На берегах Сакраменто

Переклад Ірини Стешенко

Вітри все дмуть,— гей-го!

На Ка-лі-фор-ні-о;

Бо золота — навалом там,

Де річка Сакраменто!

То був тільки невеличкий хлопчина, що гострим дискантом виводив морської пісні, якої по цілому великому світі співають моряки, працюючи коло шпиля та піднімаючи якорі, щоб рушити до порту Фріско *. То був тільки невеличкий хлопчина, що зроду не бачив моря, але за дві сотні футів під ним, в ущелині, ринула річка Сакраменто. Його звали малий Джеррі, бо був ще старий Джеррі, його батько. У батька й навчився малий тієї пісні, та й удався в нього ж таки — і своїм яскраво-рудим чубом, і блакитними меткими очима, і білою шкірою, немилосердно всипаною ластовинням.

І через те, що старий Джеррі був моряк і півжиття свого проплавав по морях, із ним завше були слова тієї дзвінкої пісні. Аж одного разу, співаючи її в якомусь азіатському порту, він уперше замислився серйозно над її словами, коли разом із двадцятьма іншими матросами натужувався над якорем. І в Сан-Франціско він попрощався з кораблем і морем, щоб на власні очі побачити береги Сакраменто.

Він побачив і ті береги, і золото, бо найнявся на копальню "Золота Мрія" і став у великій пригоді, коли робили, щоб перевозити руду, підвісну дорогу на двісті футів над поверхнею річки.

А опісля на нього поклали відповідальність за троси,-— він і лагодив їх, і доглядав їх, і любив їх, і кінець кінцем став незамінною людиною на копальні "Золота Мрія". Ще трохи згодом він покохав гарненьку Маргеріт Келлі; але вона полишила його з малим Джеррі, коли той ще й ходити гаразд не вмів, і заснула назавше останнім безпробудним сном на маленькому цвинтарі поміж високих суворих сосон.

Старий Джеррі так ніколи вже й не повернувся до моря. Він зостався коло своїх тросів, і всю свою любов поділив між ними та маленьким Джеррі. Навіть тоді, як "Золоту Мрію" спіткала лиха година, він однаково лишився служити в компанії за нічного сторожа — доглядати спорожнілу копальню.

Та цього ранку його десь не було. Тільки малий Джеррі сидів на ґанку й виспівував тієї давньої пісні. Він сам собі зварив їсти й поснідав, а оце тільки-но вийшов подивитися, як воно на світі мається. За двадцять футів від нього стояв величезний сталевий барабан, що на нього накручувався нескінченний трос. Поруч барабана стояла міцно закріплена вагонетка. Простеживши очима карколомний політ тросів аж до другого берега, хлопчина міг розрізнити там другий барабан і другу вагонетку.

Механізм рухала сила тяжіння; з цього боку навантажена вагонетка над річкою посувалася силою власної ваги, тим самим перетягаючи порожню вагонетку на цей берег. Навантажену вагонетку спорожнювали, порожню знову наповнювали рудою, і все те пророблялося знов і знов десятки тисяч разів від того дня, як старий Джеррі став за доглядача коло цієї підвісної дороги.

Малий Джеррі раптом урвав пісню, почувши чиюсь ходу.

Із сутіні сосника вийшов високий чоловік у синій сорочці, з рушницею через плече. То був Гол, сторож з копальні "Золотий Дракон", що троси її дороги простягалися понад Сакраменто на милю вище.

— Здоров, малий! — привітався він.— Що ти тут поробляєш сам?

— Та доглядаю господарства,— відповів той таким недбалим тоном, немов то була для нього давно звична річ. — Батька, бачте, немає вдома.

— А де ж він? — запитав чоловік.

— Подався до Сан-Франціско. Ще вчора ввечері вибрався. Його брат помер десь у старому краю, тож він і поїхав порадитися з адвокатом. І повернеться не раніше ніж завтра надвечір.

Так з гордою самоповагою казав Джеррі, свідомий своєї відповідальності — пильнувати майна копальні "Золота Мрія" — і втішений такою надзвичайною пригодою, що він може пожити зовсім сам на цій стрімкій скелі понад річкою і варити собі їжу до власного смаку.

— Ну, то гляди, будь обережний,— сказав Гол,— і не пустуй із тросами. Я піду, може, надибаю де оленя в яру Кульгавої Корови.

— Он хмариться, немов на дощ,— статечно зауважив Джеррі.

— А я не боюся трохи змокнути,— засміявся Гол і зник, широко ступаючи, між деревами.

Пророкування Джеррі справдилось аж надто. Вже о десятій годині сосни розгойдувалися и стогнали, шибки у вікнах бряжчали, і пішов дощ, підхльоскуваний несамовитим вітром. О пів на дванадцяту Джеррі розпалив вогонь, а коли годинник вибив дванадцяту — вже сів і обідати.

"Де вже там виходити сьогодні надвір,— вирішив він,— помивши після себе й прибравши посуд; і ще подумав: — А Гол, мабуть, добряче змокне... Чи поталанить же йому здобути оленя?.."

О першій годині в двері постукали, і, коли Джеррі відчинив, до хати прожогом влетіли чоловік і жінка, немов їх у спину підштовхнув шалений шквал. То було подружжя Спіллейнів, що фермерували у малолюдній долині, за кільканадцять миль від річки.

— Де Гол? — уривчасто й швидко спитався Спіллейн.

Джеррі помітив, що Спіллейн знервований і різкий у рухах, а дружина його чимось дуже збентежена. То була худорлява, змарніла, замучена роботою жінка: нудна, нескінченна праця всього її життя наклала тяжку печаті" їй на обличчя. Оте ж таки життя погорбило її чоловіка й покрутило йому руки, а волосся зробило попелясто-сивим.

— Він пішов полювати до Кульгавої Корови,—відказав Джеррі.— А вам на той бік треба?

Жінка почала стиха хлипати, а Спіллейн, кинувши стурбовано щось незрозуміле, підійшов до вікна. Джеррі й собі теж поглянув надвір, де тросів майже не було видко за рясним дощем.

Звичайно мешканці навколишніх осель переправлялися через Сакраменто підвісною дорогою "Золотого Дракона". За цю послугу стягувано невелику платню, і з неї компанія "Золотого Дракона" сплачувала Голові його утримання.

— Нам конче треба на той берег, Джеррі,— сказав Спіллейн, показуючи великим пальцем через плече на свою жінку.— Її батька покалічило в шахті "Конюшине Листя". Там стався вибух. Навряд чи й виживе. А нас допіру сповіщено.

Джеррі відчув, як йому враз закалатало серце. Він зрозумів, що Спіллейн хоче перебратися дорогою "Золотої Мрії"; та чи ж міг він без батька взяти на себе таку відповідальність, тим паче, що пасажирів тут ніколи не перевозили, та й узагалі тих тросів давно вже не використовували?

— Може, Гол скоро повернеться,— мовив хлопчина.

Спіллейн похитав головою і запитався:

— А де твій батько?

— У Сан-Фраціско,— коротко відказав Джеррі.

Спіллейн застогнав і люто вдарив кулаком по долоні другої руки. Жінка його заплакала голосніше, і Джеррі розчув її мурмотіння:

— А батько ж помирають, помирають!

Йому й самому на очі навернулися сльози; і він стояв нерішуче, не знаючи на яку ступити. Та вирішив за нього Спіллейн.

— Слухай-но, малий,— промовив він рішуче.— Ми з жінкою мусимо переправитися оцією вашою дорогою! Чи пустиш ти її для пас?

Джеррі аж позадкував трохи. Це він зробив півсвідомо, немов інстинктивно сахався небезпечної ухвали.

— Ліпше б вам було подивитися, чи не повернувся Гол...— запропонував він.

— А як ні?

Джеррі знову завагався.

— Коли що станеться, відповідатиму я,— додав Спіллейн.— Ти ж бачиш, малий, нам, будь-що треба на той бік!

Джеррі знехотя кивнув.

— І дарма чекати на Гола, — сказав далі Спіллейн. — Адже ти не згірш за мене розумієш, що він не скоро повернеться з яру Кульгавої Корови. Тож берися до діла!

Не диво, що місіс Спіллейн мала такий наляканий вигляд, коли вони допомагали їй влізти у вагонетку,—подумав Джеррі, глянувши вниз, у ту прірву, якій, здавалося, й дна не було. Через дощ та клоччя хмар, що клуботілись У несамовитих поривах вітру, того берега за яких сімсот футів зовсім не було видко; а круча коло самісіньких їхніх ніг стрімко спадала донизу й губилась у розбурханій млі. Здавалося, що до поверхні річки добра миля, а не просто двісті футів.

— Готові? — спитав Джеррі.

— Пускай! — закричав Спіллейн, намагаючись перекрити ревіння вітру.

Він уже вліз у вагонетку, сів поруч жінки й узяв її за руку.

Джеррі глянув на це несхвально.

— Вам треба буде триматися обома руками,— он як вітер шарпає!

Чоловік і жінка ту ж мить розняли руки й ухопилися за краї вагонетки, а Джеррі поволі й обережно став відпускати гальма. Барабан почав крутитися, тягнучи нескінченний трос, і вагонетка поковзом рушила в безодню; вагонеткові коліщатка покотилися по нерухомому верхньому тросі, що до нього її було підвішено.

Не вперше пускав Джеррі вагонетку, але вперше довелося йому робити це самостійно, без батькового нагляду. За допомогою гальма він регулював швидкість руху вагонетки, що конче треба було робити, бо шалені пориви вітру раз у раз підхоплювали її й шалатали на всі боки; а одного разу, саме перед тим як цілком зникнути за суцільною стіною дощу, вагонетка так перехилилася, що мало не вивернула в прірву весь свій живий вантаж.

Після цього знати, чи вагонетка рухається, Джеррі міг, тільки стежачи за рухом троса. І він напружено пильнував, як трос розмотується з барабана. "Триста футів,— шепотів він сам до себе, дивлячись на кабельні позначки,— триста п'ятдесят, чотириста..."

Раптом трос зупинився. Джеррі зовсім уже відпустив гальма, але трос не рухався. Хлопець обіруч ухопився за троса й щосили потяг, марно намагаючись зрушити його. Щось зіпсувалося. Але що саме? Він не міг знати, та й видно нічого не було. Джеррі насилу розрізнив у повітрі обриси порожньої вагонетки, що мала б рухатись із такою самою швидкістю, як і навантажена. До неї було футів із двісті п'ятдесят. Він розумів, що це означало: десь там у сивій млі за двісті футів над річкою й за двісті п'ятдесят футів від протилежного берега зависли у нерухомій вагонетці Спіллейн та його жінка.

Тричі гукав до них Джеррі на весь голос, але шалений вітер не доніс жодної відповіді. Хлопець не міг їх почути, так само, як і вони не могли почути його. Але саме, як різні гадки шугали йому в голові, імла понад річкою нараз розвіялася й зринула вгору. На мить він виразно побачив вирування Сакраменто внизу, а вгорі вагонетку, що 5 ній сиділи чоловік і жінка. А по тому хмари насунули ще густіші, ніж перше були.

Хлопець ретельно обдивився барабан і побачив, що він цілком справний. Видимо, щось сталося з барабаном на тому березі. Bin жахнувся на саму думку, що там, у лютому вітровінні, висять над прірвою чоловік і жінка і гойдаються туди-сюди у маленькій вагонетці, не здаючи, що робиться на березі.