краще спати.
Він підвівся — високий, худий, маслакуватий, корячкуватий — велична руїна дужої колись людини. Його кострубате волосся й борода були не сиві, а сніжно-білі, так само, як і пучки волосся на здоровезних ґудзуватих пальцях. Він ступив до дверей, відчинив їх, зітхнув і, оглянувшись, зупинився.
— А все-таки ноги у мене страх як сверблять,— поскаржився він жалібно.
Другого ранку, ще поки всі спали; старий Тарвотер при світлі ліхтаря нагодував і запріг коней, а при світлі лампи зварив собі сніданок, попоїв і виїхав Тарвотеровою долиною на дорогу до Келтервіла. Дві обставини були незвичайні в цій його звичайній подорожі, яку він здійснював тисячу сорок разів відтоді, як підрядився возити пошту. Перше те, що він не доїхав до Келтервіла, а звернув на головну дорогу, що вела на південь, до Санта-Рози. А ще дивовижнішим було те, що в ногах у нього лежав загорнутий у папір пакунок — єдиний його чорний костюм, якого Мері вже давно не давала йому одягати, але не тому,— як він здогадувався,— що той пошарпався, а тому, що вважала його досить пристойним, щоб батька в ньому поховати.
У комісійній крамничці в Санта-Розі він продав костюм за два з половиною долари. Той самий люб'язний крамар дав йому чотири долари за весільну обручку небіжчиці-дружини. Коней і візка він збув за сімдесят п'ять доларів, щоправда готівкою діставши тільки двадцять п'ять. Ненароком зустрівши на вулиці Алтона Гренджера, якому раніше ніколи навіть не натякав про позичені ще в сімдесят четвертому році десять доларів, Тарвотер нагадав йому про цей невеличкий борг і негайно його одержав. А дізнавшись неймовірну річ, що у відомого на все місто п'яниці, якого він не раз частував у давно минулі дні свого добробуту, завелися гроші, Джон Тарвотер позичив ще й у нього долара. Кінець кінцем вечірнім поїздом він виїхав до Сан-Франціско.
Через два тижні з напівпорожньою полотняною торбою 3?о плечима" Де лежали укривала й дещиця з одягу, він зійшов на берег Даї саме в розпал рушення на Клондайк. На березі панував справжній шарварок. Десять тисяч тонн спорядження лежали тут абияк розкидані, а навколо кричали й метушилися двадцять тисяч людей. Вартість доставки вантажів через Чілкутський перевал до озера Ліндермену різко підскочила: замість шістнадцяти індіяни правили тепер тридцять центів за фунт, що становило шістсот доларів за тонну. А полярна зима вже чигала на обрії. Всі знали це і добре розуміли, що з двадцяти тисяч тільки дехто перебереться через перевал, а всій решті доведеться тут зимувати, чекаючи на припізнілу весну.
Ось на цей берег і ступив старий Джон Тарвотер, минув його, не барячись, і, мугикаючи свою давню пісеньку, попрямував стежкою вгору до Чілкуту, сам як дідусь-ар— гопавт, не завдаючи собі клопоту яким-будь* спорядженням, бо ніякого такого спорядження й не мав.