Історія села Горюхіна

ІСТОРІЯ СЕЛА ГОРЮХІНА

1830

Коли бог пошле мені читачів, то, можливо, для них цікаво буде дізнатися, яким чином вирішив я написати Історію села Горюхіна. Для цього я мушу дати деякі попередні подробиці.

Я народився від чесних і благородних батьків у селі Горюхіні 1801 року квітня 1 числа і першу освіту дістав од нашого дячка. Цьому ж шановному мужеві зобов'язаний я і розвиненою потім у мене охотою читати і взагалі до праці літературної. Успіхи мої хоч і були повільні, але благонадійні, бо на десятому році від народження я знав уже майже все те, що й досі залишилося у мене в пам'яті, від природи слабенької і яку з причини такого ж кволого здоров я не дозволяли мені надто переобтяжувати.

Звання літератора завжди здавалося для мене найзавиднішим. Батьки мої, люди поважні, але прості й виховані по-старовинному, ніколи нічого не читали, і в цілому домі, крім Азбуки, купленої для мене, календарів та Найновішого письмовника, ніяких книг не було. Читати письмовник довго було улюбленими моїми вправами. Я знав його напам'ять і, незважаючи на те, щодня знаходив у ньому нові, непомічені красоти. Після генерала Племянникова, в якого батечко був колись ад'ютантом, Курганов здавався мені за найвидатнішу людину. Я розпитував про нього у всіх, і, на жаль, ніхто не міг задовольнити мою цікавість, ніхто не знав його особисто, на всі мої запитання відповідали тільки, Що Курганов написав Найновіший письмовник, що я твердо знав і раніше. Морок невідомості повивав його, як якогось старовинного напівбога; іноді мене навіть брав сумнів, чи справді він існував. Ім'я його здавалося мені вигаданим і перекази про нього порожнім міфом, що чекав на дослідження нового Нібура. Проте він усе переслідував мою уяву, я намагався надати будь-якого образу цій таємничій особі, і нарешті вирішив, що він має бути подібним до земського засідателя Корючкіна, маленького дідка, з червоним носом і блискотливими очима.

1812 року повезли мене до Москви й віддали до пансіону Карла Івановича Мейєра — де пробув я не більш, як три місяці, бо нас розпустили перед вступом ворога,— я повернувся на село. По вигнанні дванадесяти язиків хотіли мене знову везти до Москви, подивитися, чи не повернувся бува Карл Іванович на колишнє попелище або, в противному разі, віддати до іншої школи, але я упрохав матінку залишити мене на селі, бо здоров'я моє не дозволяло мені вставати з постелі о 7 годині, як звичайно заведено по всіх пансіонах. Таким чином досяг я шістнадцятилітнього віку, залишаючись із первісною моєю освітою і гуляючи в м'яча з моїми потішними, єдина наука, що в ній я набув достатнього досвіду під час перебування мого в пансіоні.

Цього часу вступив я юнкером в ** піхотний полк, де й перебував до минулого 18** року. Перебування моє в полку залишило мало приємних вражень, крім іменування мене офіцером та виграшу 245 карбованців, у той час, як у мене в кишені всього залишалося карбованець 6 грив. Смерть найдорожчих моїх батьків примусила мене подати у відставку і приїхати до моєї вотчини.

Ця епоха життя мого настільки для мене важлива, що я маю намір сказати про неї докладніше, загодя прохаючи пробачення у доброзичливого читача, коли у зле поверну ласкаву його увагу.

День був осінній і похмурий. Прибувши на станцію, звідки треба було мені повернути на Горюхіно, найняв я вільних і поїхав польовим шляхом. Хоч я характером од природи тихий, але нетерпіння знову побачити місця, де я прожив свої кращі роки, так сильно опанувало мене, що я щохвилини підганяв свого ямщика, то обіцяючи йому на горілку, то погрожуючи побити, а як зручніше було мені штовхати його в спину, ніж виймати й розв'язувати гаманця, то, признаюся, разів зо три і вдарив його, що зроду зо мною не траплялося, бо стан ямщиків, сам не знаю чому, для мене особливо люб'язний. Ямщик підганяв свою тройку, а мені здавалося, що він, за звичаєм ямським, умовляючи коней та розмахуючи батогом, проте натягав гужі.— Нарешті побачив я Горюхінський гай, і за 10 хвилин в'їхав на панське подвір'я. Серце моє сильно билось,— я дивився довкола себе з хвилюванням неописаним. Вісім років не бачив я Горюхіна. Берізки, які при мені були посаджені біля паркана, виросли і стали тепер високими, гіллястими деревами. Подвір'я, що колись було прикрашене трьома правильними квітниками, між якими пролягала широка дорога, посипана піском, тепер обернено було на некошений дуг, на якому паслася бура корова. Бричка моя зупинилася біля переднього ґанку. Слуга мій пішов був одчиняти двері, але вони були забиті, хоч віконниці були одчинені і дім здавався населеним. Баба вийшла з людської хати і спитала, кого мені треба. Дізнавшись, що пан приїхав, вона знову побігла в хату, і незабаром двірня мене оточила. Я був зворушений до глибини серця, побачивши знайомі й незнайомі лиця — і дружньо з усіма ними цілуючись: мої потішні хлоп'ята були вже мужиками, а дівчиська, що сиділи колись на підлозі для посилок,— заміжніми молодицями. Чоловіки плакали. Жінкам говорив я без церемонії: "Як ти постаріла",— і мені відповідали щиро: "А ви як, батеньку, попоганішали". Повели мене на задній ґанок, назустріч мені вийшла моя мамка і обняла мене з плачем і риданням, як многостраждального Одіссея. Побігли гріти баню. Кухар, що знічев'я виростив собі бороду, узявся приготувати мені обід або вечерю — бо вже смеркалось. Відразу звільнили мені кімнати, в яких жила мамка з дівчатами покійної матінки, і я опинився в смиренній батьківській оселі і заснув у тій самій кімнаті, де 23 роки тому народився.

Близько трьох тижнів проминуло для мене в різних клопотах — я морочився із засідателями, предводителями і різними губернськими чиновниками. Нарешті прийняв я спадщину і був уведений у володіння вотчиною; я заспокоївся, але незабаром нудьга бездіяльності почала мене мучити. Я не був іще знайомий з добрим і поважаним сусідом моїм **. Хазяйнування було для мене зовсім чуже. Балачки мамки моєї, що я її призначив за ключницю й управительницю, полягали всього з 15 хатніх анекдотів, дуже для мене цікавих, але які розповідала вона завжди однаково, так що вона зробилася для мене другим найновішим письмовником, в якому я знав, на якій сторінці який знайду рядок. А справжній заслужений письмовник я знайшов у коморі, поміж всілякого мотлоху, в жалюгідному стані.— Я виніс його звідти й узявся був за нього, але Курганов утратив для мене колишню свою принадність, я прочитав його ще раз і більше вже не розгортав.

В такому становищі спало мені на думку: чи не спробувати самому щось написати? Ласкавий читач знає вже, що вихований був я на мідяки і що не мав я нагоди набути сам собою те, що вже було раз упущено, до шістнадцяти літ бавлячись з дворовими хлопчаками, а потім переходячи з губернії в губернію, з квартири на квартиру, марнуючи час з жидами та з маркитантами, граючи на обідраних більярдах та маршируючи по грязі.

До того ще — бути автором здавалося мені так мудро, так недосяжно для нас, необізнаних, що думка взятися за перо спочатку налякала мене. Чи смів я сподіватися будь-коли потрапити в число письменників, коли вже полум'яне бажання моє зустрітися з одним із них ніколи не здійснилося? Але це нагадує мені випадок, про який я маю намір розповісти на доказ повсякчасної пристрасті моєї до вітчизняного письменства.

1820 року ще юнкером трапилося мені бути в казенній потребі в Петербурзі. Я прожив там тиждень і, незважаючи на те, що не було там у мене жодної знайомої людини, провів час надзвичайно весело: щодня потихеньку ходив я до театру, на галерею 4-го яруса. Всіх акторів узнав на ім'я і гаряче закохався в **, що грала з великим мистецтвом одної неділі роль Амалії в драмі "Ненависть до людей і каяття". Вранці, повертаючись із Головного Штабу, заходив я звичайно до низенької цукеркової крамниці і за чашкою шоколаду читав літературні журнали. Одного разу сидів я заглиблений у критичну статтю "Благонамереннаго"; хтось у гороховій шинелі до мене підійшов і з-під моєї книжки потихеньку потяг сторінку Гамбурзької Газети. Я так був зайнятий, що не підвів і очей. Незнайомий попрохав собі біфштексу і сів передо мною; я все читав, не звертаючи на нього уваги; він тимчасом поснідав, сердито вилаяв хлопчика за несправність, випив півпляшки вина і вийшов.— Двоє молодих людей тут же снідали. "Знаєш ти,: хто це буй? — сказав один другому: — Це Б.,— письменник".—Письменник,— скрикнув я мимоволі,— і, залишивши журнал недочитаним і чашку недопитою, побіг розплачуватися і, не діждавшися здачі, вибіг на вулицю. Дивлячись на всі боки, побачив я здаля горохову шинель і кинувся за нею по Невському проспекту — мало не бігом. Зробивши кілька кроків, почуваю раптом, що мене зупиняють — оглядаюся, гвардійський офіцер зауважив мені, що, мовляв, мені слід би не штовхати його з тротуару, а скоріш зупинитися й виструнчитися. Після цієї догани я зробився обережнішим; на моє лихо, щохвилини зустрічалися мені офіцери, я щохвилини зупинявся, а письменник все віддалявся від мене вперед. Зроду моя солдатська шинель не була мені такою важкою — зроду еполети не здавалися мені такими завидними; нарешті аж біля Анічкіна мосту дігнав я горохову шинель. "Дозвольте запитати,— сказав я, підносячи до лоба руку,— ви пан Б., якого прекрасні статті мав я щастя читати в "Соревнователе Просвещения?"—Аж ніяк,— одповів він мені,— я не письменник, а стряпчий; але ** мені дуже знайомий: чверть години тому я зустрів його біля Поліцейського мосту.— Таким чином повага моя до російської літератури коштувала мені 30 копійок втраченої здачі, догани по службі і мало не арешту — а все даремно.

Незважаючи на всі заперечення мого здорового розуму, зухвала мрія зробитися письменником щохвилини спадала мені на думку. Нарешті, не будучи в силах противитися потягові натури, я зшив собі грубого зошита з твердим наміром наповнити його хоч чим би там було. Всі роди поезії (бо про смиренну прозу я ще й не помишляв) були мною вивчені, оцінені, і я вирішив взятися неодмінно за епічну поему, взяту з вітчизняної історії.— Недовго шукав я собі героя. Я вибрав Рюрика — і взявся за роботу.

До віршів набув я деякий навик, переписуючи зошити, що ходили по руках поміж нашими офіцерами, а саме: "Небезпечного сусіда", "Критику на Московський бульвар", на "Прєсненські ставки" і т.