А зараз прошу — виведіть мене звідси найкоротшим і найзручнішим шляхом.
— Бажаємо тобі, святий володарю, — відповів доглядач, — покласти в Лабіринт ще вдвоє стільки скарбів... Щодо виходу звідси, то дорога є лише одна, і нею ми повернемось назад.
Один із жерців подав Рамзесові трохи фініків, другий — флягу вина, заправленого чимсь зміцнюючим. Незабаром фараон відчув, що до нього повертаються сили, і пішов бадьоріше.
— Я багато б дав, — сказав він, — щоб зрозуміти всі повороти цієї химерної дороги!
Жрець, що супроводжував його, зупинився.
— Запевняю тебе, святий володарю, — мовив він, — що ми й самі не розуміємо й не пам'ятаємо цієї дороги, хоч кожен з нас проходив нею по кільканадцять разів...
— А як же ви потрапляєте сюди?
— Ми користуємося певними знаками, та якби в нас, ось хоч би й зараз, бодай одного з них не стало, ми померли б тут з голоду...
Нарешті вони вийшли в просторий напівтемний коридор, а звідти на подвір'я. Фараон почав оглядатися довкола і кілька разів глибоко зітхнув.
— За всі скарби Лабіринту я не схотів би їх стерегти! — вигукнув він. — Жах стискає мені груди, як подумаю, що можна вмерти в цих кам'яних темницях!..
— Але можна й звикнути до них, — з усмішкою відповів верховний жрець.
Фараон подякував кожному із своїх провідників і сказав:
— Я рад був би виявити до вас ласку. Кажіть, чого б ви бажали...
Але жерці слухали байдуже, а їхній начальник відповів:
— Прости мені, повелителю, таке зухвальство, але... чого ми б могли бажати?.. Наші фіги й фініки такі ж солодкі, як і з твого саду, вода така ж добра, як і з твоєї криниці. Якби нас вабило багатство, то хіба ми не маємо його більше, ніж усі царі?..
"Цих я нічим не прихилю до себе, — подумав фараон. — Але... я дам їм ухвалу зібрання і підтвердження Амона".
Розділ п'ятдесят сьомий
Залишивши Фаюм, фараон та його почет кільканадцять днів пливли на південь, вгору по Нілу: їх оточували хмари човнів, їх вітали вигуками і засипали квітами.
На обох берегах річки, на тлі зелених полів, безперервними рядами тяглися глиняні селянські мазанки, гаї смоковниць і пальм. Час від часу на березі показувалась група білих будиночків якогось містечка або велике місто з кольоровими будівлями та з величними пілонами храмів.
На заході не дуже виразно окреслювалась гряда Лівійських гір, зате на сході Аравійське гірське пасмо щораз ближче підступало до річки. Вже можна було бачити стрімкі схили, поколупані скелі темного, жовтого чи рожевого кольору, що нагадували руїни фортець або храмів, збудованих якимись велетнями.
Посеред Нілу траплялися острівці, які ніби вчора виринули з-під води, а вже сьогодні були вкриті буйною рослинністю і заселені незчисленними зграями птахів. Коли підпливав галасливий почет фараона, перелякані птахи зривалися з місць і, кружляючи над кораблями, прилучали свій крик до галасу людей. Над усім цим розкинулося високе прозоре небо, і з нього сяяло таке життєдайне світло, що в його повені чорна земля ставала лискучою, а каміння відсвічувало всіма барвами веселки.
Час минав для фараона весело. Спершу його трохи дратував безперервний крик, а потім він так звик, що вже не звертав на нього уваги і міг читати документи, влаштовувати ради і навіть спати.
За тридцять-сорок миль від Фаюму, на лівому березі Нілу, було велике місто Сіут, в якому Рамзес XIII кілька днів відпочивав. Йому навіть треба було зупинитися, бо мумія померлого царя ще пробувала в Абідосі, де при гробі Осіріса досі служили урочисту відправу.
Сіут було одне з найбагатших міст Верхнього Єгипту. Тут виробляли знаменитий посуд з білої й чорної глини і ткали полотна; тут був головний ярмарок, на який привозили товари з оазисів, розкиданих у пустелі. Тут, нарешті, містився славнозвісний храм Анубіса, божка з головою шакала.
На другий день перебування його святості в цьому місті з'явився до нього жрець Пентуер, начальник комісії, що обстежувала становище народу.
— У тебе є якісь новини? — спитав Рамзес.
— Є та новина, що весь Єгипет благословляє тебе, святий володарю. Всі, з ким мені, доводилося розмовляти, сповнені надій і кажуть, що твоє царювання відродить державу...
— Я хочу, — відповів фараон, —щоб мої піддані були щасливі, а народ зітхнув вільніше. Хочу, щоб Єгипет мав, як і колись, вісім мільйонів населення і щоб повернув землі, які в нього забрала пустеля. Хочу, щоб трудящий люд відпочивав кожного сьомого дня і щоб кожен хлібороб мав власний шматок землі...
Пентуер упав ниць перед милостивим володарем.
— Устань, — мовив Рамзес. — Скажу тобі, однак, що були в мене години тяжкого смутку. Я бачу недолю свого народу, прагну допомогти йому, а мені тут доповідають, що моя скарбниця порожня. Ти ж сам дуже добре знаєш, що без кількох десятків тисяч талантів готівкою я не можу й думати про якісь нововведення.
Але зараз я спокійний: я знаю спосіб, як добути потрібні кошти з Лабіринту... Пентуер здивовано глянув на володаря.
— Доглядач скарбів пояснив мені, що треба робити,— вів далі фараон. — Я мушу скликати загальне зібрання всіх станів, по тринадцять осіб від кожного. А коли вони засвідчать, що Єгипет у небезпеці, Лабіринт видасть мені кошти... О боги! — додав він, — за кілька... за один із тих коштовних каменів, які там лежать, можна було б дати народові п'ятдесят перепочинків на рік!.. Здається, ніколи не могли б вони бути краще використані...
Пентуер похитав головою.
— Володарю, — сказав він, — шість мільйонів єгиптян, а я й мої приятелі першими, згодилися б, щоб ти взяв частку з тих скарбів. Але... марні твої сподівання, святий повелителю!.. Сто найвищих сановників держави повстануть проти цього, а тоді Лабіринт не дасть тобі нічого...
— То вони хочуть, щоб я став жебраком при котромусь із храмів?.. — спалахнув фараон.
— Ні, — відповів жрець. — Вони боятимуться, щоб ти не спорожнив усієї скарбниці, раз узявши звідти. Вони підозріватимуть, що найвірніші слуги твої, володарю, ділитимуть між собою багатства, які попливуть із тієї скарбниці... А тоді заздрість підкаже їм: чому б і нам не взяти щось звідти? Не ненависть до тебе, повелителю, а взаємне недовір'я й пожадливість спонукатиме їх до опору.
Фараон, вислухавши це, заспокоївся і навіть усміхнувся.
— Коли все це так, як ти кажеш, любий Пентуере,— сказав він, — тоді будь спокійний. Я аж тепер остаточно зрозумів, для чого Амон встановив владу фараона і дав йому надлюдську могутність... Для того, бачиш, щоб сто навіть найдостойніших негідників не могли занапастити державу. — Рамзес підвівся з крісла й додав: — Скажи моєму народові, нехай він працює й буде терпеливим... Скажи вірним мені жерцям, щоб вони служили богам і сіяли мудрість, яка є сонцем світу. А тих упертих і підозріливих сановників залиш мені... Горе їм, коли вони розгнівають моє серце!
— Володарю, — відповів жрець, — я твій вірний слуга...
Та коли він, попрощавшись, виходив, його обличчя було заклопотане.
За п'ятнадцять миль від Сіута, вгору по річці, дикі Арабські скелі майже доходять до Нілу, а Лівійські гори відступають від нього так далеко, що там утворюється долина, чи не найширша в усьому Єгипті.
В цьому місці розташувались поруч два славетні міста — Тін та Абідос. Там народився Менес, перший фараон Єгипту; там сто тисяч років тому поклали в могилу святе тіло бога Осіріса, якого підступно вбив брат Тифон.
Нарешті, там, на спомин про ті великі події, вікопомний фараон Сеті збудував храм, до якого сходились прочани з усього Єгипту. Кожен правовірний єгиптянин мусив хоч раз за життя доторкнутись чолом до цієї благословенної землі. По-справжньому щасливий був той, чия мумія могла відбути подорож до Абідоса і хоч на відстані зупинитись під мурами храму.
Мумія Рамзеса XII пробула там кілька днів, бо це був володар, який відзначався побожністю. Нічого не було дивного, що й Рамзес XIII починав своє правління з того, що склав почесті гробниці Осіріса.
Храм Сеті не належав ні до найстаріших, ні до найбагатших у Єгипті, але відзначався чистотою єгипетського стилю. Його святість Рамзес XIII одвідав його і разом з верховним жерцем Семом приніс там жертви богам.
Храмові належало сто п'ятдесят моргів землі, де були стави з рибою, квітники, плодові сади, городи, нарешті, будинки, чи, вірніше, невеличкі палаци жерців. Скрізь росли пальми, смоковниці, апельсини, тополі, акації, які або утворювали алеї, що розходилися в усі сторони світу, або росли масивами, в яких дерева були однакової висоти, посаджені на певній відстані одне від одного.
Навіть рослинний світ під пильним оком жерців не розвивався тут природно, творячи неправильні, але мальовничі скупчення; навіть він шикувався в прямі чи паралельні лінії або набирав форм геометричних фігур.
Пальми, тамаринди, кипариси й мирти стояли, мов солдати, вишикувані в шеренги й колони. Трава була мов килим, рівно підстрижений і розсипаний візерунками з квітів не будь-яких кольорів, а таких, які були потрібні. Коли простий люд придивлявся згори до цих газонів, то бачив на них квітучі образи богів чи священних тварин; а мудрець знаходив афоризми, виписані ієрогліфами.
Центральну частину садів займав прямокутник дев'ятсот метрів у довжину й триста в ширину. Цей прямокутник був обнесений не дуже високим муром, з однією великою брамою та кількома потайними хвіртками. Через цю браму побожний люд входив на подвір'я, що оточувало храм Осіріса. Сам храм стояв посеред двору, вимощеного кам'яними плитами; це була прямокутна споруда на чотириста п'ятдесят кроків у довжину і сто п'ятдесят у ширину.
Від брами до храму вела алея сфінксів з левиними тілами і людськими головами. Вони стояли в два ряди, по десять у кожнім, і дивилися один одному в вічі. Між ними могли проходити лише найвищі сановники.
В кінці алеї сфінксів, саме навпроти брами, стояли два обеліски — тонкі й високі чотиригранні гранітні колони, на яких була записана історія фараона Сеті.
І аж за обелісками підносилась могутня брама храму, по обидва боки якої стояли велетенські споруди у формі зрізаних пірамід — так звані пілони. Це наче дві широкі башти, стіни яких були покриті малюнками, що зображали перемоги Сеті або жертви, які він приносив богам.
В цю браму вже не можна було входити селянам, а тільки багатим городянам та людям привілейованим.