Дубровський

Олександр Пушкін

Дубровський

Перекладач: О. Гончар

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 — 1833

ТОМ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ І

Кілька років тому в одному із своїх маєтків жив старовинний російський пан, Кирило Петрович Троєкуров. Його багатство, знатний рід і зв'язки давали йому велику вагу в губерніях, де був його маєток. Сусіди раді були догоджати найменшим його примхам; губернські чиновники тремтіли, почувши його ім'я. Кирило Петрович приймав знаки догідливості, як належну дань; в його домі завжди було повно гостей, готових тішити його панське неробство, поділяючи гучні, а інколи й буйні його розваги. Ніхто не наважувався відмовлятись від його запрошення або в певні дні не з'являтися з належною шаною в село Покровське. В домашньому побуті Кирило Петрович виявляв усі пороки людини неосвіченої. Розпещений усім, що тільки оточувало його, він звик давати повну волю всім поривам палкої своєї вдачі і всім вигадкам досить обмеженого розуму. Незважаючи на незвичайну силу фізичних здібностей, він разів зо два на тиждень слабував від обжерливості і щовечора бував напідпитку. В одному з флігелів його будинку жило 16 покоївок, що займалися рукоділлями, властивими їх статі. Вікна у флігелі були загороджені дерев'яними ґратами, двері замикались на замки, ключі від яких зберігались у Кирила Петровича. Молоді затворниці в призначені години сходили в сад і прогулювались під наглядом двох старух. Час від часу Кирило Петрович віддавав деяких з них заміж, і нові вступали на їх місце. З селянами і дворовими поводився він суворо і свавільно: незважаючи на Це, вони були йому віддані: вони пишались багатством і славою свого пана і в свою чергу дозволяли собі багато чого в ставленні до їх сусідів, надіючись на його сильне покровительство.

Повсякденні заняття Троєкурова полягали в роз'їздах навколо обширних його володінь, в тривалих бенкетах і витівках, які щоденно при тому ж вигадувались і жертвою яких бував звичайно який-небудь новий знайомий; хоч і давні приятелі не завжди їх уникали, за винятком одного Андрія Гавриловича Дубровського. Цей Дубровський, відставний поручик гвардії, був йому найближчим сусідом і володів сімдесятьма душами. Троєкуров, пихатий у стосунках з людьми найвищого звання, поважав Дубровського, незважаючи на його смиренне становище. Колись були вони товаришами по службі, і Троєкуров знав з досвіду нетерпеливість і рішучість його характеру. Обставини розлучили їх надовго. Дубровський з розладнаним статком змушений був піти у відставку і оселитися в останньому своєму селі. Кирило Петрович, дізнавшися про це, пропонував йому своє покровительство, але Дубровський подякував йому і залишився бідним і незалежним. Через кілька років Троєкуров, відставний генерал-аншеф, приїхав у свій маєток, вони побачились і зраділи один одному. Відтоді вони щодня бували разом, і Кирило Петрович, який зроду не вшановував нікого своїми відвідинами, заїжджав запросто в убогий будиночок свого старого товариша. Бувши ровесниками, народжені в одному стані, виховані однаково, вони схожі були почасти і характерами і нахилами. Де в чому і доля їх була однакова: обидва одружилися з любові, обидва скоро овдовіли, в обох залишилось по дитині.— Син Дубровського виховувався в Петербурзі, дочка Кирила Петровича росла на очах у батька, і Троєкуров часто говорив Дубровському: "Слухай, брат, Андрію Гавриловичу; коли з твого Володьки буде пуття, то віддам за нього Машу, дарма, що він голий, як бубон". Андрій Гаврилович хитав головою і відповідав звичайно: "Ні, Кириле Петровичу: мій Володька не жених Марії Кирилівні. Бідному дворянинові, як він, краще одружитись з бідною дворяночкою, та бути главою в домі, ніж зробитись прикажчиком розпещеної молодички".

Всі заздрили згоді, яка панувала між пихатим Троєкуровим і бідним його сусідом, і дивувались сміливості цього останнього, коли він за столом у Кирила Петровича прямо висловлював свою думку, не турбуючись про те, чи суперечила вона поглядам хазяїна. Декотрі пробували були його наслідувати і вийти за межі належної покори, але Кирило Петрович так їх настрахав, що назавжди відбив у них охоту до таких спроб, і Дубровський один лишився поза загальним законом. Несподіваний випадок усе розладнав і змінив. Якось на початку осені Кирило Петрович збирався на полювання. Напередодні було дано наказ псарям і стременним бути готовими на п'яту годину ранку. Намет і кухня відправлені були вперед на місце, де Кирило Петрович мав обідати. Хазяїн і гості пішли на псарний двір, де понад п'ятсот гончаків і хортів жили в достатку й теплі, прославляючи щедрість Кирила Петровича своєю собачою мовою. Тут же був і лазарет для хворих собак, під наглядом штаб-лікаря Тимошки, і відділ, де благородні суки щенились і годували своїх щенят. Кирило Петрович пишався цим прекрасним закладом, і ніколи не пропускав нагоди похвалитися ним перед своїми гостями, з яких кожен оглядав його принаймні вже вдвадцяте. Він походжав по псарні, оточений своїми гостями і супроводжуваний Тимошкою та головними псарями; зупинявся перед деякими конурами, то розпитуючи про здоров'я хворих, то роблячи зауваження більш чи менш суворі і справедливі, то підкликаючи до себе знайомих собак і лагідно з ними розмовляючи. Гості вважали за свій обов'язок захоплюватися псарнею Кирила Петровича. Тільки Дубровський мовчав і хмурився. Він був завзятим мисливцем. Його достатки дозволяли йому тримати тільки двох гончаків і одну пару хортів, він не міг стриматись від деякої заздрості, бачачи цей чудовий заклад. "Чого ж ти хмуришся, брат,— запитав його Кирило Петрович,— чи псарня моя тобі не подобається?" "Ні,— відповів він суворо,— псарня чудова, навряд чи людям вашим життя таке ж, як вашим собакам". Один з псарів образився. "Ми на своє життя,— сказав він,— дякуючи богові й панові, не скаржимося, а що правда, то правда, іншому дворянинові не зле було б проміняти садибу на будь-яку тутешню конурку. Йому було б і ситніше і тепліше". Кирило Петрович голосно засміявся на зухвале зауваження свого холопа, а гості слідом за ним зареготали, хоч і почували, що жарт псаря міг стосуватися і їх. Дубровський зблід і не сказав ні слова. В цей час піднесли в луб'янці Кирилові Петровичу новонароджених щенят; він зайнявся ними, вибрав собі двох, інших звелів утопити. Тимчасом Андрій Гаврилович зник, і ніхто нічого не помітив.

Повернувшися з гостями з псарного двору, Кирило Петрович сів вечеряти і тоді тільки, не бачачи Дубровського, спохватився, де він. Люди відповіли, що Андрій Гаврилович поїхав додому. Троєкуров звелів негайно його догнати, і повернути неодмінно. Зроду не виїжджав він на полювання без Дубровського, досвідченого і тонкого цінителя псових якостей і безпомилкового розв'язувача всіляких мисливських суперечок. Слуга, що помчав за ним, повернувся, коли ще сиділи за столом, і доповів своєму панові, що, мовляв, Андрій Гаврилович не послухався і не хотів повернутися. Кирило Петрович, як звичайно, розпалений наливками, розгнівався і вдруге послав того самого слугу сказати Андрію Гавриловичу, що коли він зараз же не приїде ночувати в Покровське, то він, Троєкуров, з ним навіки посвариться. Слуга знову помчав, Кирило Петрович, вставши з-за столу, відпустив гостей і пішов спати.

На другий день першим його запитанням було: чи тут Андрій Гаврилович? Замість відповіді йому подали листа, складеного трикутником; Кирило Петрович наказав своєму писареві читати його вголос і почув таке:

"Добродію мій премилостивий,

Я до того часу не маю наміру їхати в Покровське, поки не вишлете Ви мені псаря Парамошку з повинною, а буде моя воля покарати його чи помилувати, а я терпіти глузувань від ваших холопів не маю наміру, та й від вас їх не стерплю, бо я не блазень, а старовинний дворянин.— З цим залишаюсь покірним до послуг

Андрій Дубровський".

За нинішніми поняттями про етикет лист цей був би дуже непристойним, але він розсердив Кирила Петровича не дивним складом і настроєм, а тільки своєю суттю. "Як,— загримів Троєкуров, скочивши з постелі босий, — висилати до нього моїх людей з повинною, він у праві їх милувати, карати!—та що це він справді задумав; та чи знає він, з ким зв'язується? Ось я ж його... Наплачеться він у мене, знатиме, як іти на Троєкурова!"

Кирило Петрович одягнувся і виїхав на полювання із звичайною своєю пишнотою,— але полювання не вдалося. За весь день бачили одного тільки зайця, і того упустили. Обід у полі під наметом також не вдався, або принаймні був не до смаку Кирилові Петровичу, який побив кухаря, вилаяв гостей і, повертаючись додому, з усіма своїми ловчими навмисне поїхав полями Дубровського.

Минуло кілька днів, і ворожнеча між двома сусідами не вщухала. Андрій Гаврилович не повертався в Покровське, Кирило Петрович без нього нудьгував, і досада його голосно виливалася в найобразливіших висловах, які завдяки старанням тамтешніх дворян, доходили до Дубровського виправлені і доповнені. Нова обставина знищила й останню надію на примирення.

Дубровський об'їжджав якось мале своє володіння; наближаючись до березового гаю, почув він удари сокири і за хвилину тріск поваленого дерева. Він поспішив у гай і наїхав на покровських мужиків, що спокійно крали в нього ліс. Побачивши його, вони кинулись було тікати. Дубровський з своїм кучером піймав із них двох і привіз їх зв'язаних до себе в двір. Троє коней, що належали ворогові, стали тут же здобиччю переможця. Дубровський був дуже розгніваний; досі ніколи люди Троєкурова, відомі розбійники, не насмілювались бешкетувати в межах його володінь, знаючи про приятельський зв'язок його з їхнім паном. Дубровський бачив, що тепер користувалися вони розривом, що стався, і вирішив, всупереч усім поняттям про право війни, провчити своїх полонених пруттям, яким запаслись вони в його ж таки гаю, коней віддати в роботу, приписавши до панської худоби.

Чутка про цю подію того ж дня дійшла до Кирила Петровича. Він спаленів і в першу хвилину гніву хотів було з усіма своїми дворовими вчинити напад на Кістеньовку (так звалося село його сусіда), зруйнувати її дощенту і обложити самого поміщика в його садибі. Такі подвиги були йому не вдивовижу. Але думки його незабаром набрали іншого напряму.

Походжаючи важкими кроками туди й сюди по залі, він глянув ненароком у вікно і побачив, що біля воріт зупинилася тройка; маленький чоловік у шкіряному кашкеті і фризовій шинелі зійшов з візка і пішов у флігель до прикажчика; Троєкуров пізнав засідателя Шабашкіна і звелів його покликати.