Пікова дама

Олександр Пушкін

ПІКОВА ДАМА

1833

Пікова дама означає потаємну недоброзичливість.

Найновіша ворожбитська книга.

І

А під дощ восени

Цілі ночі вони

Грали;

Сотню — бог їм прости!—

Від п'ятидесяти

Брали,

І приписували,

І відписували

З банку.

Так не раз восени

Дожидались вони

Ранку.

Якось грали в карти у конногвардійця Нарумова. Довга зимова ніч пройшла непомітно; сіли вечеряти о п'ятій годині ранку. Ті, хто виграв, їли з великим апетитом; інші неуважно сиділи перед порожніми своїми приборами. Але шампанське з'явилось, розмова пожвавилась, і всі взяли в ній участь.

— Що ти зробив, Сурін?—спитав хазяїн.

— Програв, як звичайно. Треба признатись, що мені не таланить: граю мірандолем, ніколи не гарячусь, нічим мене не спантеличиш, а програю!

— І ти ні разу не спокусився? ні разу не поставив на руте?.. Твердість твоя мене дивує.

— А який Герман! — сказав один з гостей, вказуючи на молодого інженера,— зроду не брав він карти до рук, зроду не загнув жодного паролі, а до п'ятої години сидить з нами й дивиться на нашу гру!

— Гра цікавить мене сильно,— сказав Герман,— але я не маю змоги жертвувати необхідним, сподіваючись набути зайвину.

— Герман німець: він обачливий, от і все! — зауважив Томський.— А якщо хто мені незрозумілий, то це моя бабуся графиня Анна Федотівна.

— Як? що?—закричали гості.

— Не можу збагнути,— провадив далі Томський,— як це бабуся моя не понтирує!

— Та що ж тут дивного,— сказав Нарумов,— що вісімдесятилітня старуха не понтирує?

— Так ви нічого про неї не знаєте?

— Ні! справді, нічого!

— О, так послухайте:

Треба знати, що бабуся моя, років шістдесят тому, їздила в Париж і була там у великій моді. Люди бігали за нею, щоб побачити la Yenus moscovite*.; Рішельє коло неї впадав, і бабуся запевняє, що він мало не застрелився од її жорстокості.

В ті часи дами грали в фараон. Одного разу при дворі вона програла на слово герцогові Орлеанському щось дуже багато. Приїхавши додому, бабуся, відліплюючи мушки з обличчя та одв'язуючи фіжми, оповістила дідусеві свій програш, і наказала заплатити.

Покійний дідусь, скільки я пам'ятаю, був чимось на зразок бабусиного дворецького. Він її боявся, як вогню; одначе, почувши про такий жахливий програш, він розлютився, приніс рахунки, довів їй, що за півроку вони прогайнували півмільйона, що під Парижем немає в них ні підмосковного, ні саратовського села, і начисто відмовився платити. Бабуся вліпила йому ляпаса й лягла спати одна, на знак своєї немилості.

Другого дня вона веліла покликати чоловіка, маючи надію, що домашнє покарання на нього вплинуло, але знайшла його непохитним. Вперше в житті вона дійшла з ним до розмов та вияснень; думала всовістити його, вибачливо доводячи, що борг на борг не схожий і що є різниця між принцем і каретником.— Куди! дідусь бунтував. Ні, та й годі! Бабуся не знала, що робити.

З нею був близько знайомий чоловік дуже цікавий. Ви чули про графа Сен-Жермена, про якого розповідають так багато дивовижного. Ви знаєте, що він видавав себе за вічного жида, за винахідника життєвого елексиру і філософського каменя, та всяке інше. З нього сміялися як із шарлатана, а Казанова в своїх Записках каже, що він був шпіон; а втім, Сен-Жермен, попри всю свою таємничість, мав дуже поважний вигляд і був у товаристві чоловіком дуже люб'язним. Бабуся й досі любить його без тями і сердиться, коли говорять про нього з неповагою. Бабуся знала, що Сен-Жермен міг мати великі гроші. Вона зважилася вдатись до нього. Написала йому записку й просила мерщій до неї приїхати.

Старий дивак з'явився негайно і застав у страшному горі. Вона описала йому найчорнішими фарбами варварство чоловіка, і сказала нарешті, що всю свою надію покладає на його дружбу й ласку.

Сен-Жермен задумався.— "Я можу вам услужити цією сумою,— сказав він,— але знаю, що ви не будете спокійні, поки зо мною не розплатитесь, а я не хотів би вводити вас у новий клопіт. Є інший засіб: ви можете відігратись".

"Але, ласкавий графе,— відповіла бабуся,— я кажу вам, що в нас грошей зовсім нема".— "Гроші тут не потрібні,— відмовив Сен-Жермен: —звольте мене вислухати". Тут він одкрив їй таємницю, за яку всякий з нас дорого дав би...

Молоді картярі подвоїли увагу. Томський закурив люльку, затягся й провадив далі.

В той самий вечір бабуся прибула в Версаль, au jeu de la Reine*. Герцог Орлеанський метав; бабуся злегка перепросила, що не привезла свого боргу, на виправдання сплела маленьку історію й стала проти нього понтирувати. Вона вибрала три карти, поставила їх одну за одною: всі три виграли їй соника, і бабуся відігралась цілком.

— Випадок! — сказав один з гостей.

— Казка! — зауважив Герман.

— Може, порошкові карти? —підхопив третій.

— Не думаю,— відповів поважно Томський.

— Як! — сказав Нарумов,— у тебе єсть бабуся, яка вгадує три карти підряд, а ти й досі не перейняв у неї її кабалістику?

— Еге, чорта з два! — відповів Томський,— у неї було четверо синів, у тім числі і мій батько: всі чотири одчайдушні картярі, і жодному не відкрила вона своєї таємниці; хоч це було б не зле для них, і навіть для мене. Але от що мені розповідав дядько, граф Іван Ілліч, і в чому він мене запевняв честю. Покійний Чаплицький, той самий, що вмер у злиднях, промотавши мільйони, одного разу в молодості своїй програв — як пам'ятаю, Зорину,— тисяч триста. Він був у розпачі. Бабуся, що завжди була сувора до пустощів молодих людей, зглянулась якось на Чаплицького. Вона дала йому три карти, з тим, щоб він поставив їх одну за одною, і взяла з нього слово честі надалі вже ніколи не грати. Чаплицький з'явився до свого переможця: вони сіли грати. Чаплицький поставив на першу карту п'ятдесят тисяч і виграв соника; загнув паролі, паролі-пе,— відігрався і лишився ще й у виграші...

Однак, пора спати: вже за чверть шоста.

Справді, вже світало: молоді люди подопивали свої чарки і роз'їхались.

загрузка...

II

— Il parait que monsieur est deci dement pour les suivantes.

— Que voulez-vous, madame? Elles sont plus fraiches*.

Світська розмова.

Стара графиня*** сиділа в своїй убиральні перед дзеркалом. Троє дівчат обступало її. Одна тримала банку з рум'янами, друга коробку шпильок, третя високий чепець з вогнистого кольору стрічками. Графиня нітрохи не важила на вроду, давно змарнілу, але зберігала всі звички своєї молодості, строго додержуючи моди сімдесятих років, і одягалась так само довго, так само старанно, як і шістдесят літ тому. Край вікна сиділа за п'яльцями панночка, її вихованка.

— Здрастуйте, grand'maman*, сказав, увійшовши, молодий офіцер.— Bon jour, mademoiselle Lise*. Grand'maman, я до вас із проханням.

— Що таке, Paul*?

— Дозвольте вам представити одного з моїх приятелів і привезти його до вас у п'ятницю на бал.

— Привези мені його просто на бал, і тут мені його й представиш. Чи був ти вчора в***?

— Якже! дуже було весело; танцювали до п'ятої години. Яка гарна була Єлецька!

— І, мій любий! Що в ній гарного? Чи ж така була її бабуся, княгиня Дар'я Петрівна?.. До речі: я думаю, вона вже дуже постаріла, княгиня Дар'я Петрівна?

— Як постаріла?—відповів неуважно Томський,— вона літ сім як померла.

Панночка підвела голову й подала знак молодому чоловікові. Він згадав, що від старої графині таїли смерть її ровесниць, і прикусив собі губу. Але графиня почула вість, для неї нову, з великою байдужістю.

— Померла! —сказала вона,— а я й не знала! Нас разом пожалували у фрейліни, і коли ми представились, то государиня...

І графиня всоте розповіла внукові свій анекдот.

— Ну, Paul, — сказала вона потім,— тепер допоможи мені встати. Лізонько, де моя табакерка?

І графиня з своїми дівчатами пішла за ширмами кінчати свій туалет. Томський лишився з панночкою.

— Кого це ви хочете представити? —тихо спитала Лизавета Іванівна.— Нарумова. Ви його знаєте?

— Ні! Він військовий чи статський?

— Військовий.

— Інженер?

— Ні! кавалерист. А чому ви думали, що він інженер?

Панночка засміялась і не відповіла ні слова.

— Paul! — закричала графиня з-за ширмів,— пришли мені який-небудь новий роман, тільки, будь ласка, не з нинішніх.

— Як це, grand'maman?

— Тобто такий роман, де герой не давив би ні батька, ні матері, і де не було б утоплих тіл. Я страх як боюсь утоплеників!

— Таких романів тепер нема. Чи, може, хочете російських?

— А хіба є російські романи?.. Пришли, голубчику, будь ласка, пришли!

— Прощайте, grand'maman: я поспішаю... Прощайте, Лизавето Іванівно! Чому ж ви думали, що Нарумов інженер?

І Томський вийшов з убиральні.

Лизавета Іванівна лишилась сама: вона покинула роботу й стала дивитись у вікно. Незабаром на одному боці вулиці з-за будинку на розі показався молодий офіцер. Рум'янець покрив її щоки: вона взялася знову до роботи і схилила голову над самою канвою. В цей час увійшла графиня, зовсім одягнена.

— Накажи, Лізонько,— сказала вона,— в карету запрягати, і поїдемо прогулятись.

Лізонька встала від п'яльців і стала прибирати свою роботу.

Ти що, матінко моя! глуха, чи що! — закричала графиня.— Вели мерщій запрягати в карету.

— Зараз! — відповіла тихо панночка й побігла в передпокій.

Слуга ввійшов і подав графині книги від князя Павла Олександровича.

— Добре! Подякуйте,— сказала графиня.— Лізонько, Лізонько! та куди ж ти біжиш?

— Одягатись.

— Встигнеш, матінко. Сиди тут. Розгорни ось перший том; читай вголос...

Панночка взяла книгу й прочитала кілька рядків.

— Голосніше! — сказала графиня.— Що з тобою, матінко моя? втратила голос, чи що?.. Стривай: підсунь мені ослінчик, ближче... ну! —

Лизавета Іванівна прочитала ще дві сторінки. Графиня позіхнула.

— Кинь цю книгу,— сказала вона,— що за теревені! Одішли це князеві Павлу й вели дякувати... А як же карета?

— Карета готова,— сказала Лизавета Іванівна, глянувши на вулицю.

— Чому ж ти не одягнена?—сказала графиня,—завжди треба тебе дожидати! Це, матінко, нестерпно.

Ліза побігла до своєї кімнати. Не минуло й двох хвилин, графиня почала дзвонити щосили. Троє дівчат вбігли в одні двері, а камердинер у другі.

— Чом це вас не докличешся? — мовила їм графиня.— Скажіть Лизаветі Іванівні, що я її жду.

Лизавета Іванівна ввійшла в капоті і в капелюшку.

— Нарешті, матінко моя! — сказала графиня. —Що за убори! Навіщо це?., кого принаджувати?.. А яка погода? — здається, вітер.

— Аж ніяк, ваше сіятельство! Дуже тихо! – відповів камердинер.

— Ви завжди говорите навмання! Відчиніть кватирку.

1 2 3 4 5