Артеміс Фаул: Код вічності (уривок)

Йон Колфер

Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.

Родині Пауер.

Усім родичам, близьким і далеким.

ПРОЛОГ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка

ПРОТЯГОМ останніх двох років мені вдавалося прокручувати свої справи без батьківського втручання. За цей час я продав піраміди бізнесмену із Заходу, підробив і продав з аукціону багатенько щоденників Леонардо да Вінчі та позбавив ельфів гарненької частини їхнього золота. Але моя свобода майже скінчилася. Зараз, коли я пишу, мій батько перебуває у шпиталі в Ґельсінкі, де одужує після дворічного ув'язнення у російської мафії. Поки він ще не прийшов до тями, але зовсім скоро повернеться до нормального життя і знову контролюватиме фінанси Фаулів.

Коли в маєтку Фаулів будуть і мама, і тато, я не зможу непомітно втілювати свої протизаконні плани. Раніше то не було б великою провиною, адже батько був куди більшим злодієм за мене, та мама хотіла, щоб Фаула повернулися до законослухняного життя.

Але на останню справу лишилося ще трохи часу. Мама цього не схвалить. І не думаю, щоб ельфам сподобалося. Тож нічого їм не скажу.

ГЛАВА 1: КУБ

"Ан фан", Найтсбрідж, Лондон

АРТЕМІС Фаул був майже задоволений. Батька будь-якого дня можуть виписати з університетського шпиталю в Ґельсінкі. Сам хлопець із нетерпінням чекав смачного обіду в ресторані морепродуктів "Ан фан" у Лондоні, і його бізнес-партнер мав от-от з'явитися. Усе згідно з планом.

Але його охоронця, Батлера, важко було назвати спокійним. Та він завжди був напруженим,— не можна ж обернутися з найнебезпечнішої людини у світі на цілком нормальну лише тому, що ти зараз у ресторані. Велетенський євразієць утиснувся між двома столиками, розклав навколо себе своє обладнання і перевірив шляхи відступу.

— Ви вставили вушні тампони? — запитав він у свого роботодавця.

Артеміс приречено зітхнув.

— Так, Батлере. Хоча мені здається, що тут небезпека нам навряд чи загрожує. Справа цілком законна, і зустрічаємося ми при денному світлі. Заради бога!

Вушними тампонами дворецький називав звукові фільтри, поцуплені з ельфійських шоломів. Батлер розжився шоломами і ще кількома зразками ельфійської технології, коли рік тому, виконуючи накази Артеміса, познайомився зі спецназівцями ЛЕП. Звукові фільтри виростили в лабораторіях ЛЕП. Вони складалися з мініатюрних пористих мембран, що автоматично закривали вушний прохід, коли рівень шуму перевищував безпечні показники.

— Може й так, Артемісе, але в найманих убивць є така мила звичка — вони завжди нападають саме тоді, коли на них не чекають.

— Можливо,— погодився Артеміс, вивчаючи в меню розділ "Закуски".— Але кому потрібно мене вбивати?

Батлер суворо поглянув на жінку, що сиділа собі за столиком. Старенькій було щонайменше вісімдесят.

— Може, вони і не на нас полюють. Не забувайте, Йон Спіро — впливова людина. Він довів до банкрутства не одну компанію. Ми могли просто потрапити під руку.

Артеміс кивнув. Як завжди, Батлер має рацію, що пояснювало, чому вони досі живі. Йон Спіро, американець, із яким вони зустрічалися, був саме таким чоловіком, що притягує до себе кулі найманих убивць. Процвітаючий мільярдер з інтересами в галузі інформаційних технологій, із темним минулим та підозрілими зв'язками. Ходили чутки, що його компанія, "Фішн Чіпс", опинилася нагорі завдяки вкраденому дослідженню. Звісно, це ніколи не буде доведено. І не тому, що ніхто з чиказьких юристів не намагався. Пробували, і навіть не раз.

Підійшла офіціантка, сліпуче посміхнулася.

— Привіт, хлопче. Хочеш подивитися дитяче меню?

Артемісу аж кров у голову кинулася.

— Ні, пані. Дитячого меню я дивитися не хочу. Навіть не сумніваюся, що якраз дитяче меню смакує краще за пропоновані в ньому страви. Хочу замовити повний обід. Чи ви не обслуговуєте неповнолітніх?

Посмішка офіціантки зменшилася на два зуби. Артеміс знав, як уразити.

Батлер закотив очі. І Артеміс знову подумав про тих, кому б хотілося їх убити. Більшості офіціантів і кравців у Європі, для початку.

— Так, сер,— пробелькотіла нещасна офіціантка. — Як бажаєте.

— Отже, принесіть, будь ласка, попурі з акули й риби-меч, запечене на овочах, з молодою картоплею.

— Що питимете?

— Джерельну воду. Ірландську, якщо можна. І без льоду, будь ласка, тому що лід у вас із водопровідної води, і це цілком нівелює дію джерельної.

Офіціантка кинулася на кухню, щаслива, що може позбутися хлопця з-поза шостого столика. Фільми про вампірів вона дивилася. Ті зловісні створіння мали такий самий гіпнотичний погляд. Може, хлопець говорив, як дорослий, тому що йому вже п'ятсот років.

Артеміс посміхнувся, передчуваючи смачну їжу, і навіть не думав про те, причиною якого переляку він став.

— На шкільній дискотеці ви матимете шалений попит,— прокоментував Батлер.

— Прошу?

— Бідолашна дівчина мало не розплакалася. Вам не завадить хоч інколи поводитися люб'язно.

Артеміс здивувався. Батлер нечасто дозволяв собі коментарі в особистих справах.

— Не уявляю себе на шкільній дискотеці, Батлере.

— Туди ж не заради танців ходять. Спілкування — от що головне.

— Спілкування? — скептично посміхнувся юний Фаул.— Сумніваюся, чи є серед живих підліток із таким же лексичним запасом, як у мене.

Батлер хотів було пояснити різницю між висловлюванням і спілкуванням, але тут двері ресторану відчинилися. Увійшов невисокий засмаглий чоловік у супроводі справжнього гіганта. Йон Спіро зі своїм секретарем.

Батлер нахилився до свого підопічного і прошепотів:

— Обережно, Артемісе. Мені відома репутація цього здорованя.

Спіро підійшов до столика з розкритими обіймами. Американець середнього віку, худий як тріска, і ледь вищий за Артеміса. У вісімдесятих він займався транспортними перевезення; у дев'яностих продавав і купував акції та цінні папери. Зараз він зацікавився комунікаційними технологіями.

Його білий лляний костюм уже став візитівкою. На пальцях і зап'ястках висіло стільки золота, що його вистачило б, аби вкрити Тадж-Махал.

Артеміс підвівся привітати свого партнера.

— Містере Спіро, прошу.

— Привіт, малий Артемісе Фаул. Як ся маєш?

Хлопець потиснув йому руку. Коштовності забряжчали, як хвіст у гримучої змії.

— Усе добре. Радий, що ви прийшли.

Спіро взявся за стілець:

— Якщо Артеміс Фаул має пропозицію, то я й по битому склу до нього прийду.

Охоронці зміряли один одного поглядами. Якщо не зважати на зріст, вони були абсолютно різними. Батлер — утілення стриманості та спритності. Чорний костюм, поголена голова, сам майже непомітний, якщо це можливо при семи футах зросту. Новоприбулий був фарбованим блондином у модній футболці та зі срібними піратськими сережками в обох вухах. Такого чоловіка ані забути, ані проігнорувати аж ніяк не можна.

— Арно Блант,— сказав Батлер,— Чув про тебе. Блант зайняв своє місце за плечем Йона Спіро. — Батлере. Із тих самих Батлерів,— процідив він із новозеландським акцентом.— Чув, що ви, хлопці, найкращі. Так люди кажуть. Сподіваюся, перевіряти не доведеться.

Спіро розсміявся. Немов цвіркуни в коробці затріщали.

— Арно, будь ласка. Ми ж серед друзів. Сьогодні ж не день загроз.

Батлера його слова не заспокоїли. Підозри старого вояки гули, немов рій диких бджіл. Пахне небезпекою,

— Отже, друже мій. До справ,— сказав Спіро і перевів свої темні, близько посаджені очі, — У мене всю дорогу над Атлантикою слинка текла. Що ти для мене приготував?

Артеміс нахмурився. Він сподівався, що справи зачекають, коли вони закінчать обід.

— Не хочете глянути на меню?

— Ні. Останнім часом я багато не їм. І то, переважно пігулки та розчини. Проблеми з травленням.

— Дуже добре,— зітхнув Артеміс і поклав на стіл алюмінієву валізку. — Перейдемо відразу до справ.

Він відкинув кришку, і перед ними опинився червоний куб завбільшки з програвач для міні-дисків на блакитному пінопласті.

Спіро протер окуляри кінчиком краватки.

— Що я бачу, хлопче?

Артеміс поставив на стіл сяючу коробочку.

— Майбутнє, містере Спіро. З випередженням розкладу.

Йон Спіро нахилився вперед, уважно придивився.

— Нагадує прес-пап'є.

Арно Блант гмикнув, не зводячи очей із Батлера.

— Тоді демонстрація,— потягнувся за металевою коробочкою Артеміс.

Натиснув кнопку, і прилад ожив. Бокові та передня секції відкинулися, і на столі опинився монітор із колонками.

— Чудово,— пробурмотів Спіро.— Пролетіти три тисячі миль, щоб побачити мікро-телевізор.

Артеміс кивнув.

— Мікро-телевізор. Але й комп'ютер, що контролюється голосом, мобільний телефон, діагностичний прилад. Ця маленька коробочка здатна зчитати будь-яку інформацію з будь-якої платформи, електронної або органічної. Вона може показувати відео, читати лазерні диски, DVD; через неї можна виходити в Інтернет, отримувати електронну пошту, зламувати комп'ютери. Вона може навіть просвітити вашу грудну клітку, щоб перевірити, як швидко б'ється ваше серце. Батареї цього комп'ютера вистачить на два роки, і він, звісно, безпровідний.

Артеміс замовк, даючи можливість усвідомити його слова.

Очі Спіро за окулярами стали просто величезними.

— Тобто, ця коробочка?..

— У порівнянні з нею всі інші технології безнадійно застаріли. Ваші комп'ютерні розробки марні.

Американець кілька разів глибоко вдихнув.

— Але ж як... як?

Артеміс перевернув коробочку. На чорному запульсував інфрачервоний датчик.

— Ось і секрет. Універсальний датчик. Може прочитати будь-що. І якщо запрограмувати, він може підключитися до будь-якого потрібного вам супутника.

Спіро погрозив пальцем.

— Але ж він незаконний, чи не так?

— Аж ніяк,— посміхнувся Артеміс.— Законів проти таких штучок не існує. І не існуватиме ще років зо два після того, як прилад надійде у виробництво. Пригадайте, скільки часу пішло на те, щоб закрити безкоштовні обмінні сайти в Інтернеті.

Американець затулив обличчя руками. То вже занадто.

— Не розумію. Ми зможемо користуватися тим, що маємо зараз, протягом років, ні, навіть десятків років. Тобі ж лише тринадцять. Як тобі це вдається?

Артеміс на мить замислився. Як відповісти? Що шістнадцять місяців тому Батлер захопив ельфійську групу захвату і конфіскував їхнє обладнання? А він, Артеміс, розібрав те обладнання і сконструював цю дивовижну коробочку? Ні.

— Скажімо так, я просто дуже розумний хлопець, містере Спіро.

Спіро примружив очі.

— Може, не такий уже й розумний, яким хочеш здаватися.

1 2 3 4 5 6 7