От якби почитати інші часописи, скажімо, "Кенігсберзьку Гартунгову газету" чи "Рейнську газету", то…
Пані Перманедер не договорила. Виголошуючи свої думки про газету, вона взяла її в руки й почала зневажливо перебігати очима по шпальтах. І ось її погляд спинився на коротенькій замітці в чотири-п'ять рядків… Вона заніміла, поправила рукою пенсне, рот її поволі розтулився… Тоді прочитала замітку до кінця і, притиснувши долоні до щік і відставивши лікті, перелякано зойкнула:
– Не може бути!.. Ні!.. Гердо… Томе… Як ти міг пропустити це?.. Жах!.. Бідна Армгард! Що їй довелось пережити…
Герда підвела голову від шитва, а Томас злякано обернувся до сестри. І пані Перманедер, вкрай схвильована, тремтячим горловим голосом, наголошуючи на фатальному змісті кожного слова, прочитала повідомлення з Ростока про те, що вчора вночі землевласник Ральф фон Майбом застрелився з револьвера в кабінеті свого будинку в Пепенраде. "Причиною, мабуть, були фінансові труднощі. Пан фон Майбом залишив дружину і троє дітей".
Дочитавши, пані Перманедер опустила газету на коліна, відкинулась на спинку крісла і мовчки звела на брата й невістку жалібний, розгублений погляд.
Томас Будденброк відвернувся від неї, ще коли вона читала, і дивився крізь розсунуті завіси в темний салон.
– З револьвера? – запитав він після довгої паузи. І, ще трохи помовчавши, спроквола додав, тихо й глузливо: – Аякже, аристократ!..
Потім знову задумався. Швидкість, з якою він пропускав між пальцями кінчики вусів, дивно контрастувала із закляклою непорушністю тьмяного погляду, спрямованого кудись у порожнечу.
Він не слухав сестри, яка вболівала за майбутнє бідолашної Армгард, не помічав, що Герда, не обертаючи голови, пильно й напружено дивиться на нього своїми близько посадженими, карими очима з синюватими тінями в куточках.
Розділ другий
Томас Будденброк ніколи не зважувався глянути й на майбутнє малого Йоганна так само похмуро й безнадійно, як він дивився на решту свого життя. Його спиняв родинний інстинкт, успадкований і прищеплений пієтет до родинної історії, так само до минулої, як і до майбутньої; а крім того, на його думки про сина впливало ласкаве очікування або ж напружена цікавість, що світилася в очах приятелів і знайомих у місті, в сестри, ба навіть у дам Будденброк із Брайтештрасе, коли вони дивилися на Ганно. Сенатор задоволено помічав, що хоч на самого себе він давно махнув рукою, але про свого малого спадкоємця був здатний ще снувати радісні мрії – про його майбутню діловитість, про те, як він невсипущою працею досягне успіхів, сили, багатства й пошани… Так, тільки турбота про сина сповнювала його вичахле, штучне життя теплом, тривогою і надією.
А що, як йому самому на старість, уже коли він піде на спочинок, випаде щастя побачити повернення давніх часів – часів прадіда Ганно? Чи ця надія таки геть неможлива? Він вважав музику своїм ворогом, але чи й справді вона небезпечна? Припустімо, любов хлопця до компонування свідчить про його не зовсім звичайні нахили, – але ж у систематичному навчанні з паном Пфюлем він не надто далеко сягнув. На його музичні нахили безперечно мала вплив мати, і не дивно, що змалку цей вплив переважав. Але тепер уже настала пора, коли батько також матиме нагоду впливати на сина, потроху перетягати його на свій бік і чоловічою рукою нейтралізувати жіночий вплив. І сенатор вирішив не пропускати жодної такої нагоди.
Перед Великоднем одинадцятирічний Ганно так само, як і його товариш, малий граф Мельн, насилу перейшов до четвертого класу з повторним складанням двох іспитів – з арифметики й географії. Вирішено, що далі хлопець учитиметься на реальному відділі, бо ж, зрозуміла річ, він мав стати купцем і шефом фірми. На батькове запитання, чи йому подобається майбутній фах, Ганно несміливо відповідав: "Так" – коротке "так", без жодних пояснень. Сенатор пробував розворушити його, викликати на розмову – і майже завжди надаремне.
Якби сенатор Будденброк мав двох синів, то напевне меншого послав би вчитися – кінчати гімназію і університет. Але фірмі потрібен був наступник, а крім того, сенатор гадав, що робить малому ласку, звільняючи його від нудного й непотрібного навчання грецької мови. Він вважав, що курс реальної гімназії легший і приступніший і що мрійливо-неуважний Ганно, який, бувало, не зразу схоплював пояснення, часто хворів і пропускав уроки, вчитиметься на реальному відділі з меншим напруженням і з кращими успіхами. Якщо малому Йоганнові Будденброку судилося колись стати тим, до чого він був покликаний і чого від нього сподівалися родичі, то для цього насамперед треба було дбати про його не дуже міцний організм: оберігати його від зайвого перевантаження і загартовувати розумним доглядом.
Своїм каштановим, зачесаним на скісний проділ від білого чола волоссям, яке на скронях усе ж таки вперто кучерявилося, довгими темними віями і золотаво-карими очима Йоганн Будденброк, хоч і носив копенгагенський матроський костюмчик, якось дивно вирізнявся на шкільному подвір'ї й на вулиці серед своїх білявих, сивооких, скандінавського типу товаришів. Останнім часом він дуже виріс, але його ноги в чорних панчохах і руки в зібраних і вистьобаних синіх рукавах були тоненькі й тендітні, як у дівчини, очі, все ще підведені в куточках синюватими тінями, як у його матері, мали вираз сторожкий і несміливий, особливо коли дивилися на когось скоса, уста й далі стискалися сумно, майже скорботно, а коли Ганно, задумавшись, торкався кінчиком язика кутнього зуба, за якого трохи побоювався, так кривилися, що здавалося, ніби він змерз…
Як пояснив доктор Ланггальс, що тепер перебрав на себе всю практику старого доктора Грабова і став домашнім лікарем Будденброків, погане здоров'я і блідість Ганно мали поважну причину, а саме: його організм, на жаль, не виробляв потрібної кількості таких важливих для його діяльності червоних кров'яних тілець. І щоб запобігти цьому лихові, доктор Ланггальс порадив уживати великими дозами один чудодійний засіб – риб'ячий жир, жовтий, густий риб'ячий жир, який двічі на день треба було пити з порцелянової ложечки. За суворим наказом сенатора, Іда Юнгман лагідно, але пильно стежила за неухильним виконанням цієї процедури. Щоправда, спершу Ганно після кожної ложки блював, його шлунок ніяк не хотів змиритися з чудодійним риб'ячим жиром, але потім звик, і коли хлопець відразу після ліків стримував віддих і закусував їх шматком житнього хліба, нудота поволі улягалася.
Усі інші недуги теж були тільки наслідком нестачі червоних кров'яних тілець – "побічні явища", як казав доктор Ланггальс, розглядаючи свої нігті. Але й з цими "побічними явищами" треба було нещадно боротися. Щоб лікувати зуби, пломбувати їх, а часом і виривати, на Млинарській вулиці був доктор Брехт зі своїм Йозефусом; а щоб не болів живіт, існувала на світі рицинова олія, густа, срібляста чудодійна рицинова олія, яка з ложки прошмигує в горло, мов прудка ящірка, а потім ще цілих три дні, хоч що роби, у роті відчувається її смак і запах… Ох, чого воно все таке нестерпно відразне? Тільки раз – Ганно тоді лежав у ліжку геть хворий, і з серцем у нього було дуже кепсько, – доктор Ланггальс якось знервовано приписав ліки, що справили малому приємність і надзвичайно допомогли: то були таблетки з миш'яком. Потім Ганно часто просив їх, відчуваючи майже потребу в тих маленьких солодких таблетках, що приносили таку радість. Та більше йому тих ліків не давали.
Риб'ячий жир і рицинова олія – чудові засоби, а проте доктор Ланггальс був цілком згодний з сенатором, що вони не зроблять з малого Йоганна дужої, загартованої людини, коли він сам не докладе до цього ніяких зусиль. Існували ще, наприклад, фізкультурні ігри, які влітку щотижня влаштовував на Замковому полі учитель фізкультури Фріче і на яких міські хлопці мали нагоду показувати і розвивати відвагу, силу, спритність і винахідливість. Але, хоч батько й гнівався, Ганно виявляв до цих здорових розваг тільки відразу – мовчазну, стриману, майже зарозумілу відразу… Чому він не спілкується з своїми однокласниками й однолітками, з якими йому доведеться разом жити й працювати? Чому весь час водиться тільки з тим невмиваним Каєм? Той, правда непогана дитина, але все ж таки є в ньому щось непевне. І навряд чи в майбутньому це буде відповідний товариш для Ганно. Кожен хлопець повинен з самого початку якось здобувати довіру й повагу оточення, серед якого він зростає і від думки якого залежатиме все життя. Ось хоча б узяти синів консула Гагенштрема – хлопці хоч куди, одному чотирнадцять, другому дванадцять років, здорові, дужі, веселі. Вони влаштовували в навколишніх гаях справжні баталії навкулачки, в школі були найкращі спортсмени, плавали, мов тюлені, курили сигари і завжди були готові щось устругнути. Їх боялися, любили й шанували. Їхні кузени, двоє синів прокурора доктора Моріца Гагенштрема, навпаки, були тендітніші й не такі буйні, зате вирізнялися розумовими здібностями і були взірцевими учнями, марнославними, улесливими, тихими, пильними, уважними – і аж горіли жадобою діставати найкращі оцінки й бути першими. Вони й мали найкращі оцінки і викликали повагу в дурніших та ледачіших учнів. А яку думку про Ганно могли скласти його товариші, вже не кажучи про вчителів? Він був дуже посередній учень, та ще й слабак, що уникав усього, де треба було виявити бодай трохи відваги, сили і спритності. І коли сенатор, прямуючи до своєї прибиральні, поминав "балкон" на третьому поверсі, куди виходили двері з трьох кімнат, – середню з. них віддано Ганно, відколи він став надто великий, щоб спати з Ідою Юнгман, – то завжди чув або звуки фісгармонії, або притишений, таємничий голос Кая, що розповідав якусь історію…
Щодо Кая, то він уникав фізкультурних ігор тому, що не любив дисципліни й порядку, яких там треба було дотримуватись.
– Ні, Ганно, – казав він, – я не, піду. А ти? Хай їм дідько! Там ніколи не можна робити того, що хочеться.
Такі вислови, як "хай їм дідько", він переймав від свого батька.
А Ганно відповідав:
– Якби від того Фріче не так тхнуло потом і пивом, то ще б можна було подумати… Цур їм, Каю, розповідай далі. Ти ж бо ще не скінчив про той перстень, що знайшов у болоті…
– Гаразд, – казав Кай, – та коли я кивну, ти починай грати.
І Кай розповідав далі.
Якщо вірити йому, то він недавно душної ночі опинився в чужій, незнайомій місцевості і зсунувся слизьким схилом у глибочезне урвище, на дні якого в тьмяному питлі миготливих блудних вогників побачив чорне болото.