Столику, накрийся!

Жив собі колись кравець. Було в нього троє синів і тільки одна коза. Але вони добре її годували і щодня гонили пасти, бо лише її молоком і харчувалися.

Сини пасли її по черзі.

Якось найстарший з них загнав козу на кладовище, де між могилами росла гарна соковита трава, й пустив пастися. Надвечір, коли вже час було вертатися додому, він і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме-е-е, ме-е-е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва, погладив козу по голові та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася?

А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме-е-е, ме-е-е!

— Он як її пасли! — вигукнув кравець, вибіг з хліва та й каже синові: — Ти брехун з брехунів, сказав, що коза напаслася, а вона ні листочка в роті не мала.

Спересердя він схопив зі стіни аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Другого дня настала черга середньому синові пасти козу. Він набачив під живоплотом місце, де росла гарна соковита трава, й погнав козу туди. Вона спасла геть усю траву.

Настав вечір, час було вертатися додому. От хлопець і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме-е-е, ме-е-е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме-е-е, ме-е-е!

— Ох ти ж поганцю! — крикнув кравець. — Мориш голодом бідолашну худобину, що всіх нас годує!

Він вибіг з хліва, схопив аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Тепер надійшла черга третьому синові пасти козу. "Ну, в мене коза не буде голодна", — подумав хлопець. Він знайшов на вигоні густі кущі з зеленим листям і погнав козу до них. А надвечір, коли вже час було вертатися додому, спитав її:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме-е-е, ме-е-е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там. Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але кравець не повірив йому, пішов сам до хліва та й питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме-е-е, ме-е-е!

— От же ж брехунське кодло! — крикнув кравець. — І цей такий самий недбайло, як два старші! Ну, більше ви не будете мене шити в дурні!

Розгніваний, він кинувся до хати й так уперіщив хлопця аршином по спині, що той утік куди очі бачать.

Тепер кравець залишився сам з козою. Другого ранку він зайшов до хліва, погладив козу та й каже:

— Ходи, моя кізонько, я тебе сам пожену пасти.

Він узяв козу за мотузку й вивів на луку, під кущі лози, — а що козі ще треба?

— Нарешті ти досхочу напасешся, — сказав кравець і залишив там козу до вечора.

А ввечері прийшов та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? Коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме-е-е, ме-е-е!

— То ходімо, — сказав кравець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел. А коли виходив з хліва, то ще раз обернувся і сказав:

— Нарешті ти хоч раз напаслася! А коза знов своєї:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме-е-е, ме-е-е!

Як почув кравець таке, то аж отетерів. Тепер він збагнув, що дарма вигнав з дому своїх синів.

— Ну стривай же, невдячна тварюко! — крикнув він. — Я тебе не тільки вижену з дому, а так назначу, що ти більше на очі не покажешся чесним кравцям.

Він швиденько побіг до хати, приніс бритву, намилив козі голову й виголив її так, що вона стала як долоня. Тоді схопив зі стіни аршин, хотів ним полатати козі боки, але передумав. Забагато козі честі бити її аршином. Він склав удвічі мотузку й так угрів козу, що вона навскоки дременула від нього в поле.

Дуже сумно було кравцеві сидіти в хаті, він залюбки покликав би своїх синів назад, але ніхто не знав, куди вони подалися.

А тим часом найстарший син пішов у науку до столяра. Вчився він пильно й невтомно, а як опанував своє ремесло, то захотів трохи помандрувати по світі. На прощання столяр подарував йому столика. На вигляд то був звичайнісінький дерев'яний столик, але він мав чарівну здатність. Досить було його розікласти і сказати: "Столику, накрийся!", як він миттю вкривався чистою скатертиною, на ній з'являлися тарілка, ніж, виделка і миски з вареним і печеним, скільки місця вистачало, навіть вино мерехтіло у великому дзбані, аж серце мліло.

Зрадів столярчук і подумав собі: "Більше мені в житті нічого й не треба". Він носив того щедрого столика з собою по світі й не журився, чи йому траплявся добрий заїзд, чи поганий, чи взагалі був заїзд, чи його не було. Схоче, бувало, то й не йде до заїзду, а розташується десь серед поля, серед лісу або на лузі, скине з-за плечей столика, розкладе його і скаже:

— Столику, накрийся!

І столик дасть йому все, чого душа бажає.

Довго він блукав по світі і нарешті вирішив повернутися до свого батька. Той, певне, вже пересердився, подумав хлопець, а ще як побачить його столика, то й зовсім подобрішає.

Вийшло так, що дорогою додому він завернув увечері до заїзду, де було повно гостей. Вони привітали його та й кажуть:

— Сідай повечеряєш із нами, а то навряд чи так пізно розживешся на щось у господаря.

— Ні, нащо я вас об'їдатиму, — відповів столярчук. — Краще будьте моїми гістьми.

Гості засміялися, подумали, що хлопець жартує.

А він розіклав свого столика серед кімнати та й каже:

— Столику, накрийся!

І відразу на столику з'явилися наїдки, такі смачні, що господареві заїзду й не снилося, їхній запах залоскотав гостям ніздрі.

— Пригощайтеся, любі друзі, — сказав Столярчук.

Гостей не довелося просити вдруге. Як побачили вони ті наїдки, то зразу посідали до столика, взяли виделки та ножі й заходились їсти. А найдивовижніше було те, що коли якась миска порожніла, відразу на її місце знов з'являлася повна.

Господар заїзду стояв осторонь і думав: "Такого кухаря й мені не завадило б мати".

Столярчук та його гості бенкетували до пізньої ночі. Нарешті всі пішли спати. Хлопець також ліг, а свого чарівного столика поставив під стіну.

А господареві заїзду все не дає спокою думка: як би його загарбати собі столярчукове добро. І ось він згадав, що в нього в коморі є столик, такий самісінький на вигляд, як цей. Він узяв його звідти й поміняв на чарівного столика.

Вранці столярчук заплатив за нічліг), закинув за плечі столика, не здогадавшись, що його поміняли, й пішов далі.

Опівдні був уже в батька. Той зустрів його дуже радісно.

— Ну, синку, чого ти навчився? — спитав батько.

— Я став, тату, столяром, — відповів син.

— Добре ремесло, — мовив батько. — А що ти приніс зі своїх мандрів?

— Найкращий мій скарб, тату, — цей столик. Батько оглянув столика з усіх боків.

— Це ніякий не скарб, сину, а просто старий, погано зроблений столик.

— Але він сам накривається, — відповів син. — Коли я його розкладу і скажу, щоб він накрився, на ньому відразу з'являються найкращі наїдки й таке вино, що аж серце мліє. Скличте-но, тату, наших родичів і приятелів, хай хоч раз наїдяться й нап'ються як слід, бо цей столик здатен усіх нагодувати.

Коли родичі зійшлися, хлопець розклав столика серед хати і сказав:

— Столику, накрийся!

Та столик ані ворухнеться, стоїть собі порожній, як кожен стіл, що не розуміє людської мови. Бідолашний столярчук зрозумів, що йому підмінили його скарб. Дуже йому було соромно, що він виявився в очах родичів брехуном. А ті посміялися з нього й повернулися додому ненаїдені й ненапоєні.

Після цього батько взявся знов кравцювати, а син найнявся на роботу до столяра.

Другий син пішов у науку до мірошника. Коли він опанував своє ремесло, мірошник і каже йому:

— Ти був добрим челядником. За це я подарую тобі осла. Цей осел не такий, як усі. Він не тягне воза й не переносить мішків.

— То що ж він робить? — спитав челядник.

— Сипле золото, — відповів мірошник. — Постав його на розстелену скатертину і скажи: "Глип-рип, золото сип!" Тоді осел тріпне гривою, махне хвостом, і з них посиплеться не порох, як звичайно в ослів, а золоті монети. Тобі тільки лишиться визбирати їх зі скатертини.

Челядник подякував мірошникові й подався у світ. Коли йому треба було грошей, він стелив скатертину, ставив на неї осла й казав йому: "Глип-рип, золото сип!" Тоді осел стріпував гривою, махав хвостом, і з них дощем сипалися золоті монети, лишалося тільки визбирати їх. Хоч би де опинявся челядник, він завжди мав усього вдосталь, ніяка ціна його не лякала, бо в нього завжди був повний гаманець.

Довгенько він мандрував так по світі, а тоді й думає собі: "Треба відвідати батька. Як я прийду додому з золотим ослом, батько забуде свій гнів і добре мене прийме".

Трапилось так, що він зупинився в тому самому заїзді, де його братові підмінили столика. Він вів за собою на мотузці осла. А коли господар заїзду хотів узяти в нього осла й прив'язати в стайні, челядник сказав:

— Не турбуйтеся, я свого сірого сам заведу до стайні й сам прив'яжу, бо мені треба знати, де він стоїть.

Господаря здивували його слова, і він подумав: такий гість, що сам доглядає свого осла, не витратить багато грошей на їжу. Та коли челядник сягнув до кишені, витяг два золоті і сказав, щоб йому неодмінно подали щось смачне, в господаря очі полізли на лоба. Він заметушився й виставив перед ним усе, що міг роздобути.

Після вечері гість запитав, скільки він ще має доплатити.